Яворська О. Й. Впереміж зі сльозою: проза, – Львів: Сполом. 2025. – 204 ст
Можливо, декого з читальників здивує, що оцінювач починає свої нотатки про книгу прози з бліц-розмислювань про мовленевий акарат написаного. Мовляв, вислови чи словочарівності у різних іпостасях є більш важливими для поезії, а тут найпомітнішими слід вважати сюжетні колізії.
Не бачу дивовини у такому взоруванні на реалії часу. Сам теж належу до прихильників карколомності у викладі зображених подій, несподіваної логічності вчинків дійових осіб. Та впевнений, що вони ніколи не схвилюють поціновувачів красного письменства без лексичних акцентів. Адже тільки вони яскраво промовляють про творчу індивідуальність людини, котра взялася за перо для переповідання власних почувань.
Такі думки переслідують мене постійно. Ще раз вони завітали до мене, коли читав нове видання прозотекстів Ольги Яворської – неординарної літератки з бойківського села у передгір’ї Карпат.
Й, зрозуміло, почну з наголосів на літературних тропах, зауваживши, що авторка вдало використовує порівняння, епітети та метафори. Скажімо, порівняльність у творах позначена багатством різновидів. Так багато говорять про це вислови із сполучниками та без них, висловлювання, в яких поєднано два вищезгадані підвиди, іменникові подвійності. І втішений, що частенько натрапляю на фрази, котрі підтверджують це: «ховала в душі, наче в підземеллі, свою тугу», «закричить крук – провісник смерті», «ти красна, мов чічка – зло до нас не причепиться», «тістечка-жайворонки»…
Вистачає й неперебутніх епітетів. Особливо тоді, коли йдеться про вирази з авторською барвою: «зраджена пісня», «гербарій осінніх дум», «молитва лісу», «очі осіннього світанку», «груди печальних трав і квітів», «естамп кленового листка». Чарівними та вмотивованими постають перед усіма метафори; «три доби плакало небо», «гойдається небозвід, вростаючи зорями в серце матері», «серце зривалося з припони», (перелік подібностей можна продовжити.)
Немає надзвичайності й, тому, що в прозотекстах читацькі зори нерідко уздріють й пейзажинки. «Вогники глоду визирають з-поміж плетеного галуззя й скрадливо ловлять тепло сонячного проміння». «Опівночі золотий балабух місяця випливе над плахтою лісу, проб’ється крізь завісу ночі і запалить вогнем Дністрову хвилю», «… місяць здувся, наче сич».
Сумніваюся, що поза увагою залишаться і слововияви, якими послуговується авторка. Приміром, у розділі «Гербарій осінніх дум» часто бачимо говірковість. Коли врахувати той факт, що письменниця зібрала тут листи чи фрази з них, які свого часу писала мама, котра вже пішла у засвіти, то все стає зрозумілим. Бо ж у таких слів’ятах, як «тета», «фасоля», «памнєтаєш», «борше», «щоднє», «тєжко»… негативу немає. А отже укупці з такими букво- творами як «справдилосі» вони творять неповторність. Гадаю також,що цьому сприяють рідковживаності з мовленевого арсеналу авторки: «щипавка», «гіперболік», «хмаровиння». «гіркезний»»…
Мабуть, можна балакати й про інші елементи виражальності прозових текстів, але мені здається, що й вищесловленого досить ,аби наголосити на важливості мовленевості. До речі, саме вона ще раз наголошує, що виражальні моменти допомагають ліпше збагнути написане.
Й тут раптом відгукувацьку свідомість пронизує думка про розполовиненість серця. Тут, як думаю, значною мірою варто сказати про подвійну тематичність, виходячи з того, що в чималій частині творів письменниця торкається воєнної тематики.( Згадаю хоча б «Розполовинене серце», «Вдовина доля» , «Дмитруньо»). А поряд з цим маємо й на писанки мирної тематики. Правда, я їх розділив би на дві частини. Бо подекуди авторка душею доторкається до непростих сторінок історії рідного краю. ( Тут либонь неможливо оминути увагою такі тексти, як «Крокіш», « Лист») . А поряд з ними існують й щемливі доторки до складнощів сьогочасся.( Як не мовити тут добрі слова про «Цвайдрайчикову подяку», «Небесну свічу серед білих снігів», «Сурогатну мати»?).
Якщо вже зайшла мова про тематику написаного, то не годне заховатися від роздумувань і питання про те, що спонукає авторку маракувати над словами. Хоча б через те, що побутують два підходи. Не секрет, що спонукачами стають ті чи інші факти буднів, про які автори чули або бачили. Інша справа, що відображення є різним. Одні обігрують їх так, що реалії ледь бачаться за плином фантазії. Другі роблять добре зримою дійсність, художньо опрацьовуючи її. А треті повністю кидаються у вир художньої документальності.
Яким з цих шляхів прошкує до читацького сприймання Ольга Яворська? Чесно кажучи, після перечитування книги «Впереміж зі сльозою» не маю наміру говорити лишень про один з них. Радше тут є закономірною мова про щось серединне між другим і третім путівцями. Зрозуміло, що в багатьох випадках пливе до сприймачів художніх текстів у човні власної фантазії.(Хіба таке не опиняється на авансцені сприймання, коли зір та сприймання вглиблюються у «Прокляття», «Шахи», «Безповоротність»?) А от «Естамп кленового листка», «Сестри», «Плач посеред ночі» – інші на цьому тлі. Неприкриття тяжіння до художньої документалістики прозирає до кожного з нас.
Настроєвість душі? Так! Та марницею є сподіванка на те, що вона носить у собі якийсь негатив. Абсурд! Хочемо того чи ні, а художній твір відображає почуття автора у момент написання твору. Але його перо супроводжує один моментик. Інколи складається враження , що душа письмовця у цей час, образно мовлячи, є застебнутою на всі ґудзики і так непросто прочитати її. А інші не приховують порухів сердець.
Потрібно, мабуть, враховувати ще один нюансик, хоча він є неоднозначним для сприймання. Тут йдеться про стать літеротворця. Зрештою це стосується й тих, хто припадає до книги у ролях читальників, бо саме таким є часоплин, від якого нікуди не подінемося.
Не заперечуватиму, що у попередніх абзацах існують відсвіти теотеризування. Тому переходжу від узагальнення до конкретики, констатувавши той факт, що Ольга Яворська є представницею прекрасної половини людства. І безсумнівним є те, що творчині притаманний романтизм у всіх його проявах. Навіть читальникам – мужчинам це завсіди цікаво, якщо прагнуть збагнути жіночу душу. Можна було б розпросторити ці міркування за рахунок переповідання сюжетів окремих творів й розмислів навколо цього. Але навіщо, коли кожен може самостійно углибитися у тексти і висновкувати?
Варто, очевидно, подивитися на цей поліграфічний виріб з «дзвінниці» формовираження. Адже під обкладинкою однієї ошатної книги зібрано повісті, оповідання, новели і щоденникові записи. А розділ «Під покровом гір», як на мене, є своєрідним міксом образків, новелеток й етюдів. Приваблює і те, що тут використано, так званий абетковий принцип, що є рідкістю для прозотекстів.
Можливо, в майбутньому всі ці нюансики, разом узяті, ще більше промовлятимуть кожному з нас? Ігор Фарина
селище Щумськ
на Тернопіллі
Leave a Reply