(575 слів про літературну творчість Василя Пазинича)
Лірика фізика за фахом Василя Пазинича народжується там, де слово ще не стало мовою, а мова ще не зрадила тишу.
Це письмо не з поверхні – воно з глибини, де мислення межує з молитвою, а образ – з відповідальністю за буття. У цьому сенсі Пазинич – ліричний метафізик, для якого поезія не жанр і не техніка, а спосіб перебування у фізично-хімічному світі.
Його слово не поспішає, як і його Муза та Пегас, які живуть поряд із ним на природі сумщини. Воно знає ціну мовчанню і не боїться недомовленості. Пазинич мислить не рядком – він мислить вертикаллю: від язичницької стихії землі до християнської етики світла, від архетипу – до особистої провини й відповідальності за долю України. Недарма в його поезії звучить:
Вкраїною я повний аж по вінця.
Між Василями у строю стою.
Але співати, хлопці, на колінцях
Не дозволяю навіть солов’ю!
Це поезія етичної межі – між вірою і сумнівом, іронією й болем, пам’яттю й забуттям.
Але межа у Пазинича не руйнує Безмежжя – вона тримає його.
Саме тна етично-естетичній межі народжується внутрішня напруга його письма, де іронія стає не захистом, а формою правди.
«Точна» (фізично-математична) освіта дисциплінувала його поетичне мислення. Формула із цифр навчила відповідальності за кожну формулу зі слів.
Тому його метафора не декларативно-декоративна. Вона працює, як знак і як діагноз. Не суд.
У Пазинича словоформули мають спектр, глибину і тінь, бо, як він сам зізнається:
Чорним по білому десь і мене
Вписано там, де немає відтінку…
Світ на прощання мені підморгне,
Наче поставить до чорної стінки…
* * *
Ми тут – червонокрівці. Постояльці.
У часі. В генах. В слові. Слово ж – як острог…
Назви його книг – «Язичеські обійми», «Іронічний циклон, або Вигнання бісів», «Сакви самовидця», «Спектри Слова» – не випадкові. Вони задають координати мислення, в яких стихія й структура, хаос і порядок не заперечують одне одного. Бо екзистенційно Василь Пазинич не шукає гармонії – він шукає правди співіснування протилежностей.
Його поезія не розповідає фантастичних історій – вона свідчить.
Це Логос вусатого мудреця, який бачить світ ізсередини його тріщин.
Тому образ самовидця – один із ключових у його творчості. Самовидець – це той, хто не може відвернутися від свого Роду. Від Бога, від своєї землі, бо:
Батьки і діти. Діти і батьки.
Кому з вас – генетичної ломаки?
Це не біда, як прадіди – вовки.
Біда, коли їх правнуки – собаки.
Біля клітин прогнулися посли,
Прислала їх сюди нечиста сила.
Вовки не нами створені були.
Що ж ми з творіння Божого зробили?!
* * *
Художня проза і краєзнавчі тексти Пазинича – продовження тієї ж метафізики.
Тут місце – не територія, а доля; час – не послідовність подій, а духовний іспит. Камінь, висота, земля – у його письмі це не предмети, а символи стійкості перед забуттям.
Краєзнавчі твори письменника стають тут архимоделями духовного спротиву ентропії, способом зберегти всі атоми та фотони світу у рідному слові-музиці.
* * *
Стиль Василя Пазинича стриманий, внутрішньо напружений, позбавлений риторики.
Він не переконує – він чекає, щоби читач дозрів.
Його тексти не можна прочитати швидко, підтюпцем: вони вимагають статечної повільності, вілності… внутрішньої тиші, готовності слухати не лише рядок, а паузу між рядками, не лише літеру, але й дух.
Метатекст Василя Пазинича не минає разом із часом читання.
Його книги залишаються – як тінь сенсу, як знак, як пам’ять, що працює в людині.
Це слово не на продаж…
Воно – для стояння.
Для консервації світла між полюсами високого, релігійного і побутово-інтимного:
…Язичество поезії у нас
Живе з його прадавніми богами.
Як дуже добре, що воно єси.
А та перенаселена «хрущовка»,
Яка до нього потоптом, – на пси
У маренні про муштрування вовка.
Ігор Павлюк

Leave a Reply