Є що згадати

(із блокнота журналіста)

Було це ще за радянських часів. Працюючи в Іршавській районній газеті «Нове життя», я  підготував до друку зарисовку про ветерана Другої світової війни. Відповідальний секретар Іван Гудзоватий, який формував наступний номер, ніби між іншим, мовив, що матеріл просто чудовий, заслуговує на публікацію тижня (була в нас свого часу і така відзнака в редакції!), але напрошується  один цікавий факт із бойових буднів фронтовика. Мовляв, свого часу він почув між ветеранами, що під час боїв за визволення Польщі мого героя було важко поранено. Не знати, як би склалася подальша його доля, якби не односільчанин з села Осою, який виніс його з поля бою. Все зводилося до того, що той врятував йому життя. Цей факт, на його думку, тільки прикрасить і до того цікаву розповідь. Звісно, я сприйняв це неоднозначно, бо наразі зарисовку доведеться переробляти, вплутувати в цю історію ще одного героя… А той був керівником солідного іршавського підприємства.

Мій мозок майже цілодобово свердлила одна-єдина думка: чи погодиться той на це? Бо з одного боку це ніби другорядна роль, адже не він головний герой, а з іншого – ніби зробив благородну справу – врятував земляку життя. Майже цілий тиждень із цим ходив, лягав спати і прокидався: чи дасть той на це добро?

На черговій літучці, яка традиційно проходила в понеділок, пропозиція (чи пак забаганка) відповідального секретаря (а вона у брежнєвські часи прирівнювалась майже до наказу), дійшла до редактора газети Івана Печори і я, хоча й неохоче, все ж, змушений був братися за її виконання.

Директор заводу продтоварів, коли дізнався, для чого я до нього навідався почувався  на сьомому небі: про нього неодноразово писала районка, але про цей випадок він чомусь ніколи не згадував, хоча тепер це буде для нього якраз доречним – на черговій сесії районної ради депутати із числа «червоних директорів» збиралися запропонувати його на високу державну нагороду. Він, невисокий на зріст, худорлявий, був  добре  знаний у директорських колах. Іршавське вино користувалося неабияким попитом на Київських пагорбах, перед ним відчинялися усі двері міністерських кабінетів, його полюбляв пити сам брежнєв. До того ж, очолюване ним підприємство не тільки процвітало, а й приносило стабільний прибуток колективу і району. Директор умів ефективно управляти бізнесом, очолюване ним підприємство було серед кращих в регіоні.

Під час розмови виявилося, що він давно вже хотів розповісти про це на сторінках районки, однак завжди чомусь відкладав на «потім». Чи то часу не вистачало, чи не хотів зайвий раз нагадувати про себе, бо слава про очолюваний ним винзавод й так линула далеко за межами Закарпаття.

Коли газета побачила світ, до редакції зайшов захеканий високого зросту чоловік і сердито тицьнув мені під ніс новинку.

– Це ви написали? – роздратовано, сповнений гніву  і ненависті дивиться на мене.

– Я! – неквапом зізнаюся і вже насторожено питаю, бо побачив в його очах невимовний гнів. – А що?

– А ви хоч бачили його? Чи міг він мене винести з поля бою!? У нього зріст всього за сто шістдесят сантиметрів. А в мене, слава Богу, 191! Та я таких як він двох беру під руку і понесу…

І як я на таке повівся!? – непокоїли мене думки. – І як я на це одразу не звернув увагу? Переді мною стояв і справді високий, широкоплечий, міцний із здоровенними руками чоловік. Він скоріше нагадував казкового велетня. Але зробити я вже нічого, крім вибачитися перед ним, не міг. Як кажуть, що напишеш пером, не вирубаєш топором.

Та на цьому історія з ветераном війни не закінчилася. Він, як тоді було прийнято, звернувся зі скаргою в райком партії до другого секретаря, який відповідав за ідеологію. Мене викликали на «килим», однак герой зарисовки не давав мені й словечка мовити. Все говорив, пояснював, доводив… Однак партійний  бонз від подиву тільки звів на чоло окуляри і, коли той закінчив свою майже півгодинну  сповідь, багатозначно запитав фронтовика:

– А хіба я там був?

– Ні! – розгублено відповів той.

– То чого ж ви до мене прийшли?

Настала тиша. Ми тільки переглянулися. Наразі ніхто не міг ворухнути й пальцем. Що не кажіть, а мудро і виразно сказано. Кожному до серця дійшло. Другий секретар і справді мав правду: він воїстино не був там і цього не бачив.

Раптом всі разом дружно і доброзичливо  усміхнулися. Авжеж: умій діло робити, умій і потішитися.

Після того прикрого випадку ми з фронтовиком стали справжніми друзями, бо і я, як і другий секретар райкому партії, не був на фронті і не міг бачити, чи виносив його той  з поля бою чи ні… Так одне вчасно сказане дотепне слово змінило гнітюче напруження  як у кабінеті, так і в наших серцях.

А розписана на десятьох листках скарга на мене після тої розмови опинилася в архіві редакції.

* * *

А ця пригода сталася зі мною в часи горбачовської перебудови. Я з дружиною їхав за кордон, а саме в Польщу, торгувати горілкою. Одна із двох сумок, яку в народі називали «кравчучкою», у мене була вщерть забита горілкою. «Пшенична» тоді користувалася неабияким попитом – за поїздку можна було заробити до 300 – 400 доларів. Як на зло, митник наказав мені відкрити саме ту сумку, де була оковита.

– Відкривайте! Побачимо, що там?

– Не треба й дивитися, – притулившись до вуха, тихесенько кажу йому, щоб, бува, ніхто не почув. – Ви прямо в десятку. Там спиртне…

– Тоді чого стоїте? Заносьте до мене в кабінет!

Сумка була важка, я ледь заніс її до його кабінету. Коли відкрив, видобув звідти пляшку «Пшеничної», поклав на стіл. Той лише люб’язно звів на неї очі, хитнув головою і задоволено потер руки.

– А закуска є? – уже з усмішкою запитав.

– Є, звісно! – у мене трохи легше стало на серці.

– Тоді хутко подавай до столу! Часу обмаль, скоро поїзд має відправлятися,- машинально глипнув на годинника. – Попробуємо, що там у тебе…

Коли хильнули, він зізнався, що у нього через десять хвилин закінчується зміна, уже можна трохи й випити.

А в цей час моя дружина не знаходила собі місця, вона повсякчас визирала мене з вікна потяга, напевне, дуже хвилювалася. Вона переживала за мене, але зробити нічого не могла, бо моя доля  була в його руках.

Коли добряче випили, митник навіть допоміг винести із його кабінету сумку. Буду відвертим: я пропонував йому щеп ляшку, щоб потім похмелитися, однак він категорично відмовився. Я  й дотепер вважаю, що це була дуже чесна і порядна людина, бо відмовилася від хабара.

* * *

А було й таке. Коли я був редактором районного радіо, в редакцію звернулися друзі привітати свою колегиню з днем народження і передати для неї пісню «Прости поверь, я тебе открою дверь…» у виконанні Алли Пугачової. То було якраз напередодні Восьмого березня, Дня жінок.

Після виходу передачі в ефір до редакції газети ввійшла заплакана жінка і каже, що вона тільки-що вчора вигнала свого чоловіка з квартири і викинула вслід за ним одяг і взуття, щоб він, мовляв, ніколи більше не повертався додому. Коли вона вийщла, до мене заходять чоловіки і регочуть на весь кабінет.

– Що сталося? – розгублено запитую.

– А нічого особливого… Ми то зробили навмисно,- каже один із них. – Щоб вони помирилися. Ліпшої нагоди не буде! І день народження, і Восьме березня…

* * *

А це вже схоже на цілий детектив. Сидимо в ресторані, день народження відзначаємо. Досвяткували до того, що один із нас, той що працював у торгівлі ревізором, пішов додому без ондатрової шапки – хтось поцупив із вестибюлю прямо у нас на очах. Святковий настрій підупав одразу.

Не повірите. Наступного ранку я йду на роботу, зустрічаю знайомого, а він з  бодуна (алкогольного похмілля) не може вгамувати радість.

– Учора в ресторані хтось загубив ондатрову шапку, а друг знайшов її і виставив спочатку одну півлітру, потім другу, бо шапка дуже дорога.

Ніби між іншим, я поцікавився, де той «друг» живе. Через годину – другу ми вже були у нього із власником пропажі. Постукали у двері, на порозі з’явилася дружина. Вона сказала, що після вчорашньої п’янки чоловік ще спить. Коли побачив нас, одразу збагнув у чому справа, бо після кількох вибачень виніс із кімнати шапку. Ми тільки задоволено переглянулися, подякували йому за знахідку і вже всі разом пішли на каву.

* * *    

То було у часи Горбачова, коли країна боролася з пияцтвом. Я прихопив із собою в університет пляшку Іршавського вина. На екзамен вчасно прийти не змогли, бо були разом із товаришем на весіллі у селі Рудники, Миколаївського району, Львівської області.

Заходимо до професора в аудиторію, пояснюємо що і як, в чому справа, чому ми запізнилися, а він навіть і слухати нас не хоче… Зважаючи на те, що ситуація майже безвихідна, відчиняю дипломат і виймаю звідти склянку іршавського. Він починає безпорадно махати руками і каже, щоб ми миттю покинули аудиторію, мовляв, хіба не знаємо, що в країні йде боротьба з пияцтвом і алкоголізмом. І тут же показує на портрет Горбачова… Насамкінець почав нас залякувати, що це загрохує нам виключенням із університету. Ну, думаємо, все пропало. Пішли і з горя видудлили усе вино.

Наступного ранку вже й не шукали викладача, бо думали, що нам уже гаплик, а як виявилося потім, він нас сам розшукував.

Заходимо в аудиторію, а він питає:

– Де та пляшка? Показуйте…

Я поволі відкриваю дипломат і неохоче кажу:

– А вже нема. Ми з…

– Із вами усе ясно… Давайте залікові…

Ви не повірите: викладач поставив нам п’ятірки (у ті часи це була найвища оцінка) і ми на радощах запросили його до ресторану відмітити успішно зданий екзамен. Він, звісно, не відмовився. Уже пізніше ми дізналися, що це колишній військовий.

Вільям Шекспір сказав би: «Все добре, що добре закінчується». А я до цього тільки додам: такі життєві ситуації запам’ятовуються надовго.

Є що згадати…

Василь ШКІРЯ,

м. Іршава