Шкуліпа А .Г. Над рівнем моря: есе – Ніжин: ФОП Лук’яненко В.В., ТПК “Орхідея”. 2024. – 500 с.
У читацькому світі письменника Анатолія Шкуліпу з Ніжина на Чернігівщині знають як автора багатьох поетичних книг, драматичної поеми – легенди, роману, художньо-документальних повістей, роману у віршах, збірки памфлетів-есе, краєзнавчої розповіді про рідний хутір. І ось маємо ще одну.
Поліграфічну новинку–оприлюднення розповідей про ніжинців, котрі пов’язали своє життя зі словом.
Цей друк спонукає до багатьох розмислів. Тому й вдаємося до них, не претендуючи, звісно, на повноту вражень. Бо це радше виглядає висловленням особистих вражень. Візьмемо хоча б таке. Автор обмежується одним місцем, де діють герої його творів. І значною мірою це продиктоване своєю причетністю до теми. Як кажуть, кулик хвалить болото, в якому живе.
Можливо, є деяка суб’єктивність, якщо мати на увазі попереднє судження. Але в даному випадку перш за все бачимо позитив. І навіть жалкуємо, що інші регіони України ще не спромоглися на щось подібне. Адже, напевно, багато цікавого дізналися б поціновувачі красного письменства з подібних творів про Кам’янець-Подільський на Хмельниччині, Чортків на Тернопіллі, Дубно на Рівненщині, Бердичів на Житомирщині… (Дехто, зрозуміло, скаже, що незабутній Гаврило Чернихівський вже колись робив щось подібне у “Портретах пером”. Але давайте скажемо про те, що відомий кременчанин- дослідник торкнувся лише тих, хто більш відомий, а ніжинець Анатолій Шкуліпа оминув це.)
Не приховуватимемо: в перших абзацах цих ноток уже дещо мовлено про особистісне у творчості Анатолія Шкуліпи. Але за кадром все ж залишилися деякі моменти. Згадаємо лише деякі з них. По-перше, вражає самобутність письма, яка вирізняє книгу есеїстики на тлі видань з краєзнавчим ухилом. Чи не тому іноді надибуємо афористичні висловлювання. “Чим глибше коріння, тим міцніше стоїть дерево”. По-друге, відчувається що автор у своїх розповідях живе особистісною причетністю до доль героїв творів, які написав. Навіть тоді, коли через різні обставини не мав особистісного спілкування з нами. Принаймні про це мислиться, коли читаємо рядки про письменників Миколу Сайка і Олександра Ярового…
Щодо останнього, то читачі можуть зауважити, що відгукувачі після ословлення узагальнених умовиводів перейшли до конкретики друку. А, ступивши на цей шлях, констатуємо, що автор вивів на авансцену сприймання ділових осіб у 64 розповідях.
Про кожну з них можна балакати немало. І це, безумовно, буде ще мовлено. Ми ж зробимо такі акценти. Письменник по-своєму оповів про знані особистості, про яких уже неодноразово згадувалося: Іван Величковський, Микола Гоголь, Олекса Ющенко, Євген Гуцало, Станіслав Реп’ях, Леонід Горлач, Дмитро Іванов… Приємно також, що Анатолій Шкуліпа висловив чимало цікавих міркувань про Олексія Плюща, Дмитро Головка, Володимира Яринича, Анатолія Мойсієнка, Анатолія Дністрового. Прикметним вважаємо й те, що за овид уваги не “утекли” малознані або ще не відомі широким колам літературної громадськості постаті: Віктор Вовк, Віктор Курочкін, Олексій Нестеренко, Віктор Бондаренко, Ярослав Гадзінський, Світлана Максименко…
Ще таке. Перечитування книги підштовхнуло до згадки про приказку: “свій до свого по своєму”. А чому б і ні, зрештою? Та не тільки тому, що Анатолій Шкуліпа у книзі згадав про Ігоря Качуровського, життя якого було пов’язане з цим краєм. Зауважимо, що одним з перших про доробок знаного письменника писав Олександр Астаф’єв – поет і літературознавець, який свого часу викладав у Ніжинському університеті. Між іншим, йому у цьому виданні також присвячено есе “На тому місці, де я мав бути” – “спровокованої” рядком одного із віршів пана Олександра.
Маємо підставу ствердити, що Анатолій Шкуліпа спробував заперечити усталену думку, що природа відпочиває на дітях. Адже у книзі маємо розповіді про Олександра Астаф’єва і його сина Анатолія – поета, прозаїка , художника Анатолія Дністрового (творчий псевдонім). Свого часу ми писали про поезосвіт Олександра Гадзінського. А в цьому друці надибуємо не тільки есе про нього, а й розмисли про поетичний світ його нащадка Ярослава. Час від часу на шпальтах різних ЗМІ зустрічаємо вірш Олесі Білоцвіт (Ткаченко). Й у цім моменти згадуємо про її батьків–письменників Ніну Ткаченко і Миколу Чорновуса (Ткаченка), які залишили помітні сліди на землі Сіверській.
Вглибимося й в інший бік есе ніжинця . Часто-густо вони літерно закарбовують крилатослів’я відомих особистостей. Назвемо тут хоча б Сократа, Цицерона, Вольтера, Гюго, Виниченка, Ушинського. Чому б, наприклад, не згадати тут влучну сентенцію англійського письменника Сомерсета Моема: ”Говорити просто і ясно так само важко, як бути щирим і добрим”.
Цікава думка, правда? Як й інші висловлювання людей, котрі розпіарені. Але, безперечно, заслуговують на увагу й висловлювання тих, котрі, на жаль, ще не мають широкого визання: Міхал Красуцький, Герберт Мюллер, Роджер Бекон, Ральф Емерсон, Жан Жорес…(Як не прикро, обидва переліки є далекими від повноти).
Коли вже зайшла мова про американські фрази цих людей, то, либонь, треба акцентувати й наступне… Письменники та журналісти старшого віку у своїх публікаціях цитують вислови таких мислителів, а інколи для колориту доповнюють сентенціями тих, хто є близький до них у часовимірі. А Анатолій Шкуліпа, будучи представником цього покоління, вже вирізняється тим, що в його есе нерідко промовляють люди з молодої літературної когорти: Ярослав Левчук (1988), Світлана Богдан (1985), Ростислав Семків (1975), Юрій Бедрик (1968), Роман Кухарук (1968).
Це все, узяте разом, по-своєму підводить до думки про джерела афористичних фраз самого Анатолія Шкуліпи, бо читацькі взорування нерідко фіксують їх… “З суєти, як з полови, висівається золотоподібне зерно”. “Жінка – атомний реактор, якщо треба”. “Поезія зцілює душу і не дає забути, що ти людина”.
Прикметним є те, що автору своїх есе не лишень розповідає про ніжинців, котрі пов’язали своє життя з літературою, а й соковитими мазками пера-пензля передає атмосферу часу, в якому їм судилося долею бути присутнім. Хіба не про таке думається, коли перед тобою з’являється есе “Очі чорнії – вшир і вглиб”, де письменник розповідає про те, як царська влада не хотіла миритися з україномовною творчістю Євгена Гребінки. Про складність буття творчої людини у комуністичні часи йдеться у творах “Треба ще навчитися пам’ятати” про письменника Станіслава Реп’яха та “Ми ледь не входили в багаття” про призабутого Йосипа Павліва.
В попередньому абзаці можна було б загадати і про есе “Поєднані крамольною любов’ю” про Лесю Коцюбу, яка так і не стала знаною літературознавицею через підтримку дисидентів. Але зумисно не вдалися до цього, маючи намір розповісти про роки, коли Анатолій Шкуліпа почав формуватися як літератор, і те, як ніжинські студенти, серед яких був і він, колядували на початку комуністичної стагнації (цей епізод є і тут) – яскрава ілюстрація. А ще виступають у цій ролі есе “Зачарований розкутістю думки” про літературознавця Павла Сердюка та розповідь про поета Петра Пулінця.
Уже дещо мовлено в попередніх абзацах про стиль письма автора, якщо враховувати афористичність мислення. А поряд з цим є зразки вдалої образності мовлення, рідковживані слова: “барандукнулося”, “сліпаки”, “тужливий саксофон батька”, “орієнтир–маяк”, “непериферійні погляди”, “сіверянське забороло”, “причаєний вихор”, “траєкторія польоту”, “коктейль ситуацій”, “айсберг любові”.
Поетизми у прозотекстах? Той, хто так вважає є, можливо, близьким до істини. Та ганити автора за них не варто. Бо саме вони додають шарму ословленому й роблять усі написанки неповторними. Зрештою, вистачає цікавинок у віршах, як і органічно вплетені в есе: “Оксамити зваб панацей”, “Гармасувати”, “Ще ніхто на біді не зацвів”, “Відчайдушні паруси”, “Харизматичний секретар”, “Столиця поезії”.
Мусимо сказати про таке. Питання про існування поезії в есе не слід вважати таким простим, як може дехто думати. Одні вважають поетичні рядки зайвиною для прозотексту. А другі переконані, що вірші – оригінальна частина творів. Ми – на боці останніх. Хоча з мирним співіснуванням поезії та деяких творів інших жанрів не завжди погоджуємося. Один письменник, приміром, хоче, аби хоча б добірка віршів супроводжувалася рецензію на поетичну книгу.
Можливо, і є раціональне зерно у такій думці при таких мізерних накладах видань.. Користь для версифікатора? Безумовно! Але як тоді бути з самостійністю літературно-критичного твору?
Очевидно, можна висловити й інші міркування про цю книгу. Вони, як нам здається, тільки привертають увагу до книги. А ми хотіли б завершити свій відгук ще двома наголосами. Перший з них є таким. Книгу видано у Ніжині, а пишуть про неї кременчани. Так склалося, що ці краї поєднує постать ніжинця Романа Бжеського – колишнього вояка армії УНР, політичного діяча, публіциста, який жив у Кременці, а в роки Другої світової війни був заступником редактора газети “Волинь” ,яку видавалося на Волині. Є й особитісні моменти. Один з авторів цих нотаток, Олег Василишин, свого часу здобував вищу освіту у Ніжині й неодноразово спілкувався з багатьма героями друку. А Ігор Фарина ще у студентські літа у Львові приятелював з Олександром Астаф’євив, підтримував з ним контакти аж до його відходу у засвіти. Відгукувався він на книги Ганни Арсенич-Баран, Миколи Будлянського, Олександра Гадзінського, Сергія Дзюби, Володимира Сапона, Михася Ткача, які переплели свої літературні долі з Чернігівщиною.
А другий наголос є таким. Книга вийшла 500-примірниковим накладом.
Цей тираж є солідним у наш час. Але, як не сумно, видання через свою
потрібність може постати питання про його перевидання. Та не тільки через це.
Адже, деякі імена залишилися у затінку. Та й нові літератори все власніше стукають у двері часу. Cкажімо, одна з них–поетка і прозаїчка Ольги Киця – уродженка Чернігівщини, яка навчалася в Ніжинському університеті і вже видала декілька книг. Не завадило б доповнити книгу бодай короткими біографічними довідками про героїв есе.
Та це – справа майбутнього. А поки що уважно читаємо “На дні моря”. Духовне “пірнання” у нього того варте!
Олег Василишин, к.філ.н., доц.КОГПА ім.Тараса Шевченка
Ігор Фарина, член НСПУ
Leave a Reply