За часів царювання “дорогого Леоніда Ілліча” теж активно боролися із невиліковними дотепер у нас хворобами – корупцією, контрабандою, крадіжками і хабарництвом. Правда, тоді білбордів не було, проте було проводове радіо, телебачення, плакати і лозунги. Звідусіль на тебе дивилася жінка в червоній хустці, яка гнівним поглядом показувала вказівним пальцем, що це, мовляв, саме Ти! І корупціонер, і контрабандист, і хабарник, і крадій. Які б реформи не проводили, які б закони не приймали, вони завжди залишаються на плаву. Немов лихий попутав!
Дідусь Петро Добра, уже будучи на пенсії, найнявся в колгосп сторожем, щоб хоч на сигарети та п’ятдесят грамів заробити, бо тої мізерної пенсії ледь на ліки вистачає. Із роками тебе з усіх боків вражають хвороби: інфаркти, інсульти, захворювання органів дихання та органів травлення, різні трамви і нещасні випадки… Керівник господарства майже годину давав мудрі настанови, як має берегти народне добро. На фермі не лише корови, телята, коні, вівці, свині, а й приміщення, де зберігаються комбікорми, картопля і буряки, сільськогосподарський інвентар… У випадку, якщо щось пропаде, відповідальність персонально несе сторож і всі збитки, нанесені господарству, вираховуватимуть із його зарплати.
Першим, із ким він поділився про розмову тет-а-тет із головою колгоспу, була дружина. Та вислухала його і лише зазвичай байдуже махнула рукою.
– Про мене, Семене, – мовила вона. – Як хочеш, так і роби! Пенсію маєш, сиди собі вдома, за онуками доглядай! Тільки мене не питай, чому в холодильнику нічого немає, чому каструлі пусті…
– Я теж так думаю: за що будемо жити? – непокоївся чоловік. – Тих грошенят, які отримую, як кіт наплакав. Ледь на ліки не вистачає. Можновладці думають лише про себе. А держава узагалі не дбає про нас.
– Про мене, хоч головою об тин…, – ще більше нагнітає ситуацію дружина, додає дров у багаття. – Як украдеш – то щастя, а як піймають – то біда!
За якусь мить чоловік опинився на роздоріжжі, наразі не знав, що робити. Та він по життю був оптиміст, умів іти напролом, діяти рішуче і енергійно, незважаючи на перешкоди.
Дідусь, звісно, не послухався – він завжди залишався собою. Бабуся часто називала його “твердолобим”. Що скаже, – неначе зв’яже. Хоч кіл на голові теши, а він своє. Тому й вирішив таки попробувати.
Уже наступного вечора до нього підійшов шофер секретаря парткому і сказав, що у шефа закінчилися комбікорми. Нема чим годувати свиней, і він подав сторожу кілька порожніх мішків.
– Коли доярки підуть додому, я під’їду з “уазиком”. І щоб ні тю-тю…Зрозумів?
– А голова колгоспу? – заїкнувся дідусь Петро.
– Усе домовлено… Він же член парткому.
Через тиждень до сторожа підійшов завідуючий фермою. Він наказав, щоб той кинув на підводу пару мішків зерна.
– А скільки це? – вдав, що не розуміє Петро Добра.
– Вісім – десять…
– Але ж, – розвів руками безпорадно сторож.
– А що ви хвилюєтеся? Я на фермі газда! Мені списувати борошно!
Довелося із завфермою піти на уступки. Не пройшло багато часу, і його до себе в кабінет запросив головний зоотехнік. Почав здалеку. Мовляв, як ся маєте, що нового, чи є якісь проблеми?
Наразі у Петра Добри перехопило дух, мовляв, він уже про все дізнався, тепер почне дорікати, перевиховувати, до відповідальності приводити. Та вийшло все навпаки. Ніяких зауважень, усе добре, так і надалі слід працювати. Навіть премію в кінці кварталу пообіцяв. Але перед тим, як попрощатися, сказав, що і в нього усе добре, якби не теща… Вона лає його, на чому світ стоїть, тільки за те, що він головний зоотехнік господарства, а його худоба вдома голодує. Нема ні комбікормів, ні буряків. Якби до нього, зоотехніка, підійшов їздовий Іван Гозда, чи не кинув би десять – дванадцять лантухів борошна.
У сторожа одразу майнула думка в голові: напевне, він вже знає про секретаря парткому і завідуючого ферми…. У разі відмови голові колгоспу доповість. Що поробиш: діватися було нікуди. І Петро Добра на знак згоди тільки кивнув головою.
– Коли? – ледь видавив із себе.
– Ну хоча б сьогодні, – головний зоотехнік ніколи не відкладав на завтра те, що можна зробити нині.
Голова колгоспу теж не ликом шитий. Він попросив сторожа, щоб до нього додому завезли комбікорми… машиною. У власному підсобному господарстві він тримає свиней, бичка, курей і гусей. Тільки дружина мов змія. Не терпить, коли нема що кинути у ясла, тим більше, що чоловік – керівник передового в районі господарства. У нього все в руках!
Зважаючи на ситуацію, трохи хильнувши оковитої, сторож дозволив і собі прихопити мішок-другий борошна додому. Приховав крадене в комору і боязко розповів про все дружині. А та лише зопалу махнула рукою, мовляв, ну й телепень!
– Не творися, Петрику! У нашій країні крадуть усі. І міністри, і депутати, і олігархи, і секретарки… І не кілограмами, а тонами, і не сотнями, а мільйонами… І не від кого небудь, а смикають з бюджету, лізуть в державну кишеню. Так що не хвилюйся. Усе буде о’кей!. Не забувай: де всі крадуть, там злодіїв немає.
Говорила дружина, як у воду дивилася. Чоловік, отак догоджаючи усім, пропрацював сторожем ще більше десяти років. Правда, коли прийшов новий керівник господарства, він пішов на заслужений відпочинок. Чому, здогадайтеся самі…
Василь ШКІРЯ,
м.Іршава, Закарпатська область
–
–
Leave a Reply