27 серпня у поетеси, композиторки, співачки, членкині НСПУ, Асоціації композиторів Дніпропетровського обласного відділення Національної Всеукраїнської музичної спілки (НВМС), лавреатки численних літературних премій ім. О. Гончара, В. Сосюри, П. Куліша, тощо, обласних музичних конкурсів Олени Швець-Васіної – ювілей. Щороку місткиня готує до цієї дати своєрідний звіт здобутків – творчий вечір. Але що передувало розквіту творчості, якими були дитинство й юність шановної пані?
Про це й не тільки – читайте в цьому інтерв’ю.
– Пані Олено, у Вас – день народження, ювілей. Ви – жінка у розквіті сил і мудрості. До того, Ви – публічна особа. Часто-густо Вам доводиться виходити на сцену, Вас знімкують, записують на відео. А якою Ви були у дитинстві? Тихою скромною малечею або веселою розбишакою?
– Моя матуся, Надія Пилипівна Швець, була солісткою ансамблю самодіяльності військового містечка, де батько – Іван Якимович Швець – служив штурманом-льотчиком. З дитинства я чула народні пісні в маминому виконанні (зокрема, важку для співу пісню «Гандзя» мама виконувала під гучні аплодисменти) та вальси і танго, які самостійно вивчив і награвав батько на баяні і акордеоні. Звичайно, я (малеча, як Ви сказали) брала приклад з батьків, повторювала за мамою її репертуар і танцювала під музику батька.
Тому виступати перед дорослою публікою не боялася.
Пам’ятаю, як років у п’ять співала в кімнаті Матері і дитини на вокзалі, де батьки, будучи у відпустці, робили пересадку на поїзд в напрямку до родинного обійстя. Правда, завжди розстроювалася, коли дорослі або діти неуважно слухали пісні в моєму виконанні, особливо якщо співала на воєнну тематику… Смішно, але це – незабутнє.
– Про що мріяла Олена-підліток у 16 років? На що сподівалась? Чи вже тоді Ви знали, що присвятите життя мистецтву?
– Цікаве запитання (посміхається). Мріяла стати слідчим (полюбляла читати пригодницьку літературу, детективи, особливо – фантастику). А закінчила фізичний факультет Дніпропетровського державного університету… Щоправда, й досі інколи вдається (завдяки нехитрим розміркуванням) знайти загублену річ. Безумовно, захоплювалася і музикою, мріяла бути співачкою… І зустріти велике Кохання!
– На фото – дівчина з великими блакитними очима. Весела, щаслива, мрійлива, довірлива. Чи вдалося Вам зберегти цей стан душі?
– О, так! Любов до музики, літератури, до всього прекрасного на Землі супроводжують мене і понині. Душі творчих людей мрійливі та юні в будь-якому віці. Моє кредо, дароване з Неба, – в одному з моїх поетичних квантів:
Малюю
Музичним Пензлем Поезії
пейзажі Розуму,
портрети Серця,
натюрморти Душі,
симфоджазові картини Тіла…
– Як ставилися до Вашої творчої діяльності батьки? Чи підтримуюсь Вас зараз Ваші діти?
– Звичайно, батьки пишаються досягненням власної дитини.Але інколи хобі заважаєвіддавати себе повністю сім’ї, батькам, дітям…Коли автор випускає книжечки поезій, прози, музики тощо власним коштом, коли автор забагато проводить творчих вечорів та готовий 25 годин на добу займатися творчістю, то кому з рідних це сподобається?Мої батьки відносилися до такого становища спокійно, терпляче, хоча мені, мабуть, хотілося більш високої похвали з їх уст… А мої сини – перші слухачі і перші критики моїх нових поезій або пісень.
– У Вашій творчості поезія нерозривно пов’язана з музикою. Але що є первинним? Музика чи поезія? Поезія чи музика?
– Я відповім рядками із власного вірша «Поезія – Мелодія Палітри»:
Рядків безсмертних не створити нині,
Та звуки фарб мені не зупинити,
Бо склад летить по евриці-долині,
Поезія – Мелодія Палітри.
Так само можна сказати, що «Музика – Поезія Палітри», або «Палітра – Музика Поезії». Вони нероздільні. А в мені ці прекрасні компоненти мистецтва інколи «сперечаються»: вірші наповнюються мелодіями, навіть дисонансними (коли мова йде про трагічну долю України, війну). А музика пісень начебто підладжується під віршовані рядки – власні або інших поетів.
Написала і виконую пісні як на вірші класиків, так і сучасних поетів, членів НСПУ і самобутніх поетів.
Щаслива, що в мене були чудові наставники «в напрямку Слова» – Микола Миколаєнко, Володимир Сіренко, Анатолій Шкляр, Валентин Чемерис, Григорій Гарченко, Сергій Андрєєв, Ольга Афанасьєва…
Радію, що професійні композитори, члени Асоціації композиторів НВМС – Валентина Фалькова, Лілія Бігеєва, Олена Попцова-Ломакіна, Олександр Погорілий – створили пісні на мої вірші, а Відмінник культури України Валентина Фалькова написала за моїм сценарієм музику до спектаклю «Музичний бал» для авторського дитячого музичного театру «Надія» ДДМШ №3 (2010).
– Бог щедро нагородив Вас ще й прекрасним голосом. Ви отримали його у спадок чи це цілком Ваш здобуток?
– Всі здібності – до поезії, музики, співу – я маю завдяки Всевишньому і моїм батькам – Івану Якимовичу і Надії Пилипівні Швець. Як я вище казала, мій тато самотужки навчився грати на баяні, акордеоні і гітарі, а мама мала чудовий голос, була солісткою самодіяльного клубу. Обидва віршували з молодості. На жаль, батьків вже немає… Взагалі, вся родина Швеців і Руденків (по мамі) була співучою, тобто в мене «співає» родинне коріння.
– Не від одного поета чула, що головне для творчості – мати свою Музу. Без неї, мовляв, неможливо римувати, створювати нове, оригінальне, високе. Який Ваш погляд? Чи надихаєтеся Ви коханням?
– Коли тебе кохають – це щастя. Але найбільше щастя, коли кохаєш ти. Натхнення – це і є Муза – здебільшого приходить саме в пору закоханості, в аурі якої знаходяться майже всі творчі особистості. Я щаслива й тим, що мене кохали достойні чоловіки, і що я сама кохала і продовжую закохуватися. Безкінечно вдячна своїм «закоханостям», які спонукали взятися за перо.
– Яким є для вас ідеал Коханого?
– Яким би не був чийсь ідеал, його неможливо досягнути. Великі особистості провели все життя в погоні за Мрією, за фантомом-ідеалом… Вважається, що Муза є жінка, всепоглинаюча пристрасть до якої надихає поета, музиканта, художника на творчість і творення. Не кожному вдається, як Франческо Петрарці, до кінця життя мати єдину Музу, свого ангела-хранителя. Після смерті Лаури він оспівував її ще десять років!
Думаю, що для жінки кожний наступний коханий був своєрідним ідеалом. І я настільки обожнювала чоловіків, що навіть не дуже достойна людина (за словами моїх подруг) становилася моїм кумиром. Я придумувала свою Любов. Мужчина, який тільки провів мене додому, повинен був стати моїм чоловіком! Такі почуття до чоловіків втілила в мене моя бабуся Поліна Руденко, мамина матір. Ставши удовою, вона кохала чоловіка, що пішов в інший світ, протягом десяти років, була вірною йому до останнього свого подиху.
Безумовно, я кохала свого супутника життя – дніпровського поета та літературного ерудита Віктора Ковриженка (Невського), який надихав мене на поезію і музику, присвячену йому.
– Якщо б могли повернути час на 20 років, що б хотіли змінити, виправити, переробити?
– Важке і інтимне запитання. Я б хотіла повернути час до юності – там були зроблені найбільші помилки… «Життя – юдольні візерунки, які плетеш для себе сам» – стверджую я. Однак, що б там не було, в мене – два любимих сина; була складна, але захоплююча робота культорганізатором територіального центру ветеранів Шевченківського району м. Дніпра (де я і члени ансамблю ветеранів «Горобинка» вливали творчу наснагу один одному протягом 17-ти років); мої талановиті друзі; Поезія і Музика, які освітлюють моє життя в темні часи негод. Тому це, що є, нехай залишається у тому ж стані – невиправленим та зміненим. Вважаю, що гріх просити у Господа більше ніж те, чим він мене нагородив.
– Що стосується Вашого творчого доробку. Чи все вийшло так, як мріялось?
– Я авторка 7-ми книжечок поезії та книги смішинок синів «Спогадайлики Ігоря і Артема». Авторка електронних книг, співавторка багатьох колективних збірок.
Одна з публікацій для мене особливо важлива. Мова йдеться про збірник поезії «Воїнам Світла» Благодійного фонду «Віта-Дольче». Я один зі ста авторів цього збірника, поезії якого присвячені нашим Героям – теперішнім захисникам Батьківщини. Наше сьогодення знову і знову відзивається в поетичних серцях справжніх українців новими відчайдушними строфами.
Мріяла випустити книжечки своїх пісень – дорослих і дитячих… Нічого, це все попереду! Головне – МИР в Україні і в усьому світі!
– Ваші творчі плани на майбутнє.
– Вони – у відповіді на попереднє питання. Тільки творчість врятує нас і світ. Рушаймо далі, по стежинках творчих мріянь! Але поки що я мрію про МИР в Україні. І свято вірю, що ми не просто вистоїмо, а – ПЕРЕМОЖЕМО!
доводиться завершити, бо задзвенів мобільний телефон, і пані Олена почала домовлятися про зустріч з кимсь із численних друзів. Мені залишилось подякувати за розмову і побажати місткині не бути «знесеною» лавиною численних привітань та дружніх зустрічей. А ще – зібратися з силами, аби прямувати далі й далі – тернистим шляхом, що веде до височезних шпилів Мистецтва.
Розмовляла Еліна Заржицька
Leave a Reply