Баран Є.М. Мова каміння / Євген Баран; передм. М. Славинського.
Х.: Майдан, 2025. 116 с.
війні наперекір
я проголошуватиму
правду українського слова
це не мій вибір
це моя можливість
хоч якось впирати
українську стіну
аби вона ствердла
Євген Баран
Донечка цитує напам’ять вірш польською мовою (програмну поезію для 4 класу)… Чуючи вперше, подумки високо оцінюю інтонацію Анни, дивуюся правильним, ідеально відшліфованим акцентам… І все. Крапка. Про що вірш? Відповісти не можу. Слухаю донечку вдруге, напружено намагаюся вловити суть думок, розібрати слова, підтексти… Вловила фабулу (бо вірш таки сюжетний), деталі — ні… Доки везу Анну автівкою до школи, маю можливість вислухати поезію у виконанні доньки іще тричі… Що дивно? Нарешті розумію її як носій мови. І як сама Анна… До чого це я? Мимоволі провела собі аналогію: поезія ніколи не відкриває себе читачу з першого разу. Зась. Навіть якщо читач — носій мови. Поезія — як іноземна. Іноземну розуміти нелегко. Істинна поезія змушує перечитувати себе, зачитуватися собою, заглиблює в себе, поглинає… Істинну поезію неможливо читати тільки інтелектом — варто сприймати водночас крізь призму серця. Слухати. І чути. Бо найголовнішого очима не побачиш (повторюю за Антуаном де Сент-Екзюпері).
Цьогораз книгу верлібрів Євгена Барана перечитувала двічі. Вдруге — аби проаналізувати. Що дивно: читаючи вдруге, відкрила для себе сенси, яких уперше вперто не помічала. Що це? Духовна сліпота? А чи закон «Поезія ніколи не відкриває себе читачу з першого разу. Поезія — як іноземна…»? Єдині рядки, які зрозуміла однозначного під час першого ж прочитання — наступні (адже їх пан Євген не раз цитував у фб):
повторюю тугодумам
я не пишу вершів
проговорюю власне
проминання
тадеуш ружевич
і еріх фрід
показали шлях
поки ти тримаєшся правди
доти ти хлопчик
який не знає
що таке смерть (с. 86)
Сильно. Щиро. Голосно… І водночас твердо. Тверде авторське кредо, що водночас підкреслює назва книжечки — «Мова каміння»…
Висновкую для себе, що тяжкувато аналізувати книжку, якщо в ній є передмова. Особливо, якщо ця передмова — перфектний аналіз усієї книги. Саме такою є вступна стаття Миколи Славинського «Поезія роздумів, сенсів і прозрінь». Бо, на перший погляд, важко щось додати… Однак я таки спробую.
Не завжди встигаю за часом. Радше зовсім не встигаю, якщо по правді… Маю довкола десятки друзів-письменників (сподіваюся, іще друзів?), на твори яких не відгукуюся місяцями… Таке життя багатодітної мами. Селяві… Останнім часом побут витісняє у мені найцінніше — мою Літературу. І в такі миті, коли, здавалося б, ось-ось втрачу себе яко літератора, на порятунок приходять книги. Або приїздять. Інколи навіть прилітають, як птахи з далеких земель… І в подібні моменти це — саме найпотрібніші книги…
Цьогораз верлібри пана Євгена говорили мені за мене — цитували мені мої власні слова, так глибоко закопані під камінними брилами нелегкого і холодного побуту-проминання… Особливо тут, на чужині… Ятрили мої духовні рани своєю щирістю:
проговорюю життя
бо чи виживемо чи ні
житимемо у правді
якої у сему світі нема (с. 87)
Основні мотиви книжки «Мова каміння» — продиктовані філософією екзистенціалізму, пов’язані темами самотності, тривоги, вибору і смерті… А ще — з намаганням окреслити теорію правди, якої в цьому світі — нема (?..) Питання риторичне. А далі — цитую. І, цитуючи, погоджуюся:
Що таке
художня форма
се людина
яка знайшла
спосіб
прокричати
власну правду
якої сучасники
не почують
а нащадки
відкопуватимуть
як трипільську
культуру (с. 88)
«Правду… Якої сучасники не почують…» Важко не погодитися. Особливо тепер. Бо ж нині «Люди не потребують правди, ждуть щістє.» (с. 85)
Знайомлячись з новою книгою, я щоразу намагаюся окреслити межі її тем і мотивів, вловити мелодії образів і голосів, що проступають крізь товщу підтекстів. Щоразу намагаюся виокремити ту правду, інколи авторську, інколи загальнозначущу, на основі якої, немов на міцному (якщо він є) фундаменті тримається суть змісту. У даній книзі Євгена Барана ця правда — всеохопна, а тому багатогранна, різнопланова, інколи навіть багатозначна. Лейтмотивами крізь канву текстів — тема ролі батька («доки ти син / світ проти тебе / ніщо» (с. 90), земна правда гендерних стосунків («Горезвісне жіноче щастя / збудоване на котурнах чоловічої перемоги.» (с. 91), «тіло можна / любити століття коли душа молода / і чекає від тебе не покори / а готовности йти разом до кінцє» (с. 32), «Що вартують Жінки? / світу. / Коли вони знають, / що в його основі / Вічний Адам.» (с. 43); суть політики й обличчя політиків («чекають від політиків / слова правди / як від фарисеїв каяття» (с. 92); перемога життя над смертю («світанок прийде / навіть тоді / коли / твоє тіло / втомиться / прокидатися» (с. 33)… І, все ж таки, окреслення загальнолюдської Правди буття — основний, так би мовити ключовий лейтмотив «Мови каміння», а наступні рядки мимоволі запам’ятовуються: «Правда давно засвоїла мову Езопа.» (с. 97); «Мене цікавить: / У Раю можна говорити правду / чи це привілей пекла?..» (с. 96) Інколи це правда, яка відверто болить: «Відходять люди обов’язку — / приходять діти «какаяразніца» / і онуки «всеізразу» (с. 103); «живемо зі своєю правдою / і зі своєю кулею в голові»; «переступаємо через людей / бо не вродилися з вірою / первобитні інстинкти домінують / людина людині горло гризе / і кричить що то москаль…»; «проголосимо царство / собачої любови» (с. 41)…
Також є в книжечці свого роду біграфічні нотатки, себто щоденникові записи, але в новій, верліброваній формі — яко спроба увічнення дорогих авторському серцю імен («Найвідданіші не друзі» (пам’яті Олега Лишеги), «Пішов у засвіти…» (пам’яті Миколи Лесюка), «Блискавиці б’ють у найвищі дерева» (пам’яті Миколи Мушинки), «У січні 1995-го…»).
Автор не оминає своєю увагою і теми війни. Теми, яка болить найбільше. Яка проникає у Слово інколи мимоволі, а часом — диктуючи… Диктуючи власну манеру слововираження. Вибухаючи довго приборкуваним вулканом і спалюючи на шляху всі табу та умовності. Лишаючи тільки голу правду, себто правду буття. І жагу помсти: («…а орда / яка споконвіку / поборювала слов’янську державність / залишає за собою / спалену землю / хто житиме на попелищі / не знаю / але знаю / що дух Святослава / повстане / і мій дух / в остатній шерезі / його воїнства / помститься / за яловість європи / за нікчемність супердержав / за байдужість / з’їдачів хліба / за фарисейство / чорнокнижників / то не я сказав» (с. 50)
Поетичне окреслення Євгеном Бараном правди життя у цій книжечці — настільки всеохопне, що несила визначити-виокремити всі-всі філософські пласти та метафоричні контексти… Та й чи варто? Книгу просто хочеться читати. І перечитувати. Мати її яко настільну. Відкривати у ній своє, власне, пережите, відболіле, та невимовлене… Читати, аби триматися вічності. Вічності у Слові. Вічності в людяності. Вічності буття, яке тут, на землі, попри все, — проминальне…
Плач немовляти є посланням майбутньому.
Ридання старця є згадуванням минулого.
Ніхто не ляментує за суєтою буднів.
Сліпці… (с. 108)
Світ змінний, як краса жінки,
а дні зникають швидше за останній
листок О’Генрі й не завжди знайдеться
старий художник, який готовий
пожертвувати собою, аби ми жили. (с. 101)
Неабияк виправданою є передмова до книжки — замість епіграфа — поезія француза Ежена Гільвіка (переспів): «Мені б навчитися говорити, / Аби ви мене чули, / Та не знали, / Що саме я бесідую з вами. / Аби не зрозуміли, / Що з вами взагалі хтось розмовляє. / Навчитися б мови каміння…» О так, вперта людська натура майже завжди вступає в дискусії — як тільки чує/бачить будь-який умовивід. (Це мої власні спостереження, мій досвід.) Навіщо? Аби таким чином вивищитися? Не знаю. Але мета — в чомусь таки подібна… Саме тому у сучасному світі власну правду (бо вона завжди власна, навіть коли істинна) хочеться говорити неголосно, навіть беззвучно… «Навчитися б мови каміння…»
З назвою книги та власне епіграфом до неї перегукуються наступні слова автора, які хочеться перечитувати: «я би хотів / знайти слова / від яких ворог / закам’янів би / дурень замовк / хворий вилікувався / лазар знову воскрес / злодій віддав десятину / на державний розвій / мудрий згармоніював / слово і чин / фарисей перетворився / у соляний стовп / з’їдач хліба / пам’ятав про / день завтрашній / але цих слів / не знаходжу» (с. 47)
Мову каміння здатен почути далеко не кожен. Адже навіть мову ближнього чують далеко не всі… А тому навчитися слухати один одного і, що головне, чути — чи не найвищий наш земний талант і покликання людини… Чути. І не народжувати мертвих слів. БО:
коли ж неспроможні
мовчіть
нема нічого
величнішого і трагічнішого
за мовчання (с. 76)
Юлія Сільчук,
письменниця
Leave a Reply