Палинський В. Книга одкровень: поезії. – Львів: Камула, 2025. – 200 с.
–
- 1. Історія буднів
Це, очевидно, якийсь вияв містики, котра вселилася в душу людини, хоч вона цього й не прагне. Тим паче тоді, коли тією особистістю є творча індивідуальність. Бо, наприклад, починаєш читати чиюсь книгу і хочеш якомога більше взнати про того, хто під впливом натхнення вишикував літерострій.
Десь в глибині душі читач розуміє, що це не має особливого значення у сприйманні, бо тут чільне місце належить вартісності художнього тексту. Але… Нічого, як не прикро, не вдієш супроти цього явища. Незважаючи на те, що письмаки пишуть, «Душа виповнює колодязь у кожнім слові, кожнім дні».
В попередньому абзаці процитовано рядки із книги віршів Віктора Палинського, з якою він недавно прийшов до читачів. Можна б розпливатися розмірковуваннями по древу днів, але зумисно не робитиму цього, бо, не сумніваюся, що часоплин зруйнує містичне вмістилище і змусить кожного ожереблюватися бентежністю віршослова.
А ще відомо, що Віктор Палинський удостоєний почесного звання «Заслужений працівник культури України». Номінувався на Національну Шевченківську премію. Лавреат багатьох інших премій…
І над всім оцим тяжіє аура давнього Львова, і живе й промовляє вона у багатьох рядках: «…Львів повертається до себе згідно із записами на скрижалях камінних, що ніколи не даються до поруйнувань». «Причалює, час до часу, до львівських берегів, наче припадає бортом до бордюра нічної ґранатової важкої бруківки…» (про трамвай), «Безліч дощинок назвали себе дощем і у Львові замешкали, з його культом дощевим»…
–
2.Струмінь імен
Всі явища з попереднього абзацу відображені у книзі. Але існує ще й львівська магія імен, хай вона й не може бути такою однорідною, як здається декому. Бо позначається на цьому життєплині.
Якщо, приміром, вглибитися в історію вітчизняної літератури 70–80 рр. минулого століття (це час, коли мій візаві починав формуватися як словописець), то виринають постаті Ростислава Братуня, Романа Федоріва, Романа Лубківського, Романа Кудлика, Миколи Петренка, котрі по-своєму впливали на творче становлення молодих.
А ще мав вплив університет, де огранювали своє письмо Валерій Герасимчук, Богдан Смоляк, Роман Вархол, Мирослав Лазарук, Василь Рябий та інші його літературні перевесники, які пізніше стали відомими письменниками. (Цікавий факт: поет Роман Вархол – одноліток Віктора – після закінчення філологічного факультету вчителював у Зимній Воді, рідному селищі Палинського).
Роздумуючи про подібні факти, запитав себе: а що ще народили творчі пошуки? І тоді вкотре замислився над літературною «багатоверстатністю», бо вона характеризує таких львівських письменників, як Богдан Смоляк, Віктор Палинський, Віктор Неборак, Ігор Павлюк, які гідно представляють свої літературні покоління, пишучи цікаві поетичні, прозові та літературно-критичні тексти.
А струмінь власного імені? Вважаю, що й про нього слід згадати. Тим паче, що Віктор з якимось благоговінням думає про це, хоч і своєрідно. Якось в інтерв’ю журналу «Золота пектораль» поділився захопленими розмислами про 13 вересня – день свого народження. Сліди цього настрою душі очевидніють і у вірші «Вересень. Тринадцяте»: «Так немало треба. Спацерую, – поруч ти, як дарунок неба», «Нікуди не поспішаємо. Це так привабливо і гідно. Тринадцятого вересня… погідно».
–
- 3.Струмінь метафорики
Процитовані рядки завше вказують на важливість виражальності в поезотворенні. Тому й переконаний, що без наголошення на образності не можна оцінювати жодне віршоване видання. Й із цієї точки зору дуже доречними є згадки про літературні тропи, «населення» друку, кольорові екстраполяції, богошукальницькі мотиви, культурологічні акценти, слововияви, формотворення…
Закономірним є те, що «парад» виражальних засобів розпочинає літератропність з її метафорами, епітетами та порівняннями.
Наведу кілька прикладів першого тропу: «Літо доспівує пісню», «Якісь химерні птахи крізь крила сіють печаль», «У душу дивляться джерела», «Замку могутнього тремтять міражі». Продовжимо цитування словочарівностей подібного типу: «Вигнати духів з душі», «Тінь її прилетіла від зорі», «Навіть трава на цьому полі для гольфу запам’ятала наші сліди», «Десь поряд дитина заливається зеленим сміхом»… Варто трикрапкувати, збагнувши, що метафори тут мають підвиди, але виглядають монолітними, бо об’єднані сув’яззю реальності та уяви.
–
- 4. Струмінь епітетів
А от ділення між епітетами є зримим. Бо, з одного боку, маємо тропи з авторською барвою, а з другого – бачимо словесну експозицію знайомих усім словосполук.
Щодо перших, то тут побутує різновимірність. Але вона стає зрозумілішою після споминань про неповторні висловлювання, серед яких видніються такі: «паща вогнища», «панорамність видінь», «п’єси ночі», «струни планетні», «клавіатура серця», «тканина віків»… Ще? Згадаємо про «здобуток стрічань», «каштанову осінь», «загуслий тотем», «присмак незбагненного», «барвисте спілкування», «місячний ландшафт»…
Іноді лунає думка, що такі літероутворення спонукані метафоричними впливами. Але це не означає, що вони через це перестали бути епітетами.
Зрозуміло, що такого типу словотвори не втрачають епітетного шарму, по-своєму огранюючи звичність на зразок: «сухі бур’яни», «самотня душа», «кам’яні гори», «ясна погода», «баский кінь», «краплі роси»… І без потужного мікроскопа видно, що вони не є такими індивідуальними на тлі згаданих у попередньому абзаці. Але не намагаймося поцілити дошкульними стрілами в автора, а погляньмо на ситуацію з іншого боку. Тоді й виявиться, що вони є таки доречними у написаному.
–
- 5. Струмінь порівнянь
Він, оцей «струмінь порівнянь», є помітним у «Книзі одкровень». Назвав
би це особливістю кожної людини з чимось зіставляти уздріте. А для творчої особистості – тим паче. «…За лісом щось пломеніє: так, наче кораблетроща великого літальника», «Цей чорний аґат – спокуса для найшляхетніших ювелірних смаків», «Як вічне всевидяче око – львівське самотнє бароко».
І чи не найчастіші сприймачі поетичних текстів бачать взірці цього тропу вкупці зі сполучниками на кшталт «як», «мов», «ніби» і т. п. «Розкрита віха, як плесо віри», «Тихий високовольтний спалах, неначе щось враз відбулось», «Так ніби дім згорів». А ще чомусь звернув увагу, що автор у цьому друці часто використовує сполучник «наче»: «Їжак чеберяє собі так, наче йому ні до чого немає справ», «І голуби дикі такі, наче царі чинні», «А лінія так повела, наче дорогу стелила». (Перелік словочарівностей можна продовжити. Але водномить ловлю себе на думці, що мій акцентик – вияв суб’єктивного враження, бо автор частково використовує і сполучник «як»).
Порівняльні ряди продовжують висловлювання з відсутністю сув’язних буквотворів та фрази з присутністю і антиприсутністю поєднувальних літеротворінь. Перші з них є такими: «Напарник – шкіпер коренастий, сидить, мовчить, лице бліде», «Це – пролог злотословним вмовлянням…», «Змагатися із самим собою – найжахливіша річ на цьому шматку простору». А другі позначені такими розмислами, як-от: «Незворушний, як мить», «Я – наче сумління…», «Не лише тому, що небачене, а бачене – не як завше»…
Мабуть, порівняльність істотно програла б без згадок про іменникові подвійності, коли одне слово по-своєму пояснює інше: «вечір-вовкулака», «водоспад-дощ», «прицільник-профі», «ліс-болото», «чай-чар», «гроза-негроза»…
–
- 6. Мешканцевий струмінь
Не бачу дивини й у тому, що думка про літературні тропи переслідує поціновувачів поезії, коли їхній зір натрапляє у творах на згадки про «мешканців» друку, до яких належать рослини і дерева, звірі і птахи, зорі й інші небесні тіла. Це, до речі, підтверджують також численні приклади із «Книги одкровень»: «Криваві маки квітнуть в напрузі», «Тополі босими ногами крокують вслід самі собі», «Химерна хмара одинока, схожа на великого слона», «Тинялась темінь у саду і голосили сови», «…І чути подзенькування кришталю далеких зір», «Домінанта сонця зближається-зближається з найкрутішими знаками, що подібні до оливкових очей».
Ще одне. Свого часу цікавився тим, як образ місяця надихає поетів. І в перечитаних книгах знайшов кілька сотень неординарних прикладів. Вони, зосібна, є характерними для поетичного дивосвіту Богдана-Ігоря Антонича («Вечором місяць – на стелі завішена лампа», «О, відкрий нам свої таємниці, дивний місяцю мідянорогий»). Дехто, либонь, висловить думку: а при чому тут той, хто колись писав, що «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко»? Та не треба далеко ходити за відповіддю. Адже віршник, який називав себе «поетом весняного похмілля» – знакова постать у творчій біографії Віктора Палинського. Принаймні до такого висновку підштовхують рядки: «Якісь химерні птахи крізь крила сіють печаль», «І Антоничів жаль скрапує на дахи», «І хрест, мов ключ (Антонича словами). Відкриє душу…»…
Чи ж не тому так приваблюють мислячі образи у творчості львівського версифікатора сьогочасся? «Бачу: місяць цигани … розпанахали надвоє», «Тільки місячне сяйво зомліле…», «Беруся писати про місяць оглаву-главу»…» (Може, іншим щось подібне зринає у свідомості й тоді, коли мислиться про образ сонця в обох поетів).
Неперебутність пронизує уяву й у моменти стрічі зору з випадками мирного співпанування різних «мешканців» у «квартирах» одного рядка чи строфи: «Під вербою на воді – відбиток місяця», «Сонце упало на верхів’я сосон», «Цілющий запах сосон у лісовій картині, долає білка простір…»…
–
- 7. Барвисті струмені
Взірці суміщень існують і в кольорових есктраполяціях: «У пустелі
звиклій: білій, червоній … тіні дерев колишніх – вони немовні», «Я приходжу в ліловий парк, приятелюю з фіолетовим небом», «Кола черлені, сині, зелені»…
Це – зрима барвистість. Але багатоколірність не дає проходу й тоді, коли про неї мовлено тільки натяками: «Дивовижа кольорів падала на ці дахи зранку і робила їх неймовірно привабливими для ока», «Бачу усі кольори…», «Знову мені підмога: заквітчані небокраї»…
Вслухається душа і у самотинну пісню кольорів: «…А коли пішов геть, я побачив досконалої каліграфії ієрогліфи, мистецьки виписані на білому піску вічності», «Сріблиться дальня пора», «Чорні чаї, як сни», «І три печальні янголи водночас грають на золотій арфі», «Сколихне знічев’я зелене диво й піде собі», «Сьогодні було жовте небо», «Синій плавник великої синьої риби з’явився раптово у моєму синьому морі».
–
- 8. Струмінь слововиявів
У попередніх міні-розділах уже згадано про вдалі словосполуки. Та
упевнений, що їх ніколи не було б, якби не увага поета до власної лексики. Бо ж часто-густо на сторінках «Книги одкровень» побутують слов’ята, які позначені неологічністю, рідковживаністю та діалектністю.
Правда, питання про новотвори не є таким простим. Оскільки жоден віршознавець, на жаль, не володіє інформацією про весь поетичний масив. Та можемо тільки говорити про подібність до несподіваного. Втішає те, що у Віктора Палинського їх уздріваю частенько: «життєдумний», «зеленогривий», «водопадіння», «барвозвуччя», «якорити», «звуковогні»… (Думаю, що кожен міг би продовжити цей перелік, взявши у руки видання).
Не все так однозначно і з говірковістю. Згоден, що барвою діалектності поцятковані такі літеросплетення, як «самочин», «дідо», «спацерувати», «гостинець», «колиба», «зимарки», «застанови», «потрафити», «помпувати». Справа в тому, що окремі з них, поширившись за межами регіону свого вживання, радше за все перетворилися у рідковживаності, хоча у мовленні ще не втратили старого статусу. Додам лишень, що у друці вистачає і рідковживаних літеросплетінь: «кораблетроща», «западини», «ліхтарня», «стакато», «припасованість», «скерцо», «подивування», «відгомін», «верхів’я», «руків’я», «блукалець».
Не назвав би поета з княжого Львова великим прихильником алітераційності. Але доторки до неї все ж існують: «Злива зливає злість на золоті…», «У цьому літі літають літери», «Самого серця, самого травня, самої долі вогні некволі»…
Ще кілька нюансиків. По-перше, помітно, що автор доречно використовує слівця із сучасної лексики: «мікс», «модульна», «корекція», «адаптуватися», «шарм». По-друге, він часто вдається до використання прозаїзмів у поетичних текстах, що є ознакою цього зворохобленого часу.
–
- 9. Струмінь подвійності
Про деякі з подвійностей вже йшлося у цьому відгуці. Зокрема, згадано про порівняння з двох іменників. Поза овидом уваги не залишилося й те, що на дві частини діляться епітети. Та ось ще одне явище з подібного ряду. Адже не секрет, що богошукальницькі мотиви і культурологічні акценти є однаково важливими для темарійності та виражальності. Бо належачи до філософського відгалуження лірики, вони багато промовляють про стиль висловлення думки.
Цю загальникову «мислю» дещо конкретизую. І перш за все почну з цитувань. Про богошукальництво по-своєму свідчать такі фрази, як «Мої молитви сіються до Бога, наче святе Джерело скресло посеред нави». «І все збирає погляд злотогожий. Божий». (Можна багато балакати про ці фрази. Та зупиняюся тільки на двох моментах. Чи не кожен зверне увагу на природність їхнього звучання, на противагу бравурності цієї тематики у творах деяких поетів). А ще стають зрозумілішими припадання душі автора до релігійності, без якої є неможливим народження бентежного слова.
Воно озивається й у багатовимірності культурологічних акцентів у віршах Віктора Палинського. Першими стають згадки про відомі у мистецькому світі імена: Антонич, Босх, Труш, Франко… Зримі є і пірнання почуттів у фольклорну стихію рідного народу: «Ну, хоч вовком просто вий!», «Мазунчикам мамунціним тут – не місце». Чи не оце відчуття є джерелом власного крилатослів’я: «…Вистояти у цьому світі висотних вітрильників, здобуваючи щоразу більшу могуть», «Душа в душу заглядає у гармонії октав»…
А хіба не про струмінь подвійності думається, коли усвідомлюєш, що книгу складають і верлібри, і римотвори?
–
P.S.
…Перегорнуто останню сторінку друку. Що буде далі? Сумніваюся, що її автор на це запитання достеменно відповість. Бо перебуває у пошуках нової поетичності у своїй наступній книзі. Бо… «І кожен вірш або новела самі оздоблюють папір».
Магія струменів?
Ігор Фарина
с-ще Шумськ на Тернопіллі
Leave a Reply