Зофія Піласевич (Zofia Piłasiewicz) – Вірші
Переклад з польської мови – Тадей Карабович
«У цьому світі є деякі хороші речі, і за них варто боротися»
– Дж. Р. Р. Толкін, «Володар перснів»
В ранковій росі
Вона бігла босоніж
У білій сукні
З квітами в руці
Що зібрала біля річки
На лузі
Вона розплітала яскраву косу
У вінку, який сама сплела
Богиня Данея
Послала їй свої промені
М’які ніздрі коней
Поклала у її руки
Розпущені гриви
Блиск у дзеркальному оці
Що знає поспіх лише
Захований в путцях
А річка сплітала води
Між луками, між стогами
У курликанні журавлів
У пісні жайворонка
Луг прокидався
Дівчина, що бігла
Дзвінким сміхом
Зачаровувала світ
Іржання коней
Зітхання річки
Образ дівчини
Звільнив світ
Від чорних кольорів
Від поганих думок
Пережитих травм
А ті, хто її бачив
А ті, хто її чув
Піднімали сонце в обіймах
Мріючи, що будуватимуть
Кращий світ
Рушник
Течіть, течіть, блакитна водо,
Неси мою історію…
Білий рушник, білесенький
Голка летить у матері
Червона нитка
Немов щирої крові
Краплинка
Ряд восьмикутних зірок
І в кожній побажання…
На кохання, на життя
На добрий час
Білий рушник, вишитий
Мріями, намірами…
Серед порожнього поля…
Чим буде наповнений?
Ніхто не знає…
Кожна лляна нитка
Переплетена сонцем
З ароматом вітру та води
З квіткою надзвичайної краси
Течіть, течіть, блакитна водо,
Неси мою історію…
Вони станули на рушнику!
Такі гарні та молоді,
В ароматі
Церковних свічок
У сяйві святої ікони
Рушнику, рушнику
Дай їм любові та сили
Нехай наповнять порожнє поле
Добрим життям…
Нехай цвірінькають їм писклята
І поле родить
Людська вдячність оточує їх
І любов… не має значення…
Загорни їх і заспокій
Коли сумно і бідно
Коли серце марно блукає
Десь там в імлі…
Червоні манішки, зав’язані на шиї
Птахи співають у них
Квіти цвітуть…
Течіть, течіть, блакитна водо,
Неси мою історію…
…
Скільки років минуло…?
…
Руки старої жінки
ворушать білий рушник
Зігнута, як верба біля тину
Усміхається ще молодими очима…
Я винесла його на сонце,
Нехай розповідає історії
Тим квітам на лузі
Тим грядокам і борознам
І тим маленьким дівчаткам,
І тим моїм… правнукам
Течіть, течіть, блакитна водо
Несіть мою історію…
Про життя, про працю
Про кохання і смерть
Про радість і щастя
І ті моменти з пам’яті,
Які не хочу згадувати…
Бо це все
Порядок…
Божественний задум, це так складено
Ніби переплетено цю червону нитку
З тією чорною
Зі збірки „Ćwiczenia z pamięci” («Вправи для пам’яті»), 2020
Вітай стократно
гельське привітання
Приносиш із собою кольори світу
Незнайомцю,
Роздягнися, влаштовуйся зручніше
Час – це єдине,
Що Бог нам дарував
У достатній кількості
Тож нехай твоя оповідь
Плине повільно
Нехай лунають у вухах
Дзвінкі мелодії
І люди яких ти зустрічав
Хай заговорять твоїми вустами
Золотий напій п’ється повільно,
У кольорах сонця
І нехай стіни
Розквітають поезією
Коли дружній стіл
З’єднає душі,
Світ стане багатшим
На цей один, єдиний вечір
Тож
Вітай стократно
Незнайомцю
Лампедузька мадонна
Притиснута вагою
Мандрівки в нікуди
Що мала бути
Раєм
Голубить
До серця
Немовля
Завмерле обличчя
Приймає будь-які
Удари, щоб тільки врятувати
Це життя в брудних
Підгузках там
Де його ніхто не хоче
На лавці перед чужим будинком
Зморшкувата жінка простягає
Руки до неї, ніби в молитві
Хто може кому допомогти?
Хто може кого врятувати?
Умиління
– Елеуса – ікона із зображенням Богородиці,
що тулиться щокою до щоки сина – немовляти Ісуса
Гілка квітучої яблуні
Влітає у вікно,
Схиляється над старою книгою,
Тишу товстої стіни
Сповнює шепіт
Молитов і цілющої прохолоди,
Даючи притулок паломникам,
Господи помилуй,
Свята Параскево,
Святий Василій,
Святий Ігумене Свірський,
І ти, Мати,
Що притулюєш свого Сина
До грудей,
Така ніжна
І турботлива,
Пильнуй це
Святе місце,
Наповнене шепотом вітру
У гілках
Трисотлітніх дубів,
І тихим шепотом
Озерних хвиль,
Пильнуй ці
Восьмикутні хрести,
Що схиляються у кропиви
І всіх тих жаб,
Чиї хрипкі, люблячі кумкання
Так мужньо
Супроводжують пісні
Соловейка,
Не даючи спати
Богобоязливим людям
Пильнуйте цю стару вербу,
У заглибині якої
Пара ґе́ґавок
Знайшла схованку,
Над цією серед очерету, Річкою
На якій
Лебідь,
Так ніжно і терпляче,
Зігріває гніздо,
Своїм тілом,
Чекаючи на первенців нового життя
До людини
Неси в пам’яті
Шелест лісу, аромат
Cуниць та квітів,
Дотик вологого
Подиху озера,
Дзюрчання лісової річки,
Цей тягар спогадів
Так легкий для втрати,
Вклонися сизий землі,
Цій порожнечі, яку
Залишаєш після себе
– Свій гріх
До землі
1 вересня 2016 року Папа Франциск закликав до сповіді гріхів
проти природи, створеної Богом
З якими словами
Я маю
Звернутися до тебе, Земле
За прощенням
Підвішена
У безмежності
Вселенної
Наш кораблику
Наш матертку
Наша хато
Як просити тебе
Щоб завтра
Загорнутися луками
Цій маленький дівчинці
Яка мчить
За кульбабою
А її сміх
Нагадує щебетання
Птахів навесні
Як маю до тебе
Звернутися Земле
Вічна мандрівнице
У безмежності
Щоб ти ще завтра
Зашелестіла лісом
Над моєю головою
Давала притулок і тінь
І прохолодний струмок
З чистою водою
Як можна тебе попросити,
Щоб завтра
Ця маленька
Дівчинка
Дівчина
Жінка
Могла прийти на луг
Зі своїми онуками,
Щоб серед тисяч істот
Навколо…
Вони могли побачити себе?
Печера забутих снів
Чому видіння кількох
Коней, що мчать
На стінах печери
Так глибоко мене зворушує?
Яка частина мене
Проливає сльозу, побачивши
Левицю, що оголює губи
В байдужому гримасі?
Чи людина, яка
Тридцять тисяч років тому
Залишила відбиток своєї уяви
На стіні печери,
Припускала
Що одного разу її малюнки
Зрушать невідомі пристрасті
У моїх найсміливіших
Снах?
Чи я є тамтим сном?
А може це мені сниться
Загублена людина
З печери?
Або ці коні?
Хто спостерігає?
Хто бачить?
Хто снить?
Хто плаче?
Зі збірки „Drzewa mówią ciszą” («Дерева говорять тишею»), 2025
* * *
Війна проти дерев
Війна проти Землі
Війна проти творіння
До кінця
Щоб більше не було місця
Для оленя та вовка
Стіни для людей
Стіни для ведмедів
Бетонна площа
На потіху ящірок
Що гріються на підмурках
У кам’яній тиші
Перш ніж помре місто
Перш ніж зникнуть люди
Де тоді є вихід
Чи там, у хмарах, що
Можливо, принесуть краплю дощу
Чи тут, серед дерев,
Що терпляче виправляють помилки,
Наближаючись до людини,
З її людською гордістю і те, що
Людина
У зарозумілості
Залишає позаду
* * *
Я піднімаю голову,
Щоб у світі між гілками,
Знайти тишу
Я могла б жити високо,
У зеленому листі,
Вчитися мову дерев,
Шепоту вітрів,
І надавати цим перевагу
Над людською метушнею,
І ворожити з хмар,
Життєдайний дощ.
Виспівувати весняний час з птахами,
В літньому,
Дзижчанні комах,
Вчитися щедрості,
А потім, непомітно,
Відлітати з журавлями,
Перш ніж зима зморозить,
Сік,
Перш ніж
Пила вп’ється зубами,
У плоть дерева.
Зофія Піласевич (Zofia Piłasiewicz) – польська поетеса, психолог за освітою, захоплена фотографією, пише вірші та мемуари про свої подо-рожі. Разом зі своєю командою по мандрівках світом, отримала тури-стичну нагороду „Kolosy” («Велетні», 2005) у категорії подорожей за сплав на катамаранах річками Туви. Їй подобається досліджувати світ та його людей, а також слухати природу. Її можна знайти в м. Августів і у Фронцьках на річці Чорна Ганьча та в інших куточках світу. Авторка книг: «Сибірська мрія: Історія без стежки» (2016, друге розширене ви-дання 2021 з оригінальними фотографіями); «Грузія: На півдорозі до раю» (2016, друге видання 2019, третє видання 2022); «Подорож» (2018); «Слід тигра» (2024); Опублікувала збірки поезії: «Вправи для пам’яті» (2020) та «Річка: Історія Чорної Ганьчі» (2022 з оригінальними фотографіями). «Дерева говорять тишею» (2025) – збірка поезії (паралельний текст польською та англійською мовами) з оригінальними фотографіями. Також публікувала вірші, репортажі та статті про туризм і природу в журналах, зокрема «Almanach Sejneński» та «Znad Wilii», журналах «Epea» та «Topos», а також у «Poznaj Świat» та «Echa Leśne». Отримала перший приз у 15-му Національному конкурсі поезії імені Міхала Кайки (2019).
Leave a Reply