У цей непростий час кожен із нас, незалежно від віку і професії, вносить свій вклад у спільну Перемогу – чи то захист на передовій, чи волонтерство, робота в тилу, підтримка економіки країни чи інша діяльність, бо всі ці зусилля загалом є важливими і створюють єдиний фронт боротьби за Україну. Під час війни кожен письменник повинен перетворювати слово на зброю та голос нації, свій багатий досвід переосмислювати у творах про боротьбу, стійкість, незламність, надію та віру в Перемогу.
Задум написати п’єсу “За тиждень до весни” у нього з’явився ще на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Тоді, якщо відверто, мало хто вірив, що таке може трапитися у 21 столітті, що північний сусід, який називав себе братом, піде на нас з війною, яка затягнеться на роки. Протягом цього часу окупанти забрали багато невинних життів, зруйнували сотні тисяч об’єктів і мільйони квадратних метрів житлової, освітньої, медичної, спортивної інфраструктури, пошкодили тисячі кілометрів доріг і залізничних колій, аеропорти, порти…
У перші дні війни активно включилися до захисту Вітчизни і герої п’єси Василя Шкірі. Бабуся Сара, її чоловік дідусь Йосип і внуки Джуді і Серафим та сусідка Марія майже цілодобово плели маскувальні сітки, в’язали шкарпетки, готували смачні наїдки для наших захисників, збирали кошти для Збройних Сил України. А син бабусі Натан, який до війни разом із дружиною Рахіль працювали за кордоном, повернувся додому і вирішив вступити до армійських лав. На запитання сусідки Марії, що спонукало його прийняти таке доленосне рішення, відповів: ” Хтось мусить і захищати рідну землю!”
Родзинкою п’єси є те, що попри війну, не можна обійтися і без пісні. Коли усі дружно в’язали шкарпетки, співали свої улюблені пісні, найчастіше зринала з їх уст “Ой у лузі червона калина”. Саме в такі хвилини душевного піднесення син Натан, на очах у всіх, підвівся і сказав: “Ну що ж, ви працюйте, а я піду до райвійськкомату…” У кімнаті настала тиша. Усі тільки переглянулися. Цим усе було сказано. Він саме для того й повернувся з-за кордону, щоб стати на захист рідної Вітчизни.
Привертає увагу читача і майже казкова оповідь “Серенчливий Андрій”. Повість, як зізнається автор книги, майже автобіографічна. Головний герой Андрій Пилипко – його дідусь. Про нього свого часу ходили різні чутки і легенди. У шестирічному віці він випадково знайшов на городі чотирилисткову конюшину, яка символізує різні позитивні аспекти життя, вважається, що приносить людям щастя, радість, віру, надію та успіх.
Дідуся Андрія називали просто – “серенчливий чоловік”. Він був першим менеджером на Підкарпатській Русі. Дбав про економічний розвиток села і рідного краю, турбувався, щоб у горян був хліб і до хліба. Він знався із багатьма відомими особистостями Срібної Землі. Серед них – основоположник закарпатської школи живопису Адальберт Ерделі, найсильніша людина планети Іван Фірцак-Кротон, єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Теодор Ромжа.
Реальні герої нашого часу і в п’єсі на дві дії “Вихри часу розвіють хмари”. Мова йде про відомого письменника, лауреата Шевченківської премії Івана Чендея, який розпочинав свою творчу діяльність завідуючим відділом літератури і мистецтва газети “Закарпатська правда”. Письменник описує березневу пору 1948 року. До оселі Юрія Пітри у с. Білки навідався двадцятишестирічний юнак з розкуйовдженим на голові волоссям, трохи втомленими очима, однак у гарному, піднесеному настрої. То був І.Чендей. Ланковий першого на Іршавщині сільськогосподарського підприємства якраз проводив обрізку винограду. Познайомилися. Із тих пір і зав’язалася між ними дружба.
Посередником між письменником Іваном Чндеєм і батьком Юрієм Пітрою був син Петро. Від нього й дізнався Василь Шкіря про їх дружбу, яка тривала десятки літ. У п’єсі зустрінетеся також із відомими закарпатськими письменниками Василем Вовчком, Антоном Копинцем, Петром Скунцем, важкоатлетом Іваном Кротоном. Усі вони часто збиралися в оселі Юрія Юрійовича.
Із тих пір промайнуло чимало літ. Немає вже у живих багатьох відомих особистостей, які задіяні у п’єсі. Однак у домашньому музеї двічі героя праці, лауреата Державної премії, заслуженого працівника сільського господарства України Ю. Ю. Пітри дотепер зберігаються книги, подаровані Іваном Чендеєм. Це “Чайки летять на схід” і “Березневий сніг”. Маленькому Петрику, про якого йдеться у п’єсі, вже далеко за вісімдесят. Він обіймав різні посади, брав активну участь в житті села, району та області, видав дві книжки про рідне село Білки. Має чимало нагород. Зустрічі із класиком української літератури не пройшли намарно.
Василь Шкіря плідно працює в різних жанрах. На цей раз на суд читача у новій книжці на суд читача дав притчу “Кого найбільше любить господар”. Ця тема йому близька, бо й сам народився у селі Загатті на Іршавщині. Батьки працювали в колгоспі “Верховина”- мама в рільничій бригаді, батько – на тваринницькій фермі. Маленький Василько ніколи не цурався роботи на землі, вважав, що кожен сільський житель повинен знати дати раду косі, граблям чи лопаті. Батько часто любив повторювати: “Роби, роби, то й матимеш, посій жито, то й жатимеш” або ” Хто про землю дбає, вона тому повертає”. Тому, напевне, після закінчення Загатської середньої школи й вступив на навчання до Мукачівського радгосп-технікуму. Потім була армійська служба. Коли повернувся, вступив на заочне відділення Львівського державного університету імені Івана Франка. Саме тут познайомився і потоваришував із тепер уже відомими особистостями – поетами Ярославом Ткачівським, Павлом Рачком, Маргаритою Меденці і тележурналістом Михайлом Хвойницьким,
А щодо головного героя притчі “Кого найбільше любить господар”, який був дуже радий і за Коня, і за Корову, і за Собаку, В. Шкіря тут же дає відповідь, що “всі вони йому в господарстві добре прислуговують”.
“- Щоб я без вас, дурники, робив!? – приязно і турботливо підійшов до своїх перших помічників хазяїн і кожного люб’язно обійняв і погладив по голівці. – Кожен на своєму місці робить немало. Корова у дворі-харч на столі. Без собаки теж не можна обійтися. Кожен пес на своїм обісті пан. А без діла сидіти, можна одубіти.
Кінь, Корова і Собака лише задоволено переглянулися. Хазяїн, звісно, однаково любить їх. Це дуже приємно! Від того їм легше стало. Вони, з усього видно, були щасливими. А на його обличчі осяяла невгамовна радість”.
Окремий розділ у книзі присвячено “Есе”. Тут Василь Шкіря проявив свою майстерність і професіоналізм, любов і потяг до друкованого слова, новаторство. У багатьох випадках тяжіє до філософських роздумів, прикметною рисою творчості є прагнення до гармонії – між особистістю і її навколишнім світом, чуттями й розумом, людиною й природою. У есе “Наодинці із Шевченком” мова йде про сільського поета Івана Бурлакова. На перший погляд, це проста, звичайна людина, яка довгий час працювала в Іршавському лісопункті Кушницького лісокомбінату. Водночас з основною роботою редагував стінну газету “Лісоруб”. Десятки літ залишався активним дописувачем не лише районки, а й обласних видань – його матеріали охоче друкували газети “Закарпатська правда” і “Молодь Закарпаття”.
Із іншого боку – Іван Антонович був духовно багатою людиною. Народився він в с. Горностайпіль Чорнобильського району Київської області. У 20- х роках служив у армії. Допомогло йому знаходити роботу те, що мав каліграфічний канцелярський почерк і непогано малював. Вечорами відвідував літературні читання, де виступали зі своїми творами Наталія Забіла, Володимир Сосюра, Петро Панч, Максим Рильський, Василь Чумак… На Закарпаття приїхав із “Кобзарем” Тараса Шевченка, який побачив світ у Державному видавництві художньої літератури в місті Києві 1952 року. Тираж – 100 тисяч примірників (про такі наклади тепер годі й мріяти!). Книжка цінна й тим, що тут вміщено “Розриту могилу”, де поет змалював зруйновану московськими загарбниками Україну, яка постає в образі матері. Шевченко ніби розмовляє з нею:
Світе тихий, краю милий
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи то рано до схід сонця
Богу не молилась
Чи то діточок непевних
Звичаю не вчила?
Шевченко осуджував Богдана Хмельницького за підписану Переяславську угоду 1654 року між Українською гетьманською державою і Московським царством.
“Кобзар” у І. Бурлакова був настільною книгою. Він читав і цитував його мов Біблію. У розмові із автором книги Іван Антонович розмірковував, що у вірші “Розрита могила” цензорів, напевно, обурили докори поета Богданові Хмельницькому за приєднання Української гетьманської держави до Московського царства та називання вірнопідданих малоросів відступниками, які допомагають з України знімати останню сорочку і катувати свою Батьківщину.
Привернуть увагу читача і есе “Потушняк у моєму житті”, “Його творчість – наче, коштовний скарб”, “І поет, і прозаїк, і перекладач”, “Коли душа сягає верховин”, ” На хвилях багатогранного таланту”, ” Мозаїка літературного життя у творчості Василя Густі”, “Співець кодексу усвідомленого довголіття”, “Троянда на обкладинці книжки Ірини Густі (Звонар), яку вона посадила за життя, дотепер розквітає на дачі” та ін.
Видання цікаве й корисне як для літературознавців так і бібліотекарів, учителів, студентів та школярів, усіх небайдужих до просвітництва, духовності та культури. Книжку охоче читатимуть у хвилини відпочинку і бійці на фронті. Бо йдеться у ній про наші будні, рідне слово, відомих письменників, наболілі проблеми, те, що зігріває душу і серце.
Письмо прозаїка Василя Шкірі яскраво вписується в контексті сучасної української літератури.
Юрій ШИП,
письменник, м. Ужгород
Leave a Reply