Манякіна Юлія Миколаївна, народилася 11 грудня 2006 року на Дніпропетровщині (м. Тернівка). Навчалася в Тернівському ліцеї №4, з 8 класу почала брати участь в олімпіадах з української мови та літератури, які відіграли важливу ролю у визначенні майбутнього напряму професійної діяльности. З дитинства мала зачудовання папером, але все не знала, що записати. Перший вірш народився при сході сонця – і став початком пошуку живого слова. У часі 10-11 класів капітан тернівської дівочої волейбольної команди. Спортова гра чимало вплинула на формування характеру, тому грати продовжує досі, в команді Карпатського національного університету ім. Василя Стефаника, де навчається на факультеті філології.
–
АВТОГОЛОС:
«Я виросла на “Робінзоні Крузо” Дефо, на “Джейн Ейр” Бронте, на детективах Конан-Дойля, Агати Крісті і Чейза, на “Птахові високого лету” Мосендза, на “Розбійниках” Шиллера, на Шевченковім “І мертвим, і живим…”, на “Одержимій” та “Оргії” Лесі, на “Перехресних стежках” Франка, на “Світлі семи днів” і “Синьому зошиті” Дочинця, зрештою, на “Людині, що сміється” Гюго. Купа инших книг було, але їх не пам’ятаю, вони не так увійшли в свідомість. Мене тягнуть містерії, особливо християнські містерії. Є якийсь невідомий пласт літератури і подій, які випали з моєї пам’яти, але були дуже важливими в процесі становлення тої Юлі, яку сьогодні маємо.
Ночі мого одинадцятого класу є найдорожчими серцю. Це той час, коли день пекельно проминав у безликій тернівській школі, де найбільша мудрість полягала у знанні всіх пліток, у безнастанному чаюванні учителів по кабінетах, у нікому не потрібних конкурсах, які запихали в кожний тиждень і ніхто не встигав давати з ними ради, і які, однак, трошки гуртували та зближували дітей (зауважмо проте, що я можу бути надто упереджена до своєї школи і навіть негідно невдячна, бо вступивши в університет, викинула майже всі спогади про неї – надто чулася там невільницею). Вечір на тренуванні, де теж гартування не лише фізичне, а й моральне. Зате ніч… Господи. Це було моє Царство Небесне. Там панував вогонь з трьох свічок, теплий халат, гарячий чорний чай з найдешевшого в АТБ набору і мої сльози. А головне, яке ж у мені поєднане дивне убожество з дивною святістю!.. Стало зрозуміло, що я таки існую. Щось таке, що належить лише мені і складає основу моїх почувань. Ще з дитинства усе то тягнеться… Невидимий Дух, який був зі мною від початку і є дотепер. Він давав мені відчуття цілого світу незалежно від того, чи пізнала я його закони; він давав основу моралі і чеснот. Боже, я ж вихована на лицарських зразках! І моє мрійливе сприйняття світу не є погане, воно є моє.
В університеті я гадала, що треба себе відкинути, аби пізнавати науки. Але ніщо не пізнає щось. Мати свою візію – прекрасно. Вона дає основу основ. Це фундаментально, це той замок, фортеця Духа. Це дім… Накинене і неорганічно сприйняте не служитиме по-справжньому, не піднесе людину до її істинного покликання. Віра, віра підносить, віра! Вона, вона – це єдине, що справді має смисл… Безмежжя душі розпросторювалося переді мною в кожному куточку моєї малої батьківщини – у водах, у травах, у листі дерев і його шепотінні – лелійному, тихому. У сходах і заходах сонця – скільки їх було, дійсних, щирих, вічних! Тому ж і перший вірш проголошував: “Взобралось солнце в небеса, ожил весь мир прекрасный, ожили вновь и чудеса, а спит лишь день ненастный. … Люблю все утро просидеть я только у оконца, на яркие лучи смотреть, люблю рассвет я солнца!”
Тепер Божою ласкою з’явилося в мене Слово. Бо раніше я не могла його виявити, хоч мала».
–
«ХТО ТИ, ГОЛОСЕ?»
Ця дівчинка зголосилася на літнтю школу «Гасло», яку я задумав ще минулого року. Серед тих молодих літераторів вона трималася осібно. Декілька разів ми говорили. Звичайно ж, про літературу.
Я не стверджую, що це новий голос. Я пишу про Голос, який має внутрішню потребу звучати.
Мене втомлюють ці «поранки» сучукрліту. Бо вони, як метелики, летять на нічне світло. Але література живе тоді, коли звучить новий голос. «Хто ти, Голосе?»
Олександр КОСЄНКО, м.Кропивницький
–
З РАННІХ, НАПІВДИТЯЧИХ
ЦЯ МИТЬ
Так просто осягнути простоту.
Бо навкруги життя цвіте,
Воно невпинно виділяє читоту,
Дарує кожному, хто тую свіжість жде.
Один лиш подих, погляд, дотик чи ковток
Спроможний втілити у серце віру –
Таку, що грітиме зсередини, неначе колосок,
І наче пекар, що із колоса нам хліб пече так щиро.
І не питайте, людоньки, мене,
«Яке тобі усмішка робить діло?»
«Чи віриш, що уся журба мине, що з усмішкою віднайдеш ти крила?»
«Чого не спустиш ти її з лиця?» «Чому ти і в жалю із нею в парі?»
Тому що усмішка… це інструмент митця,
Навіть тоді, коли його вже руки старі.
Коли він відчуває кволість тіла,
Й провадить внутрішнюю безнастанно боротьбу,
А на лиці проста усмішка виступає мила –
Вона для нього як вітрила у важку добу.
Так просто осягнути простоту!
Так просто відчувати легкість!
А важко тим, хто не вважає за мету
Вбачати радість світу й чути його теплість.
Один лиш подих, погляд, дотик чи ковток,
Одне правдиве слово і усмішка –
Ти зупинися і відчуй дари зірок.
Ти дай собі побути дивним трішки…
–
***
Яка щаслива я, що думати умію!
Вважаю, це найкращій в світі дар.
Що міркуванням серед ночи серце грію,
Адже уміння думати для мене як нектар.
Той пресолодкий сік, що радістю життя
для бджолок трудівниць і для птахів
І той напій, що давав вічне майбуття,
Безсмертя для олімпівських богів.
В своїх думках я осягаю неосяжне,
Думками крила свої втілюю в цей світ.
В уяві я знаходжу ті ідеї відважні,
Які утворюють мій шлях і силу від
Альфа до Омега.
У голові можливо возз‘єднати Всесвіт,
Очистити свій Дух, знайти свою мету.
В глибинах помислів зачнеш великий розцвіт,
Бо лиш думки формують міць хребту.
А я благословенна так, що бачу розкоші фантазії,
Схвильовано кмітую про віру і любов.
Що насміхаюся з проблем, аналізуючи оказії,
Що в храм думок до себе повертаюсь знов і знов.
–
***
Ці слова схрестилися списами:
Вістрями викрешують багаття.
Під верхівʼям сосен, вкритих небесами,
Ці слова зцвітаються в латаття.
Обережно колихають тишу
І так лагідно язик лоскочуть…
Вони там і тут, я їх не стишу,
Вони в зорях сяють, і в мені стукочуть.
Вони серце перетворюють в музику,
Що завзято на струменті пісню грає,
І підспівує то мовчки, то до крику
Ці слова… Ах, ці…
– Я вас кохаю.
–
ІНТИМНЕ. НАПІВТІНЕЙДЖЕРСЬКЕ
***
Я полюбила мову мовчання.
Як серед степу квітка росте,
Роси радіють у тихі світання,
Мляво колишеться листя густе.
Я закохалася в синє небо,
Яке, наче мушля, сонце хранить.
У горді високі колосові стебла,
У вітер, що п‘янко на мене летить.
Я закохалася в простір думки,
Де не потреба в гучних словах.
Де не ховають чуттів за лаштунки,
Лиш серце тріпоче, як добрий птах.
Я полюбила глибини мовчання.
Напругу та легкість його ваготи.
Відчитую в ньому сенс існування,
Щоби до власних вершин дорости.
–
***
Верлібр про себе
Шукає чуда
у слові, світлі
працює
радіє
і вірить у неможливе
«все можливо!» – каже
це лише вимір бажання
любить
танцює
кричить і трясеться
від болю
але рідко
хоче читати завжди
без упину
пише не завше багато
має в серці багаття
гарячої сили та
почуттів
дум
прагнень
мрій
ідей
ласкава до людей
добра до добра
стає зла до зла
віддається своїй Україні
плекає націєцентричність
знає
коли віднайдеш дім у серці
крилами сягаєш вічність
природна
гармонійна
впевнена
знає чого варта
хоч
не завжди зізнається в тому
любить насолоджуватися
духовим
скептична
до матеріяльного
говорить із вітром
обожнює його
кажуть
покровитель Стрільців Стрибог
бог вітрів
вона Стрілець
смакує перемоги
а иноді
страждає від супільної заздрости
але вчиться
бути вільною й самодостатньою
розчиняється в класичній музиці
співає
страшенно любить їсти
дратується
коли змушують готувати
хоча не завсігди
не слухається
коли кажуть іти спати
але міліє
коли так кажуть
приязна
повсякчас натхненна
навіть якщо сумна
парадоксально
адже для цього світу нормально
діставати щастя з журби
тяжіє до величного
до таємниць історичних
незвичайна і знає це
бо багато над тим працює
спокійна
як мармур
вкладає в кожне слово неабиякий сенс
особливо в слова
люблю
вірю
мушу
зможу
пристрасна геть у всьому
і вірить у неможливе
кажуть, що особлива
а вона лиш вдивляється в світ
і, палкою, живе у ньому
–
***
Література формує долі людські.
Література відкриває чистоту моралі,
Вона розширює світогляди вузькі,
І переписує закони сталі.
Один глибокий справді твір
Спроможний відродити націю.
Сторінка з текстом, сенсу сповнений папір –
Й відновлено в людині крови циркуляцію.
Читаючи класичні тексти давнини
Ти відчуваєш ніби з генієм побачення,
Нарешті осягаєш «хто ми, і чиї сини»…
То що ж, чи варто говорити про літератури значення?
Сонце озером збігає,
а ввижається – трембіта, –
до сліпучого розмаю
так востаннє мовить літо.
Серце золото прозоре
не покине закликати:
повернись до осокору,
загорнися в його шати.
Осінь шелехом листочків,
може, опаде у купіль,
охолонуть ніздрі, мочки,
коли зважуся пірнути.
Поцілуй, моя трембіто,
цю єдину мить, що маю,
бо, хоч подих перекрито,
все ж колись затрембітаю.
–
***
Але як людині знати
що правильно, а що ні
що праведно, а що ні
чому правда гірше брехні?
Коли правда вбиває
гадаєш, убийте
благаєш, замовкни
Вона є, а тебе немає.
Чи ти є, а вона примара?
а вона просто біль
а вона лиш пісок
а вона перемога й покара?
Чи не стануть на горло
ті кроки, що правда
ті кроки, що міць
Боже, Боже, здіймись!
–
***
я чую тебе в запаху
згашеної свічки
ти лащишся до мене
як свійський хижак
у ритуальних танцях
на ліжку в самоті
ми зустрічаємося з тобою
обіймаємося з тобою
ти котячими очима зорієш
крізь вікно
моєї істоти
примушуєш ставати посеред
арки в парку
і гучно-беззвучно
бити ногою
шукаючи ритму
відбиваєшся в плитах
у давніх колонах
у грудях і пазухах
у церковному хорі
у кроках по пороху
цієї землі
хто ти, Голосе?
хто ти, Духу Мистецтва?
–
***
Коли руки спадають по столу,
а волосся – струмком по плечі,
загортаюся пледом у коло
і пишу при свічі.
Наді мною тоді наче небо
простягається й волю дає.
Друже вогне, ти всотуєш в себе
всі печалі, які в мені є?
Бо кому та печаль пригодиться,
що її я проллю на папір?
Спалюй всю і нехай попелиться,
А яріє надії сапфір!
Хай бунтується сила могутня
перекрешує марні плачі, –
ці укуси безжального трутня, –
на новий переможний почин!
–
***
Ода ночі
Не видиш сонця – і не треба:
Ти знаєш, що воно усе в тобі.
Не бачиш візерунків неба,
Але які глибини в голові!
Ти розпливаєшся у тиші
І мариш планами ідей,
А в далині ліхтарик блище,
Він свідок щастя двох людей…
Ти дихаєш, – ніхто не гляне, –
Вдихаєш вічність темноти,
Зчищаєш правду від омани,
В цій миті – темрява і Ти.
Так чисто й свято! Певно, Боже,
Це Ти нас так нагородив.
І я шепчу в подяці: «Схоже
Ця ніч – одне з найбільших див.
В повітрі плинуть аромати
Думок, що дарував нам день,
Пашіють трави, мріють хати,
Снить сум неспіваних пісень.
Ти загортаєш тіло й душу
В єдвабне ночі полотно,
Ввіряєш їй всі «хочу» й «мушу»,
Ти з нею… решта – все одно…
–
***
Та що з тобою? Кривишся
В постійному передчутті.
Величним кроком час ступає,
А ти по сліду ловиш тінь.
Та хіба можу я — инакше?
Мій день у пошуках застиг,
Бо доля розбиває цвяхом
Перенайменування гріх.
І мутить вибухове зілля,
Ядро містичної снаги,
Єдиний декалог підпілля,
Що з ним я серед ворогів.
От-от, на відстані меча
Лежить од нас той день кривавий,
Коли Він з вічністю в очах
Навалу душ мертвячих спалить.
–
***
Тоді, як сокіл розправляє крила
І мчить в Господню височінь,
Моїм думкам спинить несила
Жагучі промені стремлінь.
Держіть мене, небесні крила!
Я в мареннях про Ренесанс.
Бракує знань, я ще невміла,
Благаю сокола про шанс
Злетіти над високі скелі
Звитяжно, без пересторог.
Втомили осоружні стелі,
Летім туди, де тільки Бог!
Душа спасеться мужнім гартом,
Себе втопивши в далечінь,
Й наповнившись, збагне, як варто
Вернутись, щоб кувать мечі.
–
***
Мені байдуже, що в ці дні
міжтелефонного провалля
листи шкребуть лише сумні
і спраглі височінню душі.
Я все пишу доповідні
до власного життя-коваля,
щоб сходинки кував міцні
в звитяжні дні грядущі.
Іти крізь часу маховик –
сама себе держи за руку,
щоб запал і вогонь не зник,
не сколихнулись кроки.
Типографу-добі в словник
я серце віддаю до друку –
додай іще одну, чий дих
можливо, виживе нівроку.
______________________________________________________________________
–
ВИЗРІВАННЯ
***
Вечори коли ми розходимось
лежать непритомні
майже тонуть у стумі
майже кигичуть
втрачається орієнтир
і єство завмирає
квилячи потаємно
нащо нащо
відпускається те
без чого світ
згасає?
–
***
відпускайте слово
його стриманість породжує
печію
зашкорузлість
безвинне виття
хто ти коли не
голос
що скавулить уночі
хто ти коли не
птах
що молиться між хмар
на крилах дня
лиш не перетворіть слова
у миршавого ексгібіціоніста
мученика безпритульної хіті
і гарячкової порожнечі
любов
нехай проростає у слові
нічною трояндою
колючки якої
оживлять зупиненого
подорожнього
що замилувався
повнотою і багатством
бутона
Leave a Reply