Життя… Баглось – це слово Богдана ЧЕПУРКА, ще дещо написати про творчість цього мужа любові, поета від природи, але ж несила читати написане неспокоєм серця, таїною думної душі митця…
Хай творче слово Україння Богдана Чепурка знайде свого думного читача, який був здатний до розмислів, до праці, будування майбутнього України своїми руками, щоб ми не загубились у світах і наші серця сцілилися любовʼю в боротьбі з ворожим світом зла…
Летять думки, обнявши Київ й Канів, –
Пролитись кровʼю на святий папір.
Моя Вкраїно, ця війна не марна –
Летить душа розіпʼята між зір.*
Шляхетною піде у світ людина, яка сповна пізнала материнську любов. Берт Геллінгер, психотерапевт зі світовим ім’ям, вважав, що в основі життєвого успіху наших дітей лежать стосунки з батьками, особливо – з матір’ю. Щастя – це коли хтось думає про нас, молиться за нас і поєднаний з нашим серцем невидимою духовною ниткою життя.
У пам’яті оживають моменти дитинства, які своїм мистецьким словом обійняв поет любові – він бо веде бесіду з читачем почуттєвим, думним поетичним словом (Богдан Чепурко. Софія. Тернопіль: ФОП Осадца Ю. В., 2021. – 72 с.). Бо його слово – це не лише поезія, а й проза; це не просто читати – це молитись думкою.
Читаю-перечитую Чепурка й відпочиваю сердечною тишиною радості, немовби умиваюся кришталево чистою росою правди і краси дитинства:
Тополя хмарку колихала,
далекий голос гомонів,
як матері вечерять ждали
своїх синів, своїх синів…
Так гарно голос цей лунає:
додому час, додому час…
Куди пливти – не забуваю,
поки цей голос не погас.
Це наша матінка говорить:
«Світи їм, сонечку, світи!»
Недарма живе на світі людина, своїми руками й розумом обробляє життєву ниву. Мистецтво жити полягає в тому, щоб посіяне зернятко слова дало колосок, а посаджений сад засвідчив про нашу вічність, щоб пам’ять про зроблене не стиралася з пам’яті прийдешніх поколінь…
Богдан Чепурко не збирав собі земних скарбів. Усе своє свідоме життя він працював на ниві слова – життя українськості, щоб світло любові плодоносило зернами розуму, дбаючи про те, щоб набуті знання записати для теперішніх і прийдешніх поколінь, бо «Початок премудрости – мудрість здобудь…» (Книга приповістей Соломонових 4:7): «Я життя своє світлом наповнив / Не на мить чи на тисячу літ. / Я ніколи в часах не минуся…» Автор понад 47 книжок прози, поезії, він за пів століття опублікував у часописах, газетах, альманахах понад тисячу різножанрових текстів. Тож хай його духовні переживання знайдуть дорогу до вдумливого читача любові, щоб світло розуму любові плодоносило плодами, що в них – насіння…
Хто ще так чи не так мені скаже:
«Недаремно ти, друже прийшов
У цей світ, що чорніший від сажі
В білім світлі, що зветься Любов?»
Не знайти того щастя нікому
Ні тобі, ні мені, ні йому…
Привітаю тебе незникому
Й в іншім світі любовно спімну.
Чи так воно є? «Головне в житті – життя. А решта – література», – сказав Василь Стефаник. У житті – життя, яке складається з моментів, що зберігаються в нашій пам’яті і є сутністю краси життя, його вічністю. Не будьмо песимістами. Хоча людина так далеко відійшла від Божих законів, що мислителям неможливо виснувати всеохоплюючу формулу щастя. Я ж гадаю, що має право на життя й така думка щодо повноти щастя – це коли не стається того, чого не мало би статися. Борімося, творімо власний світ Маленького принца і в щирій молитві звертаймося до Творця Нашого Небесного… Живемо у вічності, і правда провадить нас до вічності, бо ж «Юне людство падає в обійми батька й матері», щоб любов’ю, працею обійняти свою вічність, а місія України, українця – нести світові дух правди, бо тільки він здатний оживити змертвілу суспільність до життя…
БЕЗСМЕРТНА ПОЕЗІЯ БОГДАНА ЧЕПУРКА
Летить душа моя над світом
І пісню пʼє.
Нехай радіють Божі діти –
Такі, як є.
Стають в ряди стрункі, як Бог, Слова –
задля людини в українській мові.
Не кожен, народжений жінкою, здатен залишатися дитиною, мислити дитинно, правдою усе своє життя. А «ЦЕ» дитя природи споглядає рої життя, і в нього «Сміються сльози на очах…»; «Сльоза журчить в пів ока»; «І плакав я сльозами божих речень – / Порізаний на рими і вірші; «І сльоза / в прозоре небо струменіє…»; «Вся правда, як сльоза». Йому вдається плакати сльозами божих речень, які дарує Бог, бо ж поет живе тим, що «Закохалась в мене квітка»… Тож вслухаймося серцем в плин думок поезії любові. Закоханий в ПРИРОДУ поет слухає «як бʼється серце землі» (фрагмент вірша «Давно пора було написати»):
Коли я садив сад до свого півстоліття
Помолився на стару яблуню
Поцілував кожну щепу
У самісінький вершечок
В самий чубок у тімʼя
Позвав родину із Вирію
Вклонився родинним кореням
Попросив бджолу не бриніти
Настала така тиша
Що чути було як б’ється серце землі
Як співають херувими
Як шелестить у повітрі
Мамине благословення
Дещо писав і опублікував (понад 20 публікацій) про творчість цього талановитого мужа, мого краянина, плугара ниви-життя української літератури.
Письмо Богдана Чепурка народжується з любові споглядання такого незахищеного живого світу природи, радості від того, що його оточує світ у якому немає нічого мертвого, і пережита секунда ніколи не повториться. Тексти автора світоглядні – це молитовне благання: «Подай любов, сердечний рай… Любити правду на землі… А всім нам вкупі на землі / Єдиномисліє подай / І братолюбіє пошли!», вони свідчать про засади, архетипи української ідентичності, сутність людини любові. Автор володіє даром розуміння глибинної сутності речей: «Бог не чинить насильства, не карає злом… Людина сама себе карає, людина людину пожирає… життя прекрасне, ніякого пекла нема, а спілкування із Творцем не тільки можливе, а й повсякчасне». «В нутрі кожного змагаються дві сили (добро і зло. – Б. Д.)»… Богдан Чепурко постає філософом вищої доброти.
У Всесвіті абсолютна гармонія – пекло вигадали:
Від захвату, який цей світ чудовий,
Завмерло дихання небесної безодні.
Лиш чути, як воркує ритм у слові.
І зорі шлють сигнали одна одній.
Той ритм невтомний Всесвіт будоражить.
І знов малесенька загублена планета
Народжує щораз нових поетів,
Та лиш один в сто років ПРАВДУ каже.
На НЕБЕСАХ ПЕКЛА НЕМА – ЦЕ ВИДУМКИ… Звідки взялося «ПЕКЛО» на ЗЕМЛІ? «Від “пекла”, що в людині, – пекучої жаги набування (amor habendi), від того, що вона переступила межу достатнього для тіла, а про потреби душі взагалі не дбає. Звідси – виснаження землі, як і тих, хто скроплює її потом, – приневолених гасити невгасиму жагу набування, яка роз’їдає неситих» (Андрій Содомора, «Садок вишневий» XII. «Як же щасливо жили б…», https://zbruc.eu/node/117424).
Не один я все життя шукав ПРАВДИ й ідеалу. Розчарування й руйнація стереотипів допомогли усвідомити, що ПРАВДА – це не що інше, як розуміння того, що ми є і створені Богом: «Спливають віки, а подібні властиві людині емоції – залишаються: “Чи Бог бачить із-за хмари / Наші сльози, горе? / Може, й бачить, та помага, / Як і оті гори / Предковічні, що политі / Кровію людською!..” (“У всякого своя доля…”). Це – вже традиційний літературний мотив. Подібно – й у «Заповіті»: до того, як Дніпро не понесе з України “кров ворожу”, – “Я не знаю Бога”… Не знаю, не пізнаю Його, не розумію Його задумів (можна й так трактувати поетове зізнання)…» (Андрій Содомора, «Поховайте та вставайте…» (Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ», https://zbruc.eu/node/117915).
Єство моє болить, сльозу ховає в серці (сльоза – як весняна роса, безголоса в журбі й дарує полегкість у стражданні [«Плачуть і речі німі; все, що смертне, нам душу вражає», Верґілій]), щоб на темну землю не зронити, та й легше плакать, як ніхто не бачить. Життя прекрасне, і жорстоке, і підступне водночас:
ГІН ЖИТТЯ
Ніхто не знає, як життя поверне,
Отож, вперед – і пісню з-під коліс
Рятуєш поглядом, бо віриш недаремно
У гін життя і геніальний вірш.
Росте трава від рудки до сузірʼїв –
Блаженна вогкість проковтне слова.
Розпишуть перші зорі надвечірʼя –
І стане божа правда як жива.
Бузок горбок накрив цвітінням з головою –
Розвиднюється над верхівʼям день.
Пливе-паде на серце астероїд,
Розгойдуючи кров святих пісень.
Хіба не так, або не ти, або востаннє –
Той сонця схід розпанахає ніч…
Й всміхнеться тобі світ в обіймах тайни,
І бризнуть бризки сонця з божих віч.
Божі очі – це сонця жовток сяє, бо «Сонце – мусить мати життя, душу» (Андрій Содомора, «Афористичні етюди»). «Do, ut des» – даю, щоб ти дав. У світі так мало тепла, любові – Сонце ж світить, дарує тепло, бо ж у ньому душа (дух) любові, й воно споглядає на результати своїх щедрот, на люд планети Земля, воно ж бо «око світу» (там само). Сонце освітлює нам дорогу життя, дорогу правди, яку дарує нам Бог…
Живемо в часи людської історії, коли мізки втрачають здатність мислити. Перечитую давно прочитаного Боеція (бл. 480–524) «Розрада від філософії» (Переклад з латини Андрія Содомори): «І якщо, судячи з наших доказів, усе ж буває якесь недосконале, від перебіжного блага, земне щастя, то годі сумніватися, що існує – й стійке, досконале… Отже сам розум доводить, що Бог – це благо; розум же домірковує, що це благо – досконале». Бог – Абсолют, надпотужний згусток енергії ідеального вакууму; ним є і за його допомогою все творить. Богдан Чепурко мисленно зорить у небеса, глибинно роздумуючи:
Ділять Бога – таж Бог неподільний:
Як поділиш, то й Бога нема…
Б’є поклони клонований світ…
Чи Бог до мене заговорить?
Мій Боже, Правду говори!
Життєве кредо поета вмістилося в чотирьох рядках поезіі людської сутності:
Й залиш таємному те, що навіки тайне,
Бо й що було б, якби ти все пізнав?
……………………………………………………………….
Прийшов я в цей світ, щоб жити раз на вічність
Й любити це життя, а в ньому рідних – вас…
Богдан Чепурко – поет, прозаїк, філософ, який повсякчас прагне зрозуміти, осмислити серцем, душею те, «що Бог учинив, від початку та аж до кінця…» (Книга Екклезіястова 3:11б): «Мій краю, раю мій / Моя ти Україно». Аж дух перехопило:
Летить осіннє сонце. Й неба край
Вмивається, втирається тим сонцем.
Таки філософ поетичного слова, в якому життя любові засіяне зірками Всесвіту… Тому-то Всесвіт любові Богдана Чепурка має сміливість сказати: «А Бог мене гладить твердою як правда рукою», бо ж зорить він правдою, вірою у Всесвіт вічністі. Україна переможе в страшній борні з нелюдами і буде «із Богом вічна!», якщо ми будемо з Богом…
Й всміхається між зорями Всевишній.
Й летять сузірʼя в божу далечінь,
Розквітчуючи світлом потойбічне…
…Моя Вкраїна, поміж всіх зорінь –
Зори мені і будь із Богом вічна!
Тема України для Богдана Чепурка наскрізна й сакральна. Вона не лише батьківщина, а «кровінка на Божих устах» і любов до України тотожна любові до Бога. Це «українність» не етнографічна, а онтологічна: бути українцем – це бути співтворцем світла.
Горацій роздумував і стверджував, що споглядання «на сонце й зірки», на все живе, на красу слова – це лікувальні властивості: «…Моя Вкраїно, поміж всіх зорінь – / Зори мені і будь із Богом вічна!» Людина програмується жити з гідністю, щасливо – а це програмується спогляданням природних циклів: «Пору несхибно змінює пора, споглядають спокійно». Так є, але немає нам вороття до первинного чистого стану речей, життя ж триває… Чи має право на життя думка, що «приречений світ – світ усміхнених речей» (Маркіян Домбровський, «У пошуках втраченого успіху». – У кн. Андрія Содомори «Усміх речей»)? Написане Богданом Чепурком слово правди повік пробуватиме, духовна таїна енергі слова його поезії БЕЗСМЕРТНА…
ПАМʼЯТЬ
……………………………………………
Тихо моляться в храмі небесного світла.
Океан пережитого в кожнім серці змалів –
Залишились в свідомості три росточки розквітлі.
А що перший росточок – до Вкраїни любов.
А що другий росточок – те життя, що погасло.
А що третій росточок – паленіюча кров,
Що летить і летить поміж зорі й не гасне.
ТЕ ЖИТТЯ, ЩО ПОГАСЛО, ПАЛЕНІЮЧА КРОВ… «І вернеться порох у землю, як був (“те життя, що погасло”), а дух вернеться знову до Бога, що дав був його (“паленіюча кров”) (Книга Екклезіястова 12:7).
Вишневим духом спіють вишні** –
І зорі світяться вгорі.
Співає молода вселенна,
І літургійно лине спів –
Туди, де в чорних норах темних
Витає Дух Святий без слів.
Поет усім своїм життям засвідчував любов до України:
Не зрадив я землі своєї,
Не загубився у світах…
……………………………..
Не будь сумна, не будь сумна –
Перед тобою на колінах
Стоїть похресниця земна.
Вкраїно, страднице святая,
Чи ти відбилася від рук –
Що вже й не відаєш не знаєш,
Хто син тобі, а хто байстрюк.
Син України, поет від Природи Богдан Чепурко стоїть і буде стояти вічно в огняній одежі Слова правди. Його поезію можна (і треба!) принципово розглядати як технологію програмування Живого Слова, живого світла для нації, національної освіти, бо національну ідею сьогодення я б означив так: працювати денно і нощно, щоб рідна мова лунала й утверджувалася в щоденному вжитку в усіх закутках України:
Для завтра нині жити варто –
вогонь неопалимий звивсь
над ватрою живого слова,
що не вмирає у вогні…
Вкраїнська мово, нене світова,
Тебе, як душу, душать людолови…
Стають в ряди стрункі, як Бог, Слова –
задля людини в українській мові.
Я вкохавсь в Україну!
Полюбив твою сутність, що вічно живе,
А не лиш за красиве одіння…
За майбутнє, що завжди в польоті нове,
За твоє Україння!
Богдан Чепурко був самітником серед людей, творчих побратимів. Хоча своїми думками намагався обняти Всесвіт, Україну: «Й моя країна Україна / Із українськими людьми / Мені зорітиме нетлінно». Поет ходив самотою: «Самотою, сам, але – завжди з собою (лат. “solus”, сам-один, пов’язане з “salvus”, здоровий, “solidus”, цілісний). З собою – неушкодженим, цілісним: “Я цілий чоловік”… (Андрій Содомора, «Уточнюйте значення слів…», (4), https://zbruc.eu/node/119114). І це про Богдана ЧЕПУРКА!
Поезія Богдана Чепурка – це духовний портрет Поета як Людини Любові, який через СЛОВО вчив бачити красу буття і Бога у всьому живому.
ДЕ ТИХШЕ ТИШІ
Світлій памʼяті Богдана ЧЕПУРКА
Й на якомусь там відтинку часу
Вийду я на космічний Майдан
І згадаю, що був ти Тарасом
Й ти згадаєш, що був я Богдан.
А в цьому часі на рідній планеті Земля: «Тишею маки цвітуть, / А неба блаватом – блавати. / Крові краплинки в житах, / Тишею маки цвітуть. / Тихше, ніж тиша сама…» (Андрій Содомора, https://zbruc.eu/node/122015).
Сутність людини – бути собою, не зрадити себе, свою памʼять. Вона ж бо основа нашого розуму, який слугує вічності. Моменти пережитого спонукають до осмислення духовного світу людини, щоб рефлексії не полишали нас наодинці з сьогоденням, а заохочували наблизитися до розуміння, що нам дає сльоза очисна. Якщо, пізнаючи природу речей, відчуваємо й бачимо сльози, то ми щось таки зрозуміли, щось таки наше серце пізнало й запам’ятало; так зі сльозою, що наче весняна роса, цитую текст Михайла Саченка («Коріння»):
В сю мить, як дід помер,
Почув,
Як голосно іде годинник.
«Почув, як голосно іде годинник» – заплакали подумки рідня, колеги й усі слова поезії вічності поета. Життя, досвід, знання засвідчують – є світи «в яких ненависті немає». Але ж наше сьогодення взиває до закамянілих людських сердець, до голосів памʼяті минулого і сьогодення, бо й «Природа бореться не з Богом, / А за життя своє під Небом».
Голоси минулого взивають до нашої памʼяті:
Їх чує кров клітинами всіма –
З глибин віків летять вони над нами.
Про що їх клич – могильними горбками?
Про що говорить пісня ця проста?
Чому так важко думка дороста…
«Думка дороста…» Думки – це не просто пульсування свідомості, що спонукає до мисленного діяння, а й згусток енергії слова, мови, дарованої нам Богом. У Богдана Чепурка – кожне слово витончене, метафори додають глибинного змісту дійства, присутня наскрізна гармонія вірша, гармонія в кожному рядку, щось прочитується між рядків… Повага до СЛОВА рідної мови – це поезія, яка спонукає до розмислів, виховує українськість читача.
Література на папері донесхочу сміється й плаче: «Коли камінням здавлена душа, / Сама стає, як той біблійний камінь?» Людина в житті – істота творча й вільна, «крила має, але не літає», бо біль її тримає. «Але минає час, і ми дізнаємося, що вже ніколи не почуємо ясного сміху когось із нас, і тоді стає зрозуміло, що та оаза – назавжди заборонена для нас. Відтоді починається наша справжня скорбота, не та, що розриває душу, а якась гірка» (Антуан де Сент-Екзюпері, «Планета людей»)…
Чому так тяжко йти моїм чуттям,
Мені самому до страшного болю –
По незасіяному цвинтарному полю,
Якого я нікому не віддам!
Пам’ятаймо тих, які відійшли за межу… Гюстав Лебон (Ле Бон. 1841–1931) – французький психолог, соціолог, антрополог, найбільше відомий як засновник соціальної психології – писав: «Не лише живі, але й мертві відіграють значущу роль у сучасному житті будь-якого народу. Вони творці його моралі та несвідомі рушії його поведінки». Що ще?
Письменник-мислитель зумів злучити минуле з майбутнім! Бо як тоді нам поєднати своє життя з минулим, як зберегти в пам’яті тих, кого вже нема посеред нас? Як глибоко все те, що відійшло, має пронизати наші серця? А таки мусить проникнути якнайглибше, щоб воно, те серце, не здичавіло, не позбавило нас зв’язку з майбутнім.
Не один я все життя шукав правди й ідеалу. Розчарування й руйнація стереотипів допомогли усвідомити, що ІСТИНА – це не що інше, як розуміння того, що ми є і створені Богом. Я, МИ – Є: «…я і є пам’ять, і тому я вічний» (Павло Загребельний, «Я, Богдан»).
Скроплена рясним дощем-кровʼю наших воїнів світла українська земля промовляє до нас їхньою саможертовною любовʼю до України, волі і взиває до наших сердець зберегти памʼять про них:
Народе мій, на самому краю,
На пограниччі правди і краси –
Я памʼяттю глибокою стосил:
Немає мертвих в рідному краю!
«Є ТАКИ СЛЬОЗИ РЕЧЕЙ, І ЩО СМЕРТНЕ – ТОРКАЄТЬСЯ СЕРЦЯ» (Вергілій): «Барвіночку, прощаймося, прощаймось…»
От і все. Навіки. Vita nova.
Усмішкою здавлені ридання.
Життя моє – ПОЕЗІЯ ВІЧНОСТІ – мовив Богдан Чепурко, бо життя його горіло яскравою зіркою – УКРАЇННЯМ… Він зміг «своїм життям до себе дорівнятись» (Леся Українка, «Лісова пісня»), але ж в цьому ЗЕМНОМУ світі все від часу і випадку залежить. У Всесвіті Україна, ми – вічні, бо ж такий закон життя Божої правди: «Правда – це “те, що має бути”. Правда несе динаміку й цілеспрямованість, рухає до розвитку і вдосконалення» (Вікіпедія).
Серця наші зболені минулим, зморені сьогоденням, та все ж зорять надією на майбуття: «Душа моя привітна до Бога полетить. / Минеться зла година, минеться люте зло»: «Крім елементарної ймовірності, є чимало фізичних теорій, із яких випливає безсмертя людини» (Юрій Олійник, «Живі й мертві»). Квантове безсмертя – згідно з багатосвітовою інтерпретацією теорії квантової механіки істоти, що мають здатність до самосвідомості (думати) – БЕЗСМЕРТНІ. Індуїстські Писання пояснювали теорію квантової механіки ще 5000 років тому: «Бо ти, як і Я, як і ті, хто умре навіть нині, / Тривали завжди, і ніхто з них ніколи не згине» (Бгаґавад-Ґіта [Пісня Бога] / Переклад Миколи Ільницького, Пісня друга, 12).
Андрій Содомора роздумує: «– Бо смерть, Михайле, то є смерть. Душа, хоть вона безсмертна, але нелегко їй розлучатися із смертним тілом… Смерть велике таїнство, Михайле… Дивне таїнство…» І це – книжка Андрія Содомори «Усміх речей» про світ речей, який ми втратили, але зберегли в пам’яті…
Чи знає хтось, що Бог єдиний,
Як цей багатоликий боз?
І я колись в той рай відлину,
Де ні думок, ні слів, ні сльоз.
А поки що ми тут одначе,
Хоч порізнилися в думках, –
Й моя душа сміється й плаче,
Щоб ще сто раз той боз запах!
(боз – бузок. – Б. Д.)
Син України, поет від Природи усім своїм життям засвідчував любов до України: «Ти знаєш, Україно, як я тебе любив. / Тобі любов у віно сам Бог благословив… Мої слова – мовчазні свідки: / ніщо життя не переможе!»…
Світяться в небі зорі і люди,
Лагідні вірші, ніжні пісні.
Схоче Вкраїна вчитись у Бога –
Всесвіт обняти Духом святим.
Перечитую «Вибрані листи» Плінія Молодшого (пер. з лат. Андрія Содомори): «Мені ж завжди видається жорстокою і передчасною смерть тих, хто працює над чимось безсмертним. Бо ті, хто віддається насолодам, живуть, сказати б, одним днем: прожив день – і вже начебто вичерпав спонуки для подальшого життя. Хто ж думає про наступні покоління, хто хоче продовжити пам’ять про себе у своїх творах, – їхня смерть, коли б хто не помер, завжди видається раптовою, бо завжди обриває якийсь задум».
Але ж життя незвідана таїна… Осмислення сутності життя утримується на грані двох безодень: безодні нескінченності Всесвіту і безодні небуття (за Паскалем). Правдою живе людина, правдою ж вона все перемагає, правдою торує свій шлях до вічності… Своїм життям Богдан Чепурко засвідчив, що ішов до себе наче до святині: «Ділять Бога – таж Бог неподільний: / Як поділиш, то й Бога нема…» Абсолют моралі: будьмо чесними перед собою – і будемо чесними перед Богом та іншими людьми. Ми ж просимо прощення в Єдиного Жимого Бога за все содіяне поетом, яке суперечило Його волі, бо ж «Нема людини праведної на землі, що робила б добро й не грішила» (Книга Екклезіястова 7:20)…
Я стану перед Богом в безмежній самоті.
І пісня лебедина, і юності крило,
І вірна Україна, і радісне зело
Залишаться без мене, і жаль буде мені –
Як листячко зелене майне вдаличині.
Барвіночку, прощаймося, прощаймось.
Минеться все, й не схоче пісню пити
Мого життя невимушена тайна…
Таїна життя поета: «А ви мене поховайте / В глибині старого лісу / … / І не плачте наді мною / … / Може стану духом лісу, / Може й з вами, може встигну… / Щоб в душі звучала пісня / Про несмертну Україну!» Не судилося почути поетові пісню «Про несмертну Україну»… «Живи й не бійся» – мовить Богдан Чепурко, але ж він на день воскресіння прийде і запитає не Бога – запитає нас, присутніх на цьому дійстві: де були, що робили, щоб вибороти, зберегти для вічності Україну, волю для прийдешніх поколінь, щоб на увесь світ лунала пісня «ПРО НЕСМЕРТНУ УКРАЇНУ»:
Поховавши поетів,
Не віддаймо у лапи смерті
Їх – пронизуючу Всесвіт –
Безмірну любов.
НЕ ВІДДАМО, бо голос минулого буде взивати до нашої памʼяті – в сьогоденні ми виразно бачимо, «а що пройшло – ізнов живе і діє» (Ґете). «Й всміхнеться тобі світ в обіймах тайни», дорогий колего: «Я не винен нікому нічого, / Я життя свого випʼю вино». Тож надпиймо і ми з «келиха вічності» й вина – життя і щастя мислячої людини: «Ну, бувайте живі і здорові – / Вже годинник на ратуші бʼє»… БУДЬМО БЕЗСМЕРТНІ – ДЕ ТИХО, ЩО ТИХШЕ ТИШІ…
Пам’ять не має права старіти, бути забутою, щоб не переривалася духовна нитка цілісності українства. Вже сивочолими зрозуміємо, яке то щастя, коли хтось думає про нас, молиться за нас і поєднаний з нашим серцем невидимою духовною ниткою життя. Сподіваємося, що десь там, у небесній Вітчизні, наш незабутній і добрий Богдан Чепурко складе свою щиру молитву за Україну, своїх рідних, колег, тих, які люблять і зберігають у своїх серцях пам’ять про нього…
Поезія Богдана Чепурка – технологія живого слова, мова програмування України. І саме тому вона безсмертна. Тиша – це не кінець, а початок нового звучання безсмертного слова автора.
Мої есеї – це спроба передати духовний спадок, молитва за Україну – через поета. У них чути щиру, чесну, болісну любов до людської й божественної суті СЛОВА, гімн пам’яті Богданові Чепурку, любов до поета, до його талановитого СЛОВА, що переходить у філософію вічності. Памʼятаймо: ми покликані не лише вшановувати пам’ять Богдана Чепурка, а й гідно продовжувати його справу – захищати слово, правду, людяність і Україну.
P. S. Богдан ЧЕПУРКО народився 26 серпня 1949 року в Осівцях Бучацького району Тернопільської області. Автор сорока семи книжок прози і поезії. За пів століття творчих змагань оприлюднив в періодиці понад тисячу різножанрових текстів. 11 лютого 2025 року Богдан ЧЕПУРКО відійшов за межу…
———————————————
*В текстах цитати з книг Богдана Чепурка: «Кервавиця», «Дивина», «Софія»,«Грішниця зі святим іменем».
**Вишня – символ світового дерева, життя; символ України, рідної землі; матері; дівчини нареченої. За віруваннями українців, дерево взаємної любові, весни, краси, мужності
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів
Leave a Reply