За переказами, з якими знайомий чи не кожен мешканець села, Ліщанці заснували вихідці з села Вовків, яке зруйнували татари. Цю версію виникнення села я чув ще в роки дитинства від батька. Він розказував, що родину Табаків, що жила біля Масловських на вул. Вигін прозивали “вовчишені”, згадували “бабу Вовчиху” з вулиці Березина. Він також з певним застереженням повідомляв, що у Вовкові є холерський цвинтар. За його розповіддю ще за Австрії (Астро-Угорщини), а потім Польщі (II Речі Посполитої) малеча вулиці Березина, випасаючи корів, часто оббивала пальці до череп’я (ходили, як правило, босоніж), що у великій кількості траплялося на полях урочища.
Влітку 1967 р., після закінчення першого курсу історичного факультету Чернівецького державного університету ім. Ю. Федьковича на моє прохання батько погодився показати це місце. Якось у неділю ми відправились до Вовкова. Маючи знання з археології, одержані в університеті, автор цих рядків провів свою першу самостійну археологічну розвідку.
В результаті проведеного обстеження вперше була зроблена типізація археологічних знахідок, розшукати які не складало особливих труднощів, бо вони лежали на поверхні зораного ґрунту.
Допис на цю тему в рубриці ”Вам допитливі” опублікувала 16 грудня 1967 року Бучацька районна газета “Перемога”, редактором якої був талановитий журналіст і поет Іван Єлагін.
У дописі, присвяченому історії рідного села, розповідалось про археологічні знахідки, виявленні в урочищі – уламки кераміки різних культур: трипільської культури, яка датується IV-III тис. до н. е., черняхівської (III-IV ст. н. е.), доби Київської Русі (XII-XIII ст.), пізнішого часу, коли Поділля, і зокрема Бучацька земля, були об’єктом зазіхань і впертої боротьби польських, литовських, турецьких володарів.
Характеризувались, відшукані в урочищі, крем’яні знаряддя праці – три ножеподібні пластини, крем’яний наконечник стріли. Повідомлялось також про монети польсько-литовської чеканки кінця XVI – поч. XVII ст., які були виявлені декілька років перед тим у виораному горщику на городі Болячко, що мешкав на вул. Дубина. Скільки було монет ніхто не підраховував, сусіди розтягли їх з цікавості. Одна чи дві зберігалися в господаря і вони 1967 р. нами були оглянуті.
У дописі було зроблено висновок: “Всі матеріали дають змогу говорити, що село Ліщанці, напевне, було засноване вихідцями з Вовкова в 40 – 60 роках XVI ст. Але що змусило людей покинути добре обжиті місця і перейти на зовсім неосвоєну, дику територію, є до деякої міри загадкою”.
Висловлені нами припущення щодо заснування села не підтвердились. Але слід віддати належне авторові – були першими в історії питання, до того ж оприлюдненим у газеті і доступними громадськості. Між іншим, опублікований у районній газеті допис був і першим публічним виступом по темі історії села. Він привернув увагу і в селі. Газета з цим дописом була виставлена у сільській бібліотеці і пролежала якийсь час на виставці новинок. Автор, який навчаючись вже на другому курсі університету, і якому не було відомо про публікацію, був приємно вражений коли, прийшовши в бібліотеку, побачив свій допис у заскленій вітрині. Не вагаючись, працівниця бібліотеки, молода дівчини, вийняла газету з вітрини і тут же передала авторові допису. Завдяки цьому її благородному поступку номер газети з дописом потратив до наших рук. Він зберігається у нас й досі.
Тривалий час цей допис був чи не єдиним друкованим виступом з історії села. Його читали у школі. Через багато років, у 2009 р., про нього нагадав вчитель фізкультури, наш друг і товариш Михайло Олійник. Зустрівшись у Бучачі, він запитав чи немає у мене його, і чи не можна було б якось його отримати. Він ходив у редакцію газети (тоді вона вже мала іншу назву), щоб розшукати допис, але зробити це не вдалося. Задоволений ствердною відповіддю, він також запитав чи не можна було б написати щось нове з історії села і передати школі. Його прохання, сприйняте нами як невідкладне завдання, було виконане.
Десь на завершенні літа того ж 2009 р. з підготовленим новим виступом з історії села під назвою «Підтвердження гіпотези» автор приїхав до села. Переоформивши в Сільраді батьківський грунт на своє ім’я і тим самим нарешті вирішивши питання його успадкування після смерті матері разом з сільським старостою направились до школи, де зустрілись з замовником повідомлення з історії села Михайлом Олійником. Погомонівши на різні теми, зокрема шкільних років, кавалерки, долі однокласників тощо утрьох зручно вмостились в одному з свіжо пофарбованих приміщень школи (у ній якраз проводився поточний ремонт).
З великим зацікавленням прослухали співбесідники прочитане мною повідомлення, задали декілька питань. Михайло Олійник, наприклад, запитав: то скільки все таки років нашому селу ? Поміркувавши в голос, з виставленням аргументів «за» і «проти», нами було висловлено припущення: селу щонайменше 450 років. Воно базувалось на даті, висловленій ще у газетному дописі 1967 року, яка була визначена приблизно. Тоді за основу були взяті роки, які вдалось розгледіти на монетах, виораних на городі згаданого односельця. Це датування (тепер це ясно) було помилковим. Скарб монет не був пов’язаний із заснуванням села. Його закопали значно пізніше.
На жаль, нам і в 2009 р. не було відомо про першу письмову згадку про село – 1459 рік, коли воно фігурувало в матеріалах галицького суду. Історія села ще була на задньому плані наукових інтересів автора. Тепер на запитання скільки років нашому селу (на 2025 р.) можна назвати більш імовірну цифру, опираючись на письмові (доказові) повідомлення про нього – щонайменше 566 роки, а скільки фактично – відповісти неможливо.
В іншому важливому питанні історії села – його походження учасники зустрічі були єдині – село заснували вовківчани. Мовляв, родовід села Ліщанці, безперечно, коріниться у Вовкові. Але, які причини того, що мешканці Вовкова покинули обжиту місцину і перейшли на нову територію ? Тоді це питання не обговорювалось.
Село зруйнували татари ? Щодо цього у нас є великі сумніви. Якщо Вовків був зруйнований ворожим нападом, то в культурному шарі села повинні залишитись рештки спалених приміщень тощо. Незаперечним доказом нападу ворога стали б виявлені наконечники татарських стріл та ін. Однак подібних речових свідчень погрому Вовкова не знаходили. Вони, якщо й є, то на певній глибині. Потрібне спеціальне археологічне дослідження, яке навряд чи коли не будь буде проведене. Як тоді, так і тепер немає ні письмових, ні речових підтверджень версії зруйнування Вовкова ворожим набігом. Тим не менше саме ця популярна в селі версія відстоюється в публікації, присвяченій історії села Ліщанці. (Див. Бортик О., Уніят В. Ліщанці. Тернопільщина. Історія міст і сіл : у 3 т. Тернопіль, 2014. Т.1: А – Й. С. 618-619. До речі, О. Бортик уродженка села, вчителька історії Ліщанецької восьмирічної школи, дочка колишнього вчителя німецької мови цієї ж школи М. В. Хортюка.
Навіть, якщо б було доведено, що Вовків справді зруйнувала якась зовнішня сила, без відповіді залишилось би основне запитання, чому мешканці залишили обжиту місцину і перейшли на нові землі.
Чи справді Вовків як село припинило існувати після раптового нападу ворогів, пограбування і спалення, як подається авторами цієї статті, присвяченої селу чи, як ми вважаємо, внаслідок примусового переселення на нове місце проживання польським власником земель?
Самотужки, через труднощі ведення господарки, зростання численності мешканців, відсутність неподалік достатніх запасів води тощо селяни, на нашу думку, переселятися не могли. Адже вони перебували у цілковитій залежності від пана і їхнє життя від народження до смерті визначалося саме ним.
Переселення з Вовкова імовірно було викликане економічними інтересами магнатів Бучацьких (в ті часи саме вони володіли цими землями. У кінці XV ст. по чоловічій лінії рід Бучацьких вигас. Майже через сто років остання з цього роду Катерина виходить заміж за Андрія Потоцького, коменданта Камянець-Подільської фортеці. З цього часу, тобто кінця XVI ст. бучацькі землі стали власністю Потоцьких), їх прагненням перемістити мешканців Вовкова в більш зручне місце, наближене до основних центрів ремесла і торгівлі, якими на той час були Бучач, Язлівці і Золотий Потік. У 1515 році Бучач одержав статус міста за магдебурзьким правом. Золотий Потік в 1570 р. отримав статус містечка, а через вісім років здобув права на проведення щороку двох ярмарків і щопонеділка – торгів. У 1601 році Золотому Потоку надано магдебурзьке право (Історія міст і сіл Української РСР в двадцяти шести томах Тернопільська область. Київ, 1973. С. 185). Язловець, розташований в долині невеличкої річки Вільхівця, притоки по лівий берег річки Стрипи, у середині XV ст. вже був одним із значних центрів торгівлі на Поділлі і конкурував навіть зі Львовом (Там само. С. 192).
І справді, якщо Вовків знаходився у мало доступній болотистій місцевості без виходу до згаданих тодішніх основних центрів розвитку ремесла і торгівлі , то Ліщанці, що стояли на узбіччі вузького кам’янистого каньйону який особливо ясно виражений зі сходу на захід (вулиці Дубина, Березина, Панське прало, Центр (біля каштана), Круглик, і продовжується на північ (вул. Квасниці) сусіднім селом Сороки, становлячи в сукупності єдине ціле, дорогою через Сороки мали вихід до транспортної артерії Золотий Потік-Бучач.
Від так ліщанчани відносно впорядкованою дорогою могли добратися як до Бучача, так і Золотого Потоку. Крім того, в західному напрямку мали прямий вихід на Язловець.
Перевага Ліщанців над Вовковом полягає ще й в тому, що селом протікає потічок, у деяких його місцях – Круглику, Мочалах, Панському пралі б’ють джерела, утворюючи невеликі водойми. Навкруги безцінний чорнозем, не так вже й далеко від села (1,5 км.) річка Стрипа.
Все це, і, зокрема вигідне господарське і географічне розташування Ліщанець, переконують, що село Вовків припинило існувати не внаслідок ворожого нападу, а примусового переселення на вимогу тодішніх власників цих земель, магнатів Бучацьких.
Але, якщо справді було так, то коли це відбулося ? Можливо, на початку XVII ст. Вовків ще існував як населений пункт. Опосередкованим підтвердженням цієї гіпотези може бути те, що, за інформацією учасників нашої зустрічі 2009 р., мешканець села в урочищі Вовків знайшов монету турецької чеканки 1600 року. На жаль, тоді не вдалось розшукати самого власника монети і ознайомитись із знахідкою. Наш похід до його обійстя був безуспішним.
Рік чеканки турецької монети (якщо вірити поданій інформації) спонукає до висновку, що Вовків ще на початку XVII ст. міг знаходитись у сфері активних торгово-грошових відносин, господарських зв’язків, міг бути населеним пунктом. Коли перша, як і остання родина переселилася з Вовкова до Ліщанець, залишається загадкою, яка навряд чи коли-небудь може бути з’ясована.
У єдиному на сьогодні розгорнутому викладі історії села Ліщанці – рукописному творі його мешканця Літописі Гриня Комарницького, більш ніж столітньої давності, спеціально про виникнення села не йдеться. Згадується «старе село Вовків» (Літопис Гриня Комарницького. Рукопис). С. 18), розповідається про деякі речі церковного походження, які на його думку, імовірно, могли були бути з нього перенесені і встановлені у маленькій капличці, а потім у збудованій церкві нового села (Там само. С. 21). Але не подається будь яка інформація про заснування села. Не відомо, в яких місцинах теперішнього села появились перші помешкання переселенців з Вовкова, і котра з сучасних вулиць – Дубина, Березина, Круглик чи Квасниці була заселена першою і коли. Можна з певністю сказати, що поділ села на вулиці відбувався одночасно з його заселенням. У роках, коли село вперше згадується в письмових джерелах (середина XV ст.), економічною основою західноукраїнських сіл, а від так і Ліщанців зокрема, уже було не дворище, що складалося з 5-10 димів-хат, як за княжих часів, коли хати стояли, розкиданими групами, а індивідуальні наділи, лани. Хати в селах цієї епохи стояли в одній лінії.
Іван Пендзей
Leave a Reply