Біда лелеча…

І сказав татусь Клек синові своєму Лелеві:

-Коли сонце стане над старим баобабом – час повертатися додому.

Лел закалатав дзобом і засміявся по-лелечому. Йому стало смішно від татових слів – «старий баобаб».  Старий баобаб? А де вони- молоді баобаби?  Тут, у Африці, ростуть тільки старі бабобаби, такі страшні, з покрученим гілляччям.  Здається, ці дерева відразу стають товстими і старими. Лелеві згадались ті дні, які він провів на Поліссі. О, там дерева не такі, вони не відлякують, а, навпаки, стараються тебе наче пригорнути у свої обійми. Над Прип’яттю, де верболози і крутий згин ріки, жилося їм не зле. Ріка майже щороку розливається, утворюючи великі болота. А там стільки їстивного, що Лел вже не міг дивитися на жаб’ячі лапки, а вимагав угрів та молодих змійок. Так він і виріс. На делікатесах…

 Коли дні вирівнялися з ніччю, а на полях  враз пожовтіла трава, Лел відчув, як налилися його крила незнаною досі силою, як спружніло його тіло і зірким став його погляд,  батько сказав, що так і повинно бути, адже їм скоро вирушати у далеку дорогу, їх очікує важкий переліт у Африку.

Його не цікавила якась там Африка, а ось трава, така ще вчора висока, густа і зелена, а нині пожовкла – то  загадка.  Клек пояснив, що пожовкла трава насправді називається пшеницею і вона є їжю для людей, і зветься вона хлібом.  Лел спробував на смак – не сподобалось. Ну й несмачне ті двоногі їдять, а ще  подейкують, що вони управляють силами природи. Якщо навіть і так, якщо і управляють, то як можна вдовольняти голод отаким? Оті пшеничні зернятка – вони такі, не те, щоб огидні, але  позбавлені смаку. Інша річ – вугрі та молоді змійки. Ото делікатеси!

Не встигли люди ще впоратися зі своєю жовтою травою, як батько дав команду злітати. «Пора!» – крекнув Клек і змахнув своїми дужими крилами. За ним – його син Лел, а вже потім мати Бусиха.

Діялось то 19 серпня 1985 року на Спаса… Свято Преображення Господнього ще було у забороні, а лелеки нічого про це не знали. Правда, вони бачили зруйновані храми, дзвіниці з вирваними дзвонами, але що вони могли вдіяти з висоти лелечиної правди? У людей своя правда і своя мораль. Лелеки звикли до руйнацій, за століття співіснування з людьми різного надивилися…

 Отож, в дорогу!  Внутрішній голос, звірений  із загадковими  космічними календарями, наказував 19 серпня збиратися у вирій. Так тривало тисячі років до того, як народився Лел, так продовжуватиметься нескінчену кількість часу ще і ще, аж поки на землі  перебуватимуть і лелеки, і сам час, і сама земля…

У небі над Прип’яттю тієї днини довго кружляли  білі птахи з чорною відзнакою. Вище- нижче, вище-нижче… Парами і гуртом. Було їх со сім десятків. Порив вітру то підіймав, то опускав їхні тіла. Бувало, вони підіймались так високо, що людям у полі видні були тільки темні цятки на біло-синьому тлі неба.

Минали хвилини, добігала година, а птахи все кружляли. Враз наспів такий сильний порив вітру, що здмухнув з синього неба окрайці хмарин. А з ними і лелек.

Задерши голову та прикривши очі дашком долоні, хлопчисько з поля жовтої трави довго видивлявся у небо, аж потім скрикнув:

-Їх немає!

– Нічого, синку, через півроку прилетять…

-Тату, куди ми? – наздогнавши Клека, запитав Лел.

-До Африки…

-Що таке Африка?

-Побачиш

-А наш дім?

-Нічого, синку, через півроку повернемось…

Минуло півроку. Якось по-особливому щемким видався час цьогорічного повернення. Ніщо не видавало тривоги – їжі вдосталь, усі здорові і живі, нікого не підстрелили  зі своїх луків чорношкірі люди.

– Ми, лелеки, орієнтуємось за сонцем.- сказав Клек. – Коли воно стає над старим баобабом, то нам час летіти. Вічне Світило і Вічне Дерево – друзі лелек!

Авторитет Клека у  стаї незаперечний. Якщо його чимсь розгнівати, то Клек може без попередження вдарити своїм могутнім довгим дзьобом. Боляче буде!  Лел знає, що має минути ще три літа, аби він замінив батька, сам став вожаком. Але то аж за три літа! Поки що він має усьому навчитися і багато про що довідатися. Найперше, він має зробитися дужим як його татусь. А ще – вивчити мову Сонця і Баобаба, бо без цього знання дорога виявиться закритою. Хай ти який сильний і крила твої найдовші, та якщо тобі не звідані тайни землі і неба – ти не можеш бути вожаком.

– Додому! Готуйсь!- зазвучав лунко голос Клека.- Там на нас чекають сині води і тихі ріки, заплави сріблисті і зелені луки. Там – гнізда батьківщини!

Долаючи повітряну хвилю, що було накотилася, натужно змахуючи крилами, Лел наблизився до ватажка.  Як добре, що ним є рідний батько! Затинаючись, запитав:

– Тату, а Африка?! Хіба нам  не батьківщина? Ми ж тут половину нашого життя. І тут так хороше! Такі великі жаби, такі апетитні слимаки… І тепло тут як!

– Цить! – обірвав сина Клек.- Що ти в цьому тямиш? Батьківщина – це там, де ти народився. Там, де наші гнізда! Тут ми тільки тимчасово перебуваємо негоду. Затям то собі, сину…

Лел з усього розмаху вдарив крилами.

– Так, так, тату! Я пам’ятаю про наше гніздо. Там ще таке дерево високе –превисоке. Гарніше за баобаба….

– Груша,- не повертаючи голови, аби не збитися з курсу, промовив Клек.- Вона дуже давня.

– Стара як баобаб?

– Майже, –  усміхнувся Клек. – Ми, лелеки, у гіллях тієї груші не одне покоління вивели у світ.

– І ти, тату?

– І я…

– І мій дідусь?

– І твій дідусь, і дідусь мій, і дідусь мого дідуся…

– Скільки ж нам років, тату?

– Ми ровесники людям. Коли Всевишній створював людину, то подумав, що їй потрібний буде той, хто не дозволить у щоденних клопотах про хліб насушний забувати про небо. Так появилися ми, лелеки. Людина ж вічно заклопотана своїми земними справами, їй ніколи підводити погляд увись. Вона все під ноги дивиться і марнотою переймається. А крикне хтось : «Дивись, лелеки!» А ми у синьому небі! Простору стільки, сонця стільки… Людина переінакшується, у неї виникає бажання полетіти разом з нами увись, вона шкодує, що у неї не виросли крила як у ангелів. Бачиш, завдяки нам і про ангелів людина починає згадувати. Ось чому ми там, де люди. Вони чують нас, бачать нас… Зупинеться людина, підніме голову, усміхнеться – тепло їй стане на душі. Уночі ми оберігаємо людські сни, відганяємо злих духів від їхніх осель… Ми там, де люди…

– Я пам’ятаю, тату! – крикнув Лел.- Я пам’ятаю гніздо, де народився!

А по хвилі тихо додав:

-Але дуже смутно. Один я туди не втраплю. Та груша… Мені її важко буде відшукати без тебе і мами… Ще там був хлопець… Він у мене грудками землі жбурляв…

-Нічого! – заспокоїв сина Клек. – У людей також дурості вистачає. Але там, на батьківщині, вони хоч не полюють на нас, як у Африці. Батьківщина – це коли ти свій, і ніхто не має наміру тебе зїсти.

– Але я самотужки не зумію відшукати шлях!

– А я для чого? – клекнув Клек. – Ти повинен летіти за мною вслід, не відставати і усе запам’ятовувати, бо настане день і ти поведеш стаю.

– Я буду як ти! – радісно стріпонув крилами Лел.

-Авжеж! Тільки не поспішай, а дивись і вчися. Наспіє і твоя година! Будь розсудливим, мудрим і сміливим. Тобі багато ще чого треба перейняти. Навіть у людей не обходиться без науки. Вони стільки усього понавигадували, що це їм заважає дивитися у небо.

-Чому ми нічого не вигадуємо?

– Нам того не треба!

– Але чому? Чому?

– Усе, що придумане, а не дане від початків – заважає летові…

Минув день відтоді як Батько Неба зупинив свою Золоту Колісницю над Баобабом. Минув день  льоту. Їхня стая очікувала поповнення. До них мали приєднатися лелеки, які замешкали на усій широчині рік Сенегал та Нігер, включаючи озеро Чад. А ось і вони! Зусібіч наближаються, махаючи крилами лелеки, ведені авторитетними вожаками.

-Бачиш,- звернувся Клек до сина,- кожна група має свого проводаря. Так світ влаштований – є ті, хто веде, і ті, кого ведуть.

– У людей так само? – запитав Лел.

– Точнісінько! – відповів Клек. – Правда, там чесності менше. У двоногих лідер – не завжди той, хто найсильніший і найвідважніший. Люди зіпсували себе різними машинами та ще чимсь таким, чого ми, лелеки, до кінця не можемо збагнути. А втім, ти побачиш…

– Скоріши б!..

-Набирись терпіння… Терпіння – то також якість лідера! Не остання якість! Наш шлях – десять тисяч кілометрів!

Більше розмовляти батькові з сином не було змоги. До Клека наближались ватажки груп, аби пошанувати його. У гарячо-млосному блідо-синьому африканському небі задеркотіли десятки дзьобів. І якби тут знайшовся уважний слухач, то він неодмінно би зі чималим здивування відкрив для себе, що деркочуть лелеки по-вкраїнськи…

Із серця Західної Африки через Сахару, Марокко, Мавританію, Гібралтар, Західну Іспанію, Францію, Німеччину, Польщу навесні, раннього березня 1986 року, поверталися лелеки додому, до своїх гнізд, аби знову і знову започаткувати і продовжити  свій рід. Попереду старші, як і належить. Вони досвідчені і знають дорогу. За ними – молодняк, аби вчитися та переймав науку. Далі – лелечихи. Такий порядок встановив не Клек і не його батько, і навіть не дід з прадідом. Так було завжди, відколи існує рід лелечий.  А відколи конкретно? А хто був спочатку – лелека чи   яйце лелече?

Лелеки летіли, натужно махаючи крилами. З кожним днем, з кожною подоланою віддаллю їхні крила ставали все важчими і важчими. Іноді втома видавалась нестерпною, не було вже сил робити черговий помах. Тоді наспівало диво –  їх підхоплював вітер і ніс, куди слід. Тоді можна було перепочити, розставивши крила у вільному леті. Вітри  були завше попутніми.

Земля під ними бралася зеленою фарбою.  Старі знали, що це, а молодняк не дуже і цікавився. Їхні думки  зайняті бажанням чимскоріше дістатися батьківщини, про яку вони мали смутні спогади.

Старі лелеки, спостерігаючи, як земля все дужче вкривається зеленню,  тішились ранній і теплій весні. Тепло означало одне – розлиті ріки, затоплені луки, де водиться повно їстівного. Їжа – це життя. Тепло – шлях до їжі, передумова  життя. Якщо є одне і друге – більшого лелекам не треба. Усе решта вони здобудуть своєю невтомністю – полагодять гнізда, народять лелеченят і постараються поставити їх на крило. От і вся мудрість, суть  якої – гідно продовжити свій рід.

Коли вже було подолано більшу половину шляху, втома минула.  Свіжі невідь звідкіля взяті сили додались крилам. Наче зненацька Лел відчув  новий приплив енергії,  на радощах він дужче змахнув крилами. З того, як затріпотіли крила у сусідів Лела можна було збагнути, що і у них все гаразд. Але звідки взялася ця  додаткова сила?

– Так зажди буває,- авторитетно пояснив батько. – У людей це називається «другим диханням». Ми розуміємо це як наближення батьківщини.

– Далеко до неї?

-Он, за тими горами…

Лел пильно вдивлявся у далечінь і таки побачив, як  обрій стає дибки. Щоразу земля здіймалась усе вище, наче  виростала і робилась  якоюсь грізною та страхітливою. Гори ті люди нарекли Карпатами. Лел уже бачив Атласні гори, Піренеї, Татри  і навіть Альпи. Особливо налякали його Альпи. О, там по-справжньому можна збитися з дороги і пропасти. А про Карпати Лел чув від старших, що це наші рідні гори, а за ними розпочинається батьківщина. Отже, міркував собі Лел, треба перетнути Карпати, аби нарешті втрапити до батьківщини.

Дивовижно, але з кожним подоланим кілометром  світ унизу все білішав. Спершу це було непомітно – до зеленого домішувалось білого. Але згодом, коли вони вже оминули найвищі вершини і лет їх пішов на спад, увесь простір вдарив білизною. Усенький світ,  їхній лелечий космос застилала пелена. Очі засліплювали грудочки снігу, летіти ставало все важче через дужий порив вітру. Їхня стая почала шарахатись то в одну, то в іншу сторону, шукаючи сприятливі потоки. Шукала і не могла знайти. Можливо, ними опанувала б паніка, але надто впевнено вів себе Клек. Тіло його від кінчика дзьоба до хвоста витягнулось струною. Він не зважав на жодні перешкоди, не реагував на загальний настрій стаї. Уперед, тільки так і не інакше!  Здається, він знає, що робить. І стая піддалась Клекові…
– Тату, тату,- насилу наздогнавши батька, кричав Лел.

–    Сніг, синку, – спокійно відповів Клек. – Таке  трапляється тут часто. Ще люди кажуть, що цей сніг на своїх крилах приносимо ми, лелеки.

–    Але то брехня!  Ніхто нічого не ніс. Я би побачив!

–   Звісно! – по-лелечи посміхнувся Клек.

У нього не було багато часу на розмови з сином. Треба вивірювати шлях на батьківщину. Чим користувався  вожак, впевнено прокладаючи дорогу, ніхто не знав. Але Клек ще ні разу не схибив, ведучи стаю з далеких мандрів через моря, ріки, пустелі, через гори і розлогі долини.

Нарешті вони почали знижуватись. Лел вже помітив, як періодично від їхнього гурту відділялися по кілька лелек і, подаючи прощальний крик, падали у безмежну білу мряку. Вони поспішали до своїх гнізд. Тепер їхня черга. Клек, за ним Лел та ще кілька птахів, посеред яких і мати лела Бусиха, опускались над невідомо чим, бо нічого не було видно через завірюху. Нарешті вони запримітили згин ріки, дорогу, по якій повзли авта, і дахи людських осель. О, груша! Їхня домівка! Дерево стояло, суціль заліплене мокрим  снігом. Гніздо важко було розпізнати – тільки по краях стирчали прутинки, а так – суцільна біла кучугура. Родина Клеків примостилась прямісінько у сніг, який сягав їхніх тіл.
– Такого ще не було! – стурбовано обізвалась Бусиха.

– Аномалії…

Лел не знав, що означає це слово, а перепитувати не наважився, надто суворим був батько.

-Що ми їстимемо? – мати переймається своїм.

-Мене більше тривожить, як переночуємо…

-Зібємось у купу.

-Добре, якщо мороз не вдарить.

Між тим було чутно як скрипнули двері, почулись людські голоси. Згодом щось вдарилось об дахівку –  то приставили драбину. Невдовзі поблизу їхнього гнізда визирнула голова рудоволосого хлопця. Лел відразу упізнав його. То він минулого літа шпурлявся грудками землі. Молодий лелека грізно затріпотів крилами.

– Спокійно! – застеріг Клек. – Вони – друзі…

У руках хлопець тримав великого плетеного кошика. Він посміхався і вільною рукою запрошував: «Ходіть сюди… Не бійтеся… Ми вас нагодуємо, зігріємо… У хліву поселемо… Ходіть… Ну, ходіть…»

Першим ступив Клек. Лел не знав, що татусь розуміє людську мову. За ним відважилась Бусиха, а вже потім – Лел. Коли б не батько – він би нізащо не пристав на пропозицію цього рудого. Образи просто так не забуваються.

Хлопчак, шепочучи щось своє, обережно спускався додолу, міцно тримаючи ношу.

– Ось так, ось так…

Вони торкнулись землі, враз з буди вирвався пес, залаяв. Лел готовий був злетіти, та суворий батьківський клекіт зупинив його. До хлопчака приєдналися чоловік  і жінка, певно його батьки. Так і є. Лел розуміє слово «тато», а хлопець саме так звертається до того двоногого.

У хліву тепло і вогко. У мисці – дрібна риба, накраяний хліб, ще в одній – вода. Першим поїв, як годиться, Клек, затим – Лел, а вже потім – Бусиха. До них обернулась корова, зарохкала у загоні свиня, з темного кутка почулось блеяння кози.

– Тату, це батьківщина?!

– Ти ситий?

– Так.

– Тобі тепло?

– Терпимо

– Ти живий, тебе люди прийняли як рідного, а не зїли, що б трапилось у Африці. Отже…

– Але ми у бруді…

– Батьківщина брудною не буває. Вона або своя, або то не батьківщина. Бруд завтра стане квітучою землею.

– Як це?

-Побачиш…

Три дні, довгих тривожних дні,  провела родина Клека у хліву. Їм було тепло та ситньо, але іншим лелекам поталанило менше. Там, де про них не подбали, не вберегли від хурделиці та морозу, що так несподівано вдарив наприкинці березня, там були втрати. Про це Клеки довідаються згодом, коли вирушать на широкі луки та води.

Рипнули двері, рудий хлопець знову розмахував руками:
–  Виходьте, скінчилося! Вже буде вам добре…

Знову першим ступив Клек. Собаки не було ні видно, ні чутно, а тому Лел пробігся подвірям, розігнався як слід і злетів високо, вище старої груші. У гнізді вже порались Клек з Бусихою. Лел знав, що йому слід податися на інші гнізда у пошуку пари. Але йому не хотілось поспішати. Його зорові відкрилась широка долина, віддалік  синя стрічка ріки, густий ліс кучерявився зеленню… Сонце щедро обдаровувало землю своїм світлом. Праглось простору і було нестерпне бажання піднятись усе вище та вище, віддатись небові, розчинитися посеред золотисто-синьої  мли.  Ось вона, Батьківщина…

Отож, час Лелеві шукати пари. А весна тим часом розпускала свої пишні коси. Про негоду, що увірвалась було невідь звідкіль і невідомо для чого, здається, усі забули.   Прокинулась остаточно з зимового сну земля, заклекотіли соки, гонячи увись життєдайну вологу, набубнявились  бруньки, готові луснути будь-якої миті і явити світові салатово-ніжну першозелень. У повітрі висне легка вуаль, зіткана з випарів землі, дихання лісу та поля, і ще чогось такого, що неможливо ні визначити, ні підмітити, ні зафіксувати. На те вона і весна- молода, граційна, невловима і непередбачувана. У полях затарахкотіли механізми, з близького села чутно мукання корів, що забанували за зеленим лугом, гавкіт собак і ще якісь невідомі звуки та згуки.

Лел з жадібністю вивчає світ, знаний колись та по-молодості забутий. Він би радий випитати докладніше у батька, але у Клека свої турботи. Схоже, незабаром у Лела будуть братики і сестрички. Бусиха відклала чотири яйця і тепер старанно їх висиджує. Лел також знайшов пару – гарну молоду подругу, яку звати Росинка. Вдвох вони звили гніздо неподалік на даху хатини, у якій самотньо живе баба-удовиця. Росинка відклала тільки два яйця. Клек сказав, що на початок доволі. Лела не впізнати – він змужнів, набрався величі і навіть трохи загордився. Але його не полишала допитливість. Ось і зараз він бачить як крізь віття соснового лісу видніються якісь дивні корпуси. На людські житла вони не схожі. І ще там якась така висока труба. На двох озерцях водиться багато риби. Лел літав туди на полювання, але спіймана риба з тих ставків видалась йому несмачною.
– Тату, що це?

– Там роблять світло.

– Світло? Хіба сонця замало?

– Це, щоб уночі світилось, бо люди не здатні бачити у темноті.

– Але навіщо світло уночі? Уночі треба спати…

Клек не зумів відповісти на це запитання сина.  У нього також зібралось чимало запитань до людей, тільки як їм це передати?  Немає ще перекладача з мови пташиної на людську.

Заради цікавості вирішив Лел політати там, де стримчать ті дивовижні споруди. День видався погожим. Росинка висиджувала їхніх майбутніх малюків, вона сита, а більше які у птахів турботи? Спершу здійнявшись високо під хмари, Лел  різко пірнув униз там, де височить труба. Ще далеко до споруд електростанції Лелеві зробилось якось не по собі. Він відчув тривогу і млость. Було від чого.  Викидаючи у довкілля незмірну кількість децибел від обертання надпотужних агрегатів, цей бетонно-камяний монстр сіє згубу, яку люди не відчувають відразу, зате птахам вона зрима.  Молодий лелека вловив, відчув який колосальний дисонанс. Крила його почали слабнути. Зробивши різкий розворот, Лел поспішив покинути небезпечну зону.

-Ми б давно  покинули ці гнізда, цей ліс, коли б не тисячолітня привязаність  до цієї землі,- вислухавши тривоги сина,  промовив Клек. У його голосі вчувався сум.

– Але батьківщина, тату?! Ти сам казав, що вона наймиліша і найжаданіша!

– І зараз це готовий повторити.

-Чому? Хіба мало інших земель? Я бачив, я літав туди…

-Цить, що ти тямиш? Ті споруди, де тобі так не сподобалось, довго стояти не будуть. Ми ж тут навіки…

Інстинкт попри застереження та острахи манить лелек сюди кожної весни. Тут  на вершечках поліських хат, на стовпах та у зламах стовбурів могутніх колись дерев тисячоліттями вють вони гнізда, виплекуючи молодняк, який згодом замінить їх, ставши міцно на крило. Лелеки ніколи не забувають, що їхня батьківщина там, де вони народилися. Ніколи вони не дають потомства на «зимових квартирах», куди їх вимушено жене  зимова стужа та безхарчівя.

Ніч на суботу видалася особливо тривожною. У лелечих гніздах вже вилупилась малеча, клопоти обсіли родини дзьобастих з чорно-білою ознакою птахів. На щастя, браку у харчах не відчувалося. Скрізь болота, що кишать смачними жабами, у заплавах чисельних мілких річок вдасталь дрібної риби, молюсків та равликів. Можна,якщо не лінуватися, податися аж на Припять. Он ріка далечіє, спритно ловлячи у свої води то сонце, то хмарини. У припятських водах багато великої і такої поживної для діток риби. Дивись тільки  втримай здобич у дзьобі. Скрізь привільно і хороше. Скрізь  люблять лелек і зустрічають радісними криками. Лишень треба їм оминати одне місце- там, де висока труба і сірі кубики. Там, неподалік будівель, також є водойма. Але туди краще не навідуватися. Лелеки знають, що мають оминати те місце десятою дорогою. Від тієї води тхне мертвячиною. Лелеки дивуються, як двоногі і цибаті, трохи схожі на них- лелек, створіння, що звуться людьми, допускають, аби землею розливалась отрута?  Лелеки ладні сказати про це людям, але де взяти слова?

Нарешті і у Лела появились дітки. У Клека з Бусихою вже два тижні чути писки малечі. Два братика і дві сестрички! У Лела ж – тривожне вичікування. Аж нарешті! Трапилось то на світанку. Росинка скрикнула : «Ой!» Що таке? З-під крила появився дзьобик. Далі – оченята. «Привіт, тату, привіт, мамо!»- обізвався дзьобик. На радощах Лел аж підстрибнув. Він заклекотів так, що розбудив усю округу. А коли сонечко встало та піднялось трохи вище по небу, вилупилась на світ і Дзвінка. Сина назвали Привітом. Так Лел став батьком відразу двох пташенят. О, тепер у нього усе тільки розпочинається. Він добре пам’ятає, що коштувало батькам прогудувати його самого. А тут – двійко…

Ближче до півночі, коли з росами спала на землю тиша, задрімали у гніздах і лелеки. Притиснувши з обох боків два крихітних тільця, батьки сплющили повіки. Ніч була теплою і зоряною. Враз з того боку, де монстр, пролунало щось гучне і дуже тривожне.  Стрепенулися птахи, лячно затріпотіли розправленими крилами. Де й поділась дрімота! Зі споду гнізда потягнулась малеча, силкуючись дістатись краю, аби подивитися, що там таке трапилось? Півнеба осяялось новим, досі небаченим  світлом. Що це? Птахи не мали відповіді. Зате мають відчуття. А воно  сповіщає про смертельну небезпеку. Ось щось затріщало, ось зявились нові відчуття тривоги, ось рухаються попідхмарно випари, схожі на хмари, але то далеко не хмари. Кудись  враз зникли комарі і вмовкли дурні жаби. Але то ще нічого у порівнянні з тим, що коїлось з лісом, який ріс неподалік.

Густий, брунато-зелений пишнохвойний ліс змінювався на очах. Спершу здавалось, що винуваті усьому жовті вогні, які стоять над станцією. Вони й надають барви зеленій хвої. Але- ні! Коли остаточно розвиднілось,  з-за Припяті вигулькнула паляниця сонця, лелеча родина вжахнулася- ліс, цей вічний прихисник чисельної живності, усіх звірів та пташок, з зеленого став рудим.

Лел  піднявся угору, обігнув  колом ліс і спрямував свій лет туди, де жевріли жовті полиски. У жовтому небі він видавався також рудим.

Хіба бувають руді лелеки?  А рудий ліс? А смерть, яку не видно, проте вона ходить і нищить, кого забажає?

Високо у небі шугав птах. Він бачив, як з жерла зраненого монстра вихоплюються гарячо-руді язики вогню, бачив, як метушаться люди, мчать туди-сюди авта. Лелека  взяв курс на сонце. Ось воно уже видобулось височенько, розкошуючи на небі усією своєю величчю. Лел відчував, що сьогодні світило якесь не таке, як завше. Воно наче гарячіше, і день  сьогодні замовляється набагато спекотнішим.

Рудий день…

Покружлявши у небі, Лел врешті повернувся до свого гнізда. Що коїться? Такого він ще не бачив, а запитати у батька не випадало нагоди, оскільки до нього ще летіти через сосновий ліс, який палає.

У гнізді, накривши дітей крильми, сиділа перелякана Росинка.

– Я зараз! – крикнув їй Лел і  піднявся в небо.

 До батька! Так. Треба запитати поради і вивідати, що воно таке? Унизу палахкотів ліс.  Запах палаючої сосни виразно чувся у повітрі. Дим, рудий на вигляд та їдкий на відчуття окутав Лела. Він почав задихатися. Кілька дужих помахів крил –  і усе. Але полегшення не надходило.  Де та вранішня прохолода, де легкий туман на луками, де роси, що так рясно скроплюють твої крила?! Натомість – подих сухого, гарячого повітря, клуби кіптяви і хмаринки, які чомусь набули ядовитих барв, руді і агресивні – вони рухались на північний захід. Там, де труба і кубики будівель – щось бахкало, метушились люди, завивали сирени. Та найстрашніше – стоп ядучий, що сичав у небо. Лел придивився: оте злючо-вогнисте виривалось з одного з кубиків. Власне, самого кубика вже майже не існувало. Вирва, там де він був. Скрізь розкидані шматки бетону, поміж яких бігають-метушаться люди. Згадались слова батька, якось він сказав, що люди викликають жаль своїм метушінням, що вони стали нещасними, гублячи природу і доганяючи примарні цілі.

Клек стояв у гнізді, прикриваючи молодих лелек.

 –   Тату, що це?! 

–    Біда! Велика біда! Найбільша, яка могла статися. Нам треба звідси летіти куди інде. Ти готовий?

– Так! Ось тільки повернусь за Росинкою і дітьми.

-Добре.

-Тату?

– Що, синку?

– А батьківщина? Ти ж казав…

-Не наша провина, що так сталося. Не ми, а вони, люди, перетворили цей край на пекло. У пеклі жити не можна. Ми полетимо туди, де матимемо шанс. Інакше усі тут загинемо.

-Ось бачиш…

– Батьківщина – це те, де життя. Там, де смерть – зраджена батьківщина.

Лел вже збирався летіти до свого гнізда.

Його зупинив батьків голос:

• Стривай! Що це з тобою?
• А що?

Лише тепер Лел зауважив, що з білого його піря стало зовсім рудим.

-Ти де був?

-Ніде! Летів до вас.

-Зрозуміло! Ти зустрівся з пеклом

-Що?

– Нічого! Не звертай уваги… Поспішай рятувати свою родину… Нашу родину.

На подвірї чутно було людські голоси. Лел зиркнув туди. Рудий хлопчина метушився, збираючи на воза реманент, нехитрі хатні пожитки. Це той, що спершу кидався грудками землі, а потім врятував їх від голоду та холоду. Їхні погляди зустрілися. Тепер вони обидва руді. І у обидвох на очах застигли сльози. У сльозинці Лела застигло зарево зруйнованої електростанції.

Згуртувавшись, лелеки відлітали подалі на захід, на болота коростенщини. Далі летіти не можна було, оскільки молодь ледь трималась на крилі.

Вишукавши кілька старих осик, Клек дав наказ спускатися:

-Отут і будемо…

Скрізь болота та зарості високої трави. Справжній лелечий рай.
–  Це також батьківщина? – запитав Лел.

– Також! Аж до самого моря, яке люди називають Балтійським.
– То чому би нам відразу не туди до моря? Де гарантії, що смертельний вогонь нас тут не наздожене?

–  Гарантій немає…

– Тату?..

-Леле, там чужина. Тамтешні лелеки не зрозуміють нашої мови, а ми – їхньої. Будуть сутички, можливо – війна.

– Як у людей?

– Саме так!

-Тату, що нам робити?

-Будувати гнізда і сподіватись, що батьківщина більше не зрадить своїх лелек…

Того ж року Лела обрали ватажком. Сталось те через хворобу Клека. Він враз втратив сили, занеміг і оголосив, що вже не відлітатиме у Африку. Ніхто не насмілився заперечувати грізному ватажкові.

На Спаса, свято, що нарешті почала визнавати влада двоногих, у небі кружляли лелеки. Вони опустились так низько, що без зусиль можна було їх розгледіти.

– Дивіться! Дивіться!- закричав хлопчак, тицькаючи пальцем у небо. – Рудий лелека. Рудий…

Лел вже добре розумів людську мову. О, старий знайомий!
–  Рудий лелека! – лементував хлопчак.

«Сам ти рудий. Спершу на себе подивись!» – по-лелечому засміявся Лел, і дав команду відлітати.

Ігор Гургула.