Таланти розсипані по Земній Кулі відносно рівномірно і у достатній кількості. Таке твердження загальновідоме. У далекому містечку Сахновщина, що губиться посеред піль у Харківській області, мешкає талановитий шістдесятидворічний чоловік. Він поет, прозаїк, журналіст, публіцист, громадський діяч. І звати його – Володимир Вакуленко. Сахновщина – далеченько від Харкова. До обласного центру – 150 кілометрів. Куди ближче Полтава. Отак місцевий люд і живе собі поміж цими двома славними містами. Але хіба “географічна родзинка” чимось шкодить творчості? Чи топонім Сахновщина згірш, скажімо – Мотронівки або Ніжина? Ні! Головне, як ти відчуваєш цей світ, як бачиш людей і як сприймаєш дійсність та осмислюєш довколишній космос, виливаючи свої відчуття на папері. Нині, у час новітніх комунікацій, не існує провінції і столиці. Будь-яка інформація доступна. Устигай тільки усе належно сприйняти і відобразити у власній інтепритації.
Володимир Вакуленко автор щонайменше трьох поетичних збірників: “Часопростір” (2001 р.), “Опісля Апокаліпсису” (2003 р.) та “Ристилище” (2006 р.). Є у його доробку публіцистична книга про голодомор. Він – ініціатор заснування літературної премії імені Михайла Чабанівського.
Каріатидами у старовину називали карійських дів, жриць храму Артеміди у Карії. У теперішніх часах каріатиди – статуї одягненої жінки.
Тексти, запропоновані Володимиром Вакуленком, вимагають вдумливого та неспішного читання.
Долучайтесь!
Ігор Гургула
.
КАРІАТИДА
Нема ще до слова «атлант» і не треба
негарного фемінітиву.
Сам час нам покаже із камери-веба
реальність величну й красиву.
Не в проклятім часі новітні атланти
взяли наше небо на плечі.
Не в жертву комусь віддали свій талан там,
де шансу нема вже для втечі.
Сучасні атланти – не конче атлети.
Там постаті є й астенічні.
Руками не вийде спинити ракети.
Та треба стояти стоїчно.
Бо дійство містичне триває таке там,
немов літургія всенічна.
Атлантам не треба ознак маскулінних.
Стоять вони там не для самореклами.
Та що характерне в усіх поколіннях:
одні з хабарями, а ті з тягарями.
І добре, що війни всі стереотипи
руйнують. І ця, вже остання.
…Та хто вчує тихі приглушені схлипи,
Що ледве тамують ридання?
Витає над нами, лякаючи світ,
примара нічна – першожінка Ліліт.
Ще твориться він. Ще нема в нім замін нам.
Й не видно людей в однострої.
Та хто вчує в темнім пустім безгомінні
плач каріатиди сумної?
Тут зайві усі інформації вкиди –
різновиди вбивчої зброї.
Бо голос новітньої каріатиди
розкаже суть правди гіркої.
–Я там, де призначено бути. А ти де ? –
спитає у кожного каріатида.
А як же їй важко доводилось брати
цей світ на тендітненькі плечі.
У світі цім безповоротні утрати.
Це світ ворожнечі. Це світ кровотечі.
І денно і нощно , в розповні краси вся –
вона між земною й небесною твердю,
аби таки світ оцей преобразився
у світ благодійності. Світ милосердя.
Собою утримує світобудову –
конструкції справжні, а не бутафорні.
Й омріяне личко й фігурку чудову
в належній тримаючи формі.
Це фатум. Не спосіб життя молодого,
в якому постійні дедлайни.
Не треба ілюзій. Зламатись недовго.
І згасне світило ясне й життєдайне.
Уламками смерті обвалиться небо
на землю осквернену, дику, пропащу.
Бо постать оцю не заміниш ким-небудь.
Бо треба знайти ексклюзивну. Найкращу.
І хай хоч би чуйність не зникне із виду.
Бо чим ще розрадити каріатиду?
.
***
Хай будуть емодзі й не буде емоцій.
Не личать нікому вони.
Тим паче вже на одинадцятім році
гарячої фази війни.
Й не треба демонізувати цю пору.
Це ера. Їй гідне ім’я оберіть.
Всі наші роки за умов форс-мажору
минали. Та Бог же для чогось беріг?
Все менше тут буде мажорного форсу
з додатком захожих з Москви ахіней.
Й чи вийде поміж фігурантами «Форбсу»
шукати взірцевих для себе людей …
Їх обмаль і тут, і ще менш на тім боці
найдовшої в часі війни.
У декого й досі ще порох у оці.
І втомлені тупо. Й ждуни.
І вже з небуття тренд явився новий там,
де в наших фронтів ненадійні тили.
Та «жити життя» вже так легко не вийде.
Бо старші його вже зжили й віджили
Та справжньої в них не було Благодаті.
Не кожен чи кожна достойні її.
Не їм, наче свічечка, біля солдатів
стояти у зоряні миті свої.
Ікону хай не обснує павутиння.
Моліться. Усі, хто розради хотів.
А в серденько хай не вповзає гординя –
найперший зі смертних гріхів.
Частіше лише пустота за хештегом
прихована. Обмаль там дій і подій.
А стати живим чарівним оберегом
і війська, і краю – судилось одній.
А слово звучить. Свій повідає жаль ним
вона. Й знов засвітиться німб на чолі.
І духом реальним і тілом астральним
вона біля воїнів. Там. На нулі.
Хай НЕ знаки оклику – тільки емодзі
у меседжах будуть. То ж думки сліди.
І вміння пилинку побачити в оці –
в своїм. Тож не марні і дні, і труди.
Промоутерці ж для успішних промоцій
ще нерви потрібні. А гумор – завжди.
.
***
Вона ж вам спокою не дасть.
Нікому. А собі найперше.
Чіпкої пам’яті кадастр
упорядковує тепер же.
До вас реальна смерть іде,
а ви не бачите її ще.
Так, ніби ще нема ніде
і бойовища, й гробовища.
А видима й болюча смерть
страшна. Й при опорі стійкому.
Як по щоці аплодисмент,
відлунить беззмістовний комент.
Вже не марнує Божий дар
пророчиця-візіонерка.
Не з поміччю дівочих чар
вона уникла долі клерка.
Якби у неї і у ній,
як у монеті нерозмінній.
були самі слова, без дій –
її б закидали камінням.
Так, спокою вона не дасть
в добу, як небо розкололось.
І то ж ніяка не напасть –
то вашого спасіння голос.
Й прохання. Й негатив новин –
від них абстрагуватись годі.
І запит. Знову не один.
І так, як вороги, приходять
дні, до яких ніхто не звик,
коли й полаятися ні з ким.
І митних декларацій крик,
які, бува, виносять мізки.
Й все менше трапиться нагод,
щоб плаття одягти не буднє.
Чекає, може, всіх ІСХОД.
«Життя для себе» вже не буде.
Бо не один роботи пласт –
для всіх. Ніяк не для одної.
І смертний час, і трубний глас
почують не лише Герої.
Падіння не сягнуло дна,
де всім глевку шкуринку гризти.
Війна – для багатьох дійна
корова. Й рай для хакеристів.
А ту шкуринку принесе
нутріціолог на тарілці.
Та в світі ЯСНЕНЬКО усе
від зболених відеорілсів.
А вихідні пішли на фронт.
Та хай ідуть. Ніхто не проти.
І де ж той благодійний фонд,
що всі збере дари й щедроти?
Самі не звершаться дива.
Й сама не зникне злоба дня там.
Слова земного божества
почути слід. Їм треба вняти.
.
***
Зелений скотч на рукаві —
вже не футболки.
Ждуть стебла у сухій траві
дощу з осколків.
Ніхто не знає ще, коли
спочине воїн.
Солдати щойно прибули
з передової.
Вони не ждуть кінця війни
Благої Вісті.
Ждуть смерті їхньої ждуни
і пацифісти.
Ворожі ще стечуть з боїв
криваві ріки.
Солдати тут стоять, бо їх
міняти ніким.
Чи Бог ще дасть їм тихі дні
у розполазі?
Планета топиться в брехні,
як в унітазі.
Вже не воздвигнуться у дім
колишні стіни.
Солдати тут стоять, бо їм
нема заміни.
Все більше траурних алей
ніхто й не проти?
Лютують вороги. Але
й порохоботи.
Хай тепло буде в бліндажі,
як у палаці,
й дрижать політики чужі
від ескалацій.
Зелений скотч – як біль утрат
безповоротних.
Всіх ворогів до певних дат
не побороти.
Нема книжок, нема газет,
що скажуть, хто ми.
І губиться імунітет
від перевтоми.
Блекаутом народ живе
або кешбеком.
В солдатів он який івент.
Бо недалеко
бабеха-смерть з глибин століть
летить драйвово.
Між ними втілене стоїть
Господнє слово.
Ця істина складна. Проте
відкрита вся вам:
яке ж промовисте оте
обличчя-сяйво!
Хто всіх братів, усіх сестер
переоцінить?
Вони – частинки всіх систем
операційних.
А наша мало нам дає
на долю опцій.
Коли вже вірус нас не вб’є,
здогонить обстріл.
Та буде й пауза. І от–
хвилина тиші,
коли останній патріот
втопився в Тисі.
Стоять вони не рік, не два
в мороз і влітку.
Бо ще не здерто з рукава
зелену плівку.
Оце і є країна мрій
скраєчку карти.
Усім ще на пе редовій
себе шукати.
.
***
Окраса Всесвіту
Вчасно почути Господнє покликання.
Світло побачити там, де пітьма.
А між безликими стати безликою –
дуже недовго. Не треба ума,
Облагодіяні мило подякують
й щиро обсудять. Маскуючи злість.
А між ніякими стати ніякою –
інваріант. Середовище з’їсть.
Що вона й хто їм? Для них не образливо
ляльками-мотанками йти з життя.
Їй же – лишатись планети окрасою
треба. Й чиєсь берегти співчуття.
А в мережах і в прямому ефірі є
аудиторія сліпоніма.
Там, де людей тільки грішми вимірюють,
там для поезії місця нема.
Їм вона з ока сльозинку не витисне.
Духові тяжко завжди во плоті.
Хто нам розширить до істин шляхи тісні?
…Друзі її й волонтери безхитрісні —
може, єдине багатство в житті.
Можна відкрито ділитися планами.
Різні дороги, єдина мета.
А між захланними стати захланною —
то не для неї. Натура не та.
Можна побути з вигнанцями й хворими
з кредом життєвим: ніколи не ний.
А на чужім загубитися форумі –
закономірно. На те він чужий.
Недосипатиме. Клунки тягатиме.
В стіну цеглинки – донати складатиме.
Й зійде над краєм. Як сонце встає.
А найпрекрасніша – все ж між солдатами.
То середовище рідне. Своє.
Дехто й на горі людськім замагнатиться.
Інші втікають подалі звідсіль.
Їй же – аби не за маревом гнатися,
масштабуватися. Втомою в біль.
.
***
Повнота життя. З бідою,
болем, психотравмами.
Скрасити хоча б собою
чи своїми справами
дійсність і страшну й понуру.
Ми робити змушені
редакційну коректуру
у своїй минувшині.
Все позаду. Дні-легенди.
Вірилося слабко їм.
Й романтичні уїк-енди
на городі з сапкою.
Божий глас – то звук тривоги.
Та ж ніхто собі не ворог.
І хіба ж не вдасться їй
версія життя нового
в зміненій редакції?
Так минають дні-донати.
І життя здобутки-втрати,
наче звіт, прозорого.
Вже й на смерть пора збирати.
Не свою. А ворога.
Так ченці на храм збирали —
схимники-безсрібники.
Здевальвуються похвали
лайками безплідними.
Від напруги надлюдської
легко впасти зморено.
Для спасіння, для покою,
для умиротворення
в краї, знищенім дощенту,
місця не намолено.
Й мало в душах ще контенту
україномовного.
Й гості не агонізують,
що зайшли позаторік.
Й що тут ще зорганізують
со-організатори?
Всі світлини – як дзеркала.
І слова відточені.
Хитрожлоби позникали.
Світ оновлять радикали
із її оточення.
Бог краси не пожалів їй.
Та в часи «червоних ліній»,
в мить сирени змовклої,
точно не до пустослів’я
під мечем дамокловим.
Та блаженні кожна й кожен
в час роботи спільної,
той, що зрозуміти може
долю, а не стиль її,
Осягти цей лик поближче —
всеосяжну лагідність,
й прочитати в цім обличчі
новочасну Благовість.
.
ОБЛИЧЧЯ ЕПОХИ
І
Не хочуть із простору мультимедійного
щезати й такі, що вже мало що варті.
Чи можна купити звання благодійника?
Нема частки жарту в поганому жарті.
Замало там електорату протестного,
де долю країни вирішує зброя.
Звання купувалися мера, професора,
і лауреата. А потім Героя.
А ті, хто вважає, що можуть купити все,
не мають від Бога безпеки гарантій.
Бо можна й у власній крові утопитися
в своїм середовищі колаборантів.
Спостигнуть синдроми й симптоми прадавні ці.
Країну не зміниш, як джинси чи плаття.
Все можна купити й продати й продатися
в облудній надії: хтось більше заплатить.
У них бог один. Хай і з суттю троїстою,
у формі кумира. Й любов там єдина.
І цінності їхні незмінні та істинні.
Та ще й абсолютні. Одна й батьківщина —
то гроші. Без них мало буде риторики,
щоб лізти нагору драбиною влади.
Та чи зрозуміють грядущі історики,
чому незатребувані певні вклади?
А думки розумної поруху кволого —
не досить. Бо правду ховає земля там,
де в глиб западаються від археолога
всі глечики й скриньки зі вмістом проклятим.
.
ІІ
Хто поле своє благодійністю висіє —
для неї там і заврожаяться гроші,
коли вже вдалось віднайти свою місію
у статусі лицарського зброєноші.
Бувають затемнення сонця. Бо важчає
світити усім в атмосфері нетворчій.
А сила не може зостатись пропащою
І все спілкування зійти на нетворкінг.
Як скринька, наповнився світ запитаннями.
А Бог і в Адама запитував: де ти?
Зависли, як час, у воєнному стані ми.
А гроші збиралися не на фуршети.
А прокляту зиму іще ж не розвеснено,
хоч дні з цих років опадали, мов листя,
й ті дні, де могла ще між друзями весело
шматок огірка волонтерського гризти.
А душі прості волонтерські — не заячі,
мобілізувались вони без повісток.
Не можна добро змайструвати, ховаючись,
так само, як стати недоактивістом.
Та відеозвернення щиро-проречисті
сказали: в цю душу не зайде афера.
Нема протиріччя, нема суперечності
в званнях благодійника і волонтера.
Між тим, що було, й тим, що нині – перейдено
межу до епохи всіх зборів і місій.
Звання здобувалися не задля рейтингу
в топ-списках, де треба платити за місце.
Назад же, до 24 лютого,
хоч як би хотілось, ніхто не перейде.
Й за часом відмерлим не буде жалю того,
що душі убогі захопить, як рейдер.
Фрагменти життя, наче тексти порізані,
та дещо таки збережеться з любов’ю.
А гроші, як прийдуть, то прийдуть по-різному.
(Кому на здоров’я, кому на здуров’я.)
Та може, ще нашими підуть стопами ті,
що в наше століття подзвонять з айфона
й розкажуть: навічно лишається в пам’яті
цей символ доби, наче скорбна ікона.
Leave a Reply