На свої 65-і уродини поетеса Нью-Йоркської групи Марія Ревакович запланувала в листопаді 2025 року приїхати до Польщі – країни її народження. В програмі поїздки врахувала також зустріч зі мною. Запропонувала побачення в Любліні, 24 листопада 2025 року в ресторані «Trybunalskа» на Старому місті. Вона написала до мене, що на зустрічі будуть її брат, Роман Ревакович – відомий композитор і літературознавець з Луганська проф. Тетяна Шестопалова, яка зараз перебуває, як переселенка в Німеччині. На зустрічі, я був обдарований книгою «Persona non grata» (Київ, 2012), а я подарував поетесі свою драматичну поему «Вічність наче хмаринка з дощем» (Люблін, 2015) з блискучою передмовою Лариси Залеської Онишкевич. Тримаючи в руках книгу Марії Ревакович, я згадав свої дослідження про феномен Нью-Йоркської групи…
Книга Марії Ревакович «Persona non grata», яка має підзаголовок «Нариси про Нью-Йоркську групу, модернізм та ідентичність», викликала мої емоції із захисту докторської дисертації в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка в 2018 році, де моїм науковим консультантом був проф. Олександр Григорович Астаф’єв (1952-2020). Свою докторську дисертацію я захистив за монографією «Міфопоетика Нью-Йоркської групи» (Київ, 2017). Я пам’ятаю як ми з проф. Олександром Астаф’євом обговорювали книгу Марії Ревакович, в контексті творення нової наукової ідентичності про українську літературу часів Незалежності. Власне на думку Професора, така книга, як «Persona non grata», де авторка використала науковий американський досвід, ставала цінним посібником нового наукового письма в українському літературознавстві.
Для мене Марія Ревакович, це в першу чергу поетеса і авторка поетичних збірок: «З мішка мандрівника» (Нью-Йорк, 1987), «Шепотіння, шепотіння» (Нью-Йорк, 1989), «М’яке Е» (Варшава, 1992) та «Зелений дах» (Київ, 1999). Це також особиста історія двох перекладних книг «Zielony dach» (Białystok, Польща, 1999) – яку я переклав польською мовою і «Acupunctura cerului» (Бухарест, Румунія, 2002), яку переклав румунською мовою Степан Ткачук. Я знав поета Степана Ткачука з Румунії, тому його переклади віршів сприймав, як своєрідну платформу популяризації поезії Марії Ревакович різними мовами. Наукові роботи Марії Ревакович я досліджував з увагою, але її поезії мене глибоко хвилювали своїм змістом та особистісною філософією. Ось приклад твору, який не лишень читаєш і захоплюєшся, але починаєш думати над його непростим змістом:
поринаючи в холод
кам’яних клітин
храмів –
молися
вдихаючи дух
розчинений
в німих мурах –
молися
твій єдиний ритуал :
прослизнути пальцями
по шершавих стінах
скам’янілої самоти
намагаючись збагнути
мовчазність святости
(Вірш «Єдиний ритуал» зі збірки «Шепотіння, шепотіння»)
Як подає українська Вікіпедія: «Марія Ревакович народилася в Лідзбарку-Вармінському (Польща) 5 вересня 1960 році в переселенський український родині з операції «Вісла». Середню освіту здобула в Лігниці, у ліцеї з навчанням української мови й літератури. Вищі студії почала на Кафедрі української філології Варшавського університету. В 1981 році виїхала з Польщі до Італії. Відтак, в 1982 році переправилася через океан до Канади, де продовжувала студії в Саскачеванському й Торонтському університетах. В 1987 році переїхала до Нью-Йорка, де в Колумбійському університеті закінчила студії бібліотекознавства. У 2000 році повернулася знову до Канади, щоб продовжувати студії, де в Торонтському університеті 2001 року здобула ступінь доктора філософії (Ph. D. – Slavic Languages and Literatures). Нині проживає в Нью-Йорку. Працювала професором-дослідником у Рутгерському університеті і Шклярівським стипендіятом при Гарвардському Українському Науковому Інституті. Була співзасновницею і співредакторкою, разом із поетом Нью-Йоркської групи Богданом Бойчуком літературно-мистецького квартальника «Світо-Вид» (Київ-Нью-Йорк, 1990-1999). Крім поезії, Марія Ревакович активно займається літературознавством, як і перекладами та літературною критикою. В останніх роках надрукувала і виголосила чималу низку статей-доповідей з літературознавства українською і англійською мовами, спрямовуючи свої наукові дослідження передусім на присутності в український літературі феномену Нью-Йоркської Групи».
Подаючи основні дані про життя та творчість поетеси Марії Ревакович, варто прикликати думку проф. Юрія Коваліва, яку він помістив на своєму фейсбуці і дав дозвіл на передрук в «Українському літературному провулку». У статті «Філософська лірика та духовні дискурси поетеси Марії Ревакович» з підзаголовком «Поетесі Марії Ревакович – 65!» вчений літературознавець писав: «Прихильниця верлібру Марія Ревакович застосовує два його різновиди. Один з них реалізується на підставі графічної сегментації завершених в собі взаємонаґвинчуваних інтонаційно-синтаксичних, смислових формантів («квантів»), інший – складається із суцільного моноблоку, посталого на основі внутрішніх структурних, семантичних, фонічних, синтаксичних чинників. Метафора у першому разі розгортається в межах сюжетної ґрадації, в другому – засвідчує фразну єдність. Обидві віршові конфігурації у всіх публікаціях поетки мають спільну сюжетну властивість – завершуються композиційним прикінцевим пуантом, власне віршовою каденцією. Не виняток збірка «М’яке Е». Початковий верлібр із циклу «Подерті голоси» складається з чотирьох формантів, об’єднаних анафорами «спомини розлуки» (перший, третій «квант»), «пісня» (другий, четвертий «квант»), другий верлібр репрезентує монострофу («пишеш розлука рве любов…»). Сегментація може стискатися до автономних мініатюр, охоплених циклом «Стилізовані гайку». Означення вказує на приблизну схожість триверсів на жанр японської поезії: «ця тиша кругом нас / це молитва дерев / за нашу любов». Проте поезії Марії Ревакович не властивий мінімалізм з натяками. Сюжетній інтризі затісно у лаконічних віршах («говориш до мене…»), вона потребує простору для розгортання ліричної події суцільним розширеним реченням: «шелест / падаючого листя / мов твоє / молитовне шепотіння / викликує мене / з трав / а я пахну сіном». (Дивись: «Український літературний провулок», т. 25/2025. – С. 188-189).
Характеристика Юрія Коваліва дає нове світло на тему поетичної творчості Марії Ревакович. Професор каже, що лаконічні вірші триверсів авторки збірки «М’яке Е» наближаються до жанру японської поезії, яка говорить серцем і душевними анафорами. Тому варто нагадати паралелі між збіркою «М’яке Е» (Варшава, 1992) і книгою прози Богдана Бойчука «Розанна з Нивок» (Львів, 2011) де зустрічаються закохані душі і еротика для них стає не ілюзійним поривом, а змістом їх життя. Втім досвід показує, що в палкому коханні останнє слово може мати розлука. Тут навіть не натяк на відомий в український літературі фактор, що Марія Ревакович зустріла поета Богдана Бойчука на своїй життєвій дорозі, а тому, що любов стала осереддям її поетичних книг. Вони викликали емоції та шалені пристрасті і змінили український літературний фемінізм:
твоє тіло
розлилось морем
по берегах
моїх чуттів
сп’янівши хвилями
виплескує музику
по прибережних камінцях
потопаю ціла
в твоїх водах
і мрію
запрягти припливи й
відпливи
у морські коні
зануривши лице в густі гриви
промчати
скаженілими хребтами вод
у досвітнє потойбіччя…
(Вірш «твоє тіло» зі збірки «М’яке Е»)
Тому, ще раз хочу віддати голос проф. Юрію Коваліву, щоб показати, що пишучи про творчість Марії Ревакович, вчений розуміє досвід любові у збірках поетеси зі своєї суб’єктивної перспективи: «Перебіг сюжетної лінії виводить до з’ясування любовної історії, єднання закоханих в лібідозному осяянні, коли «хвилина стає вічністю / земля випорскується з-під наших тіл» («Орґазм»). Однак кульмінації ще не сталося. Еротична подія викликає потребу її інтравертивного осмислення («Медитація І»: «Відкриваю тіло / як двері / до порожніх кімнат / медитую […] / стаю легка й прозора / як метеликові крильця»), переживання в стані розлуки, коли від образу коханого, «буденного й далекого», «не осталось вже нічого / крім молитви й чекання» в пісні «самотнього дерева» («Молитва й чекання»). Запевнення, що «кожний листок / кожна стеблина / кожний камінь» засвідчує любов ліричної героїні («Слухай і почуєш»), розмиває межі реалій і сновидінь («Відпруга»), протистоїть марноті марнот («Все суєта»). Попри те що «на твоє існування / немає доказів» лірична героїня – хай там що – вірить: «потойбік сну / ти є / ти – наче човен / готовий поплисти / до мого берега», або у вигляді жебрака постукати в її двері («Постепенно»), навіть дивується, чому не любов, а він «липне до тіла», «наче хвороба» («Страждання через хворобу»). Не комплексуючись, вона знаходить себе інакшою, «всеприсутньою» «білою красунею» (однойменний вірш), здатною медитувати, думати «про ніщо / погляд за закритими повіками сходиться у чорну точку» («Медитація ІІ»), аби, відродившись в собі, впевнено привітати день («Десь треба почати»), всупереч несприятливим обставинам «спокусливо будувати дім / навіть якщо стіни його / з раннього осіннього листя / а дах вже давно / не зелений» («Сізіфова мрія»). Лірична героїня сприймає себе такою, якою є тут-і-тепер «без смутку / без щастя / без ego» («Свідомість теперішнього», «Свідомість без ego») на межі присутності й відсутності (однойменний вірш), хоча не приховує бажання позмагатися з часом, розсипаючи «зелене листя / кругом хати / щоб відгородитись / від замерзаючої білі» («Божевілля»). Переживаючи внутрішню боротьбу («Повсякдення», «Примари»), переступаючи через минуле («Сутність»), лишаючи «біль / позаду», вона, ще доводить собі, що «я є / любов теж є», прагне компенсувати себе в новій вітальній формі життя, в творчості («Невід’ємний друг – ego»).(Дивись: «Український літературний провулок», т. 25/2025. – С. 191-192).
Поетична творчість Марії Ревакович чекає на своє відкриття, так як і наукова книга «Persona non grata». Адже писати про Нью-Йоркську групу з перспективи власного членства у ній – не було для поетеси легко. А втім, вона зберегла об’єктивну дистанцію і зуміла охопити тему дискурсу з наукової перспективи. Створила навіть дві якості погляду на Нью-Йоркську групу. У першій розглянула естетичні та дискурсивні аспекти в еміґраційному та материковому контекстах з поглядом на європейський модернізм. У другій частині проаналізувала окремі явища української літератури, від раннього модернізму до постмодернізму. Така наукова перспектива включала обставини географії, фатуму, ґендеру, мови та ідентичності.
(Дивись: https://krytyka.com/ua/books/persona-non-grata-narysy-pro-nyu-yorksku-hrupu-modernizm-ta-identychnist, режим доступу: 2015.12.07)
Тадей Карабович
Національна спілка письменників України
Тадей КАРАБОВИЧ – поет, перекладач, літературознавець, літературний критик. Член Спілки польських літераторів Люблінського осередку та Національної спілки письменників України. Постійний автор журналу «Золота пектораль» та Pisarze.pl. Член редколегії «Літературної України» і журналу «Сівач». Головний редактор щорічника «Український літературний провулок» (з 2001 р.). Живе в Любліні (Польща).
Leave a Reply