ПОМАНДРУВАТИ ЖИТТЯМ

Цеголко П.П. Знайдена сережка: оповідання, есеї, повість. – Харків: Фоліо. 2025. – 256 с.

Давно зауважив, що чимало книг, які потрапляють до мене, спонукають свідомість помандрувати спогадами у студентські літа. Як мені здається, до цього підштовхують дві причини. По-перше, про мислене повернення гадається, коли читаю книги львів’ян, з якими нерідко не знався у ту пору. По-друге, впливають й видання тих, з якими колись вчився у Львівському держуніверситеті.

Щодо того «по-друге», то такі думки приходили до мене, коли знайомився з друками Мирослава Лазарука, Петра Маліша, Олександра Масляника, Ігоря Гургули, Оксани Ровенчак, Миколи Сидорчука, на появу яких відгукувався як літературний критик… А ще ж були твори Мирослава Дочинця, Василя Кухти, Василя Рябого, Віктора Мазаного, Василя Терещука… Варто, мабуть, згадати й про ужинки Олега Потурая, Феодосія Мандзюка, Гриця Мацерука, Юрія Климця, Юрія Петричука, Миколи Кізлика,яких,  на жаль, уже немає з нами…

А недавно до переліку додав ім’я Петра Цеголка ( «Нова пошта» принесла «Знайдену сережку»), з яким свого часу студіював на факультеті журналістики у княжому місті. (До речі, це, здається, була не перша наша заочна зустріч за останні роки. Свого часу моя і його добірки віршів сусідували у «Буковинському журналі.)

Після цієї зауваги мовлю  кілька узагальнюючих слів про поліграфічний виріб. Й почну з констатації того факту, що він по-своєму змушує «пірнути» сприйманням у львівські реалії.

Коротко? Так! Але це зовсім не означає, що лапідарність суперечить мовленому. Скажімо, твір «Весняний поклик крові або Вічний двигун життя» починається з того, що студент географічного факультету Роман знайомиться у бібліотеці біля Галицького ринку у Львові з Мар’яною, яка згодом стає його дружиною. Вдало прозаїк описує й те, яким виявиться його життя після захисту кандидатської дисертації. Але водномить відзначу й те, що описування вищезгаданих моментів не мало б сенсу, якби не розповідь про зустріч з колишнім однокурсником Богданом Підгайним, який вчителював неподалік від Львова, а на ринку біля книгозбірні підторговував м’ясними виробами. Бо з сторінок про спілкування з давнім приятелем кожен дізнається чимало цікавинок.

Та не тільки ця написанка кидає сприймальницьку уяву у львівськість. Адже про не їмислиться й тоді,  коли зір натрапляє  на  текст  «Знайдена  сережка». Юрко  мешкав у малосімейці, а його квартирою, коли дружина з дітьми були у батьків в якомусь з райцентрів, користувалися знайомці для любовних утіх. Та після того, як родина повернулася у своє житло, в чоловіка почалося «щасливе» життя, бо його жінка, прибираючи у квартирі, знайшла сережку, яку під час «кохання» загубила пасія одного з Юркових приятелів. Зрозуміло, що починається традиційне вияснення стосунків. Поціновувачі красного письменства мають змогу дізнатися про шлях до «хепі-енду».

Ніхто не заперечить того, що автор знайшов цікаві ракурси для відображення. Та є один момент, який залишився поза кадром. Хоча (на мою думку, звісно) він неординарно впливає на усе. Маю на увазі сякі-такі згадки про околиці Львова  й  місцини  регіону. Приміром, Мирон із «Знайденої сережки» (він зробив відчайдушний крок, аби виручити Юрка)  у карпатському селі у совкові часи, посприяв аби він і його Марія взяли церковний шлюб та охрестили своїх дітей. Реалія часу, яку збереже пам’ять багатьох людей, як і те, що кадебісти могли підслухати небажані для влади думки й селяни без хабаря чиновникам і правоохоронцям не можуть нічого продати на ринку. (Про це, зосібна, розповідає Петро Цеголко у «Весняному поклиці крові або Вічному двигуні життя».)

Ще один аспектик цієї теми. Таксист з твору «Чи завжди правду треба знати?» розповідає, що його мама боялася, аби дружиною його, сина галичанина, не стала особа з москальської родини. Бо «асвабодітелі» з східних теренів після Другої світової війни таки чимало лиха наробили на західноукраїнських землях

Про один такий випадок письменник розповів у тексті «Виходок». Василь Карпович Батенко (вчитель-східняк, якого призначили директором школи у галицькому селі), бере участь у знищенні місцевої церкви. А ще з матеріалів, котрі зосталися після руйнування храму, будує виходок біля хати солдатської вдови Мариськи Савкової, де живе на квартирі. Ще й хоче, аби діти галичанки користувалися його «архітектурним витвором». А завершується все тим, що руйнач помирає у райкомівському туалеті, а його синів чекає незавидна доля: старший загинув в Афганістані, а молодшого мама в інвалідному візку щонеділі возила на службу Божу… Пригадалося, як письменник Богдан Мельничук з Тернополя колись в одній з новел розповів про нещастя, які почали переслідувати одну сільську родину, котрі під впливом комуняк теж нищили церкву.  (Можна тут говорити про своєрідну творчу естафету, бо тернополянин закінчив наш журфак тоді, коли сам Петро почав там навчання.)

Свої родзинки мають також твори «А чия ж то війна?», «Кар’єра за посередництва дружини і не тільки», «У моїй смерті прошу звинувачувати». Хоч вони кожного разу є іншими, та все ж цікаво дивитися у калейдоскоп життя.

Кожен, напевно, побачить  звичність і у повісті «Любов сліпа», сюжет якої є таким. Розлучена львів’янка заводить роман з італійцем на його батьківщині, який теж шукає сімейного затишку. Але сталося так, що їхні стосунки починаються   після того, як Марта і Джованні зустрічаються у Львові, де він знайомиться з її батьками і допомагає майбутній дружині добудувати хату. Пізніше вони аж вісім років живуть у розкошах в Італії: та ідилія тривала до того часу, коли вона стала  коханкою Мауріціо – набагато молодшого за Джованні. Той усе дізнається і розриває стосунки з жінкою. Далі вона самотує на чужині, бо повертатися у рідні краї не хоче, а «нове кохання щезло». (Ніби усе головне мовлено тут, але не спішу крапкувати, бо бачу ще одне.)

Коли Джованні приїжджав в Україну, то сам перебував за кермом автомобіля.На ніч його залишали біля недобуду. Та одного разу іномарку вкрали разом з документами власника. Правоохоронці кілька днів не могли знайти пропажу. Але все позитивно вирішилося лише за одну добу, коли вона звернулася до місцевого кримінального авторитета «Баклажана» – колишнього однокурсника Марти Влодка Красуцького. Пізніше, уже в Італії, в халепу потрапляють друзі Марти – на АЗС в Геника викрадають  барсетку з документами і готівкою. Але скоро після звернення радіостанції її повертають, хоч і без грошей. Та втрачене з лишком компенсують кошти, котрі потерпілим зібрали люди. (Зауважу лишень, що про втручання поліції в останньому випадку не йдеться. Чи не варто хоча б  щось висновковувати тим, хто натрапить на цей твір?)

Наголошу ще на одному нюансику. Як вже, напевно, зауважили читачі цих нотаток, в жодному абзаці про малі прозові форми,  автор   жодного разу не означив чи оповідання чи есей це. Чому? Та через те, що нинішні автори таких творів потрапили в складну ситуацію. Бо з кожним днем у двері їхньої свідомості все наполегливіше стукає вимога якомога більше орієнтуватися на документалістику. Себто прозаїк має надавати перевагу зображенню реальних фактів.

Коли розібратися, то чогось надзвичайного в тому, що диктує час, немає. Але воно має прямувати до свідомості шанувальників слова разом з художністю. Тим паче, що їх нерідко можна побачити у творах Петра Цеголка: «поцілунок – це дотик», «балкон-галерея», «Юрко відчув себе, наче пійманим на місці злочину». Додам лишень, що словочарівності існують також і в повісті «Любов сліпа»: «вогниста обитель», «колись десь вичитала, що закохана людинаі, мовби сліпа, не бачить нічого й нікого довкола…»

Правда, тут існує одна непростість. З одного боку ніби й добре, що в написаному разом із цим існує есеїстичність, наповнюючи тексти неперебутнім  фактажем. А з другого? Очевидніє той факт, що він ліпше сприймається через художність. Необхідність поєднання. Втішно, що Петро Цеголко ступає саме на цей шлях. 

Та йдучи ним, не варто, либонь, забувати про наступне. Хіба після слів: «легенький вітерець приємно, наче мамина рука, пестив моє обличчя» хтось висловить думку про непотрібність пейзажинок у прозотексті? Як й не подумати про те, що його мають осонцювати такі слів’ята, як ,«хлопака», «бімбер», «коріняччя»…

Дозволю собі ще кілька аналогій. Багато, приміром, говоримо, що проза повинна відображати реалію краю, котрий манить оповідача. Здається, що саме про це гадкувалося, коли у тодішньому «Жовтні» (нині «Дзвоні) у 80-их роках минулого століття з’явилися краєзнавчі романи і повісті. Зрештою щось подібне маємо і в окремих прозотекстах Мирослава Дочинця, Ігоря Павлюка, Валерія Хмелівського, Геннадія Шипківського… Чи не можна тут балакати про своєрідне продовження традицій?

Або таке. Ми звикли до того, що книгу прози починають повісті, а вже потім милуємося малою прозою. А в «Знайденій сережці» оповідання та есеї продовжує повість. Формально можна ствердити, що на тлі часу це виглядає чимось новим. Це –  радше продовження. Згадаю хоча б про те, що щось таке за подібним принципом ще у 80-их р.р. минулого століття видав незабутній Володимир Дрозд.

Ще одна непростість. Належу до тих читачів, котрі вважають, що публіцистичність може бути закономірною складовою прозотексту. Але при умові доцільного її використання. Чи розуміє це Петро Цеголко? Гадаю, що так, хоч, можливо, й не завжди вдається досягти бажаного.

Не можна, либонь, оминути увагою і наступне. Те, що у текстах маємо відомості, які ніби й не належать прямолобно до теми, – одна з ознак часу. Але вона (хочемо того чи ні) мусить бути лаконічною задля позитивного впливу на читачів «Знайденої сережки».

Впевнений, що ці слова не з’явилися б з-під мого пера, якби автор не зробив кроків до вищезгаданих наголосів. Чи будуть вони й далі? Залежить від того, хто небуденністю слів запрагнув відтворити львівськість людської душі.

Ігор Фарина, селище Шумськ на Тернопіллі