Дослідження колишнього Голови виниклого 13 липня 1989 року першого на Житомирщині Коростенського Народного Руху України за Перебудову, а нині вже Почесного голови Коростенської організації ВУТ «Просвіти» ім Т.Шевченка Леоніда Климчука, в кінці 2025 року було вдруге видане Київським ТОВ «Прінтту» з промовистою назвою «Лукавий марксизм», та уже в розвиток її ще й з таким доповненням як «Верітофобна правда М.Веллера». Тоді ж ця книга надійшла в головні бібліотеки України, Конгресу США та в книжкові магазини України, зокрема і в київські — «Наукова думка» та «Академкнига». У травні 2026 року Комітет з телебачення і радіомовлення України офіційно було номінував цю книгу на республіканську премію імені Івана Франка в категорії «За кращу публікацію в друкованих ЗМІ» за 2025 рік. Але не сталося. Експерти віддадали перевагу хуторянсько-бідкаючому плачу в тряпочку, замість заклику до утвердження української етнонаціональної суб’єктивності в глобальному співіснуванні структур людства.
Адже нині, внаслідок все ще орієнтації передусім на нинішній рівень побутового автономно-індивідуального існування людей, у суспільно-економічній діяльності сімейно-етнанаціональних спільнот все ще домінує банківсько-фінансово підтримувана інтернаціонал-«громадянами світу» меркантильно-гедоністська приватно-прибуткова «Економікс». Однак, з цивілізаційним прогресом, з усвідомленням фундаментальності матеріальної енергетичності технологічного становлення і розвитку людства, як її цивілізаційного капіталу, а не його виробничо-промислове застосування лише для отримання захланно-егоцентричних бізнес-прибутків сучасними транснаціональними доларовими мільярдерами, саме матеріально-енергетичний капітал і постане нарешті головним предметом дослідження політекономії, а відтак утвердження її як провідної суспільно-економічної науки екологічно-оптимального розвитку людства в онтологічному дискретно-квантовому матеріально-енергетичному світі, тобто науки про розвиток людства, як когнітивного фактора подальшого оптимально-структурного становлення і розвитку стихійного Всесвіту.
Отже, книга «Лукавий марксизм» — це серйозне об’єктивне дослідження, в якому автор вперше в світі розкрив матеріально-енергетичну суть «капіталу», як категорії політекономічної науки про розвиток людства в своєму Сонячному обійсті. Отож, етнонаціонально структуроване людство, виникнувши в результаті успадкування пратрильйонновічних оптимальних гравітаційних процесових взаємовідношень між дискретно-квантовими структурами матеріально-енергетичної Субстанції Всесвіту, повинно буде також узгоджувати становлення-розвиток своїх етнонаціональних структур у відповідності з їхньою планетарною демократично-оптимальною домінантністю та перманентними змінами тенденцій, що виникають в дискретно-квантових структурах вічного і безмежного Космосу.
Відтак у своєму дослідженні Л.О.Климчук саме таким чином нарешті обгрунтував і справжню етносутність марксизму, як соціально-політологічної теорії далекоглядної неоюдейської стратегії капіталовладних «громадян світу» по притлумленню антисемітизму, що соціально-економічно виникає внаслідок захланності їхньої лихварської етнодіяльності. Саме для цього К.Маркс, спотворивши науково-технологічну суть капіталу, закликав робітників на антикапіталістичну революцію, немовби як за побудову розробленого ним соціально справедливого «наукового комунізму», насправді ж для пролетарсько-класової дезорганізації етнонаціональної структурованості народів та урівняння їх з інтернаціональним етно-статусом «громадян світу».
Широкоформатна мета цієї стратегії і досі передбачає ще ж і забезпечення безперешкодності банківсько-кредитного транснаціонального домінування їх в суспільно-промисловому виробництві і кругообігу товарів у відповідності з профінансованою ними бізнесовою торгово-ринковою теорією «Економікс», якою вони, назвавши «вартість» — «конкурентною ціною», егоцентрично підмінили класичну політекономічну теорію одвічного промислово-капіталістичного суспільно-економічного виробництва по забезпеченню існування і культурно-освітньому розвитку людства через самісносвоєрідне становлення і розвиток його етнонаціональних спільнот.
Сам же Климчук Леонід Олексійович, як автор цієї книги, за свої «перебудовні» виступи ще під час навчання у 1976-1978 роках у Вищій партійній школі при ЦК компартії України був з неї виключений та зазнав адміністративних переслідувань. Особливо жорстокого покарання його, як слухача ВПШ, вимагав тодішній завідуючий відділу організаційно-партійної роботи Центрального комітету Комуністичної партії України Г.К.Крючков, наполягаючи на направленні його у психіатричну лікарню. Тому-то і сказав Л.О.Климчуку тоді в особистій розмові один порядний інструктор ЦК КП України, через те, що «ти рано вискочив із окопів, ми тебе не зможемо врятувати, бо реально існуюча тоталітарна система СРСР почне валитися десь лише років через десять». Саме так воно десь-то і сталося
Отож, тоді 1977 року, викликавши Л.О.Климчука з ВПШ, з ним десь з годину все ж побесідував з приводу його етнонаціональних «перебудовних» тезисів у ЦК КПРС перший секретар Житомирського обкому компартії України Костянтин Павлович Терехов. В кінці бесіди він сказав, що «про соціалізм ми договоримо з тобою пізніше, а поки що пройди обстеження в Житомирському психодиспансері, бо мені сказали, що ти «захворів на голову». Климчук запитав його, чи таке обстеження буде чесним. Він запевнив його в цьому, і Леонід погодився. Так він опинився в спеціальній лікарні Житомирського лікувально-санатарного управління, в так називаному тоді «облечсанупрі», де його кілька тижнів обстежували місцеві та прислані з Києва психіатори. І лікарі Житомирського психоневрологічного диспансера, як і працюючий колись у ньому їх колега, а нині всесвітньо відомий психіатор і правозахисник Семен Глузман, що у 1972 році був засуджений на сім років концтабору за те, що виступив проти існуючої тоді імперської більшовицько-«радянської» системи репресивної психіатрії, яка медично безпідставно оголосила «психічно хворим» дисидента-генерала Петра Григоренка, — вони все-таки вистояли під тим «київським тиском» і написали в своєму медичному висновку про Л.Климчука: «психічно здоровий, високий інтелект»,тобто, що він має систему чітких понять, а відтак — психічно здорова людина.
Але це не зупинило той адміністративний намір Г.К.Крючкова. Після цього із оргвідділу ЦК КПУ пролунав вже сердитий настановчий дзвінок тодішньому першому секретарю Коростенського райкому компартії Т.Д.Поліщуку. І той, як дисциплінований партфункціонер, та десь-то й для свого самозбереження на посаді, негайно викликав до себе просто з уроку дружину Леоніда Климчука Валентину, що вчителювала у міській СШ №3, і запитав її, чи не помічала вона психічну неадекватність у поведінці свого чоловіка. Щоб в разі такого підтвердження нею, вже у відповідності з отим настановчим дзвінком запропонувати їй, уже немовби для убезпечення її самої та її дітей від репресій, написати заяву про направлення на лікування свого, мовляв, психічно неадекватного чоловіка. Вона ж, знаючи вже про ситуацію, яка виникла довкола її чоловіка у ВПШ, категорично заявила, що нічого такого за своїм чоловіком вона не помічала. Після чого совісний Т.Д.Поліщук не став далі ні наполягати, ні умовляти її, а просто припинив розмову з нею, і вона повернулася на роботу в свою школу.
Відтак лише після цього повернувся на якийсь час на навчання у ВПШ і Леонід Климчук, де його знову запросили на засідання створеної для цього комісії, запропонувавши відмовитись від своїх поглядів, як помилкових. Він же продовжував наполягати на їх правильності. Після чого Л.Климчука вдруге запросив в Житомирський обком компартії уже його третій секретар В.Є.Острожинський, який, коли ще Климчук працював першим секретарем Коростенського райкому комсомолу, той працював тоді першим секретарем Житомирського обкому комсомолу. То ж вони добре знали один одного. Отож немовби в доброзичливій з ним розмові В.Є.Острожинський сказав: «Леоніде, Житомирський обком партії направив тебе на навчання у ВПШ, а відтак відповідальний і за твою скандальну поведінку, яка створила і для нас чимало неприємностей. Щоб якось притлумити все це, піди і знову ляж на якийсь час в тій же спеціальній Житомирській лікарні, де твої досить розхристані нерви трохи підлікують, після чого ми відкличемо тебе з ВПШ і направимо на роботу по спеціальності». Згадавши сказані було йому перед цим оті слова доброзичливого інструктора ЦК КПУ, та побачивши, що в лише ще зріючій в країні перебудовній атмосфері, поки що і справді словесним батогом існуючого імпер-тоталітарного обуха відразу так ще не перебить, Климчук знову погодився.
Але Леоніда Климчука на цей раз уже не обстежували, а справді почали було «лікувати» прихотропами, щоб десь-то довести його психічний стан здоров’я до необхідної «норми» для направлення на лікування у психіатричну лікарню. Про що йому натякнула одна медпрацівниця цієї лікарні, порекомендувавши уникати тих ліків, говорячи і про «еленіум», чималі дози якого, мовляв притлумлюють пам’ять, поступово перетворюючи людину, як називають психіатори, «в овоч». Отож після такого застереження Леонід став симулювати прийняття тих приписаних йому ліків. Тоді була направлена робити йому ще й якісь додаткові уколи настирна медсестра із сусідньої спеціальної поліклініки Житомирського КДБ. Відтак, одного ранку Климчук вирішив переконатися, чи ж його і справді хочуть психотропно «залікувати». Він прийняв всі призначені таблетки і дав зробити укол, сподіваючись, якщо курс його такого «лікування» розрахований на місяць, то одноразовий прийом призначених ліків йому не встигне дуже вже зашкодити його здоров’ю.
Того ж ранку він випросив у санітарок свою одежу і пішов у Житомирський обком компартії відпроситись з’їздити в Київ у ВПШ для отримання своєї стипендії і передачі її в сім’ю. Коли ж він по дорозі в обком компартії переходив вулицю, то мало не попав під автомобіль, шофер якого, зупинившись, виматюкав за це його, але він, ніяк на це не реагуючи, мовчки продовжив переходити вулицю. В обкомі компартії він зайшов у кабінет третього секретаря обкому Острожинського В.Є і спробував висловити йому своє прохання, але відчув, що не спроможний членороздільно висловлюватись. На що Валентин Острожинський, побачивши в якому він стані, став його співчутливо заспокоювати і вивів з кабінету. Після чого, прийшовши трохи до тями та усвідомивши виниклу було неадекватність тієї своєї короткої поведінки, Климчук не повернувся у спецлікарню, а поїхав у Київ у ВПШ і розповів про те, що з ним намагалися зробити, іншим слухачам тієї школи. Які і самі стали розповідати йому, що до нього теж про деяких слухачів ВПШ було казали, що вони «захворіли на голову», після чого ті зникали з ВПШ. Отож після знову такої «гучної» уже появи Климчука у ВПШ, його не стали завертати на «долікування», а просто виключили із ВПШ.
Відтак, завдяки професійній чесності та людяності лікарів Житомирського психодиспансера, які відмовилися всупереч «київському тиску» фальсифікувати медичний діагноз психічного здоров’я Л.О.Климчука, йому вдалося уникнути направлення його у психіатричну лікарню. Заразом всьому цьому позитивно посприяла й позиція тодішнього першого секретаря Житмирського обкому компартії К.П.Терехова та й ректора ВПШ В.І.Загороднього, які толерантно поставилися до долі Климчука. Отож, після кількаразових спроб запроторити Климчука Л.О. у психлікарню,саме внаслідок їхньої чесної компартійної позиції він був наказом ректора ВПШ №102 від 5 травня 1978 року лише «відрахований із складу слухачів ВПШ в зв’язку з відкликанням Житомирським обкомом Компартії України для використання на практичній роботі по спеціальності». При цьому Климчуку Л.О. у ВПШ заразом вручили на урочистому бланку «Витяг» з протоколу спільного засідання ректорату, парткому та профкому ВПШ про оголошення Климчуку Л.О. подяки «за активну участь в громадському житті та високі показники в навчанні як слухачу ІІ-го курсу відділення партійних, радянських та комсомольських працівників». Хоча в тій ситуації це було загрозою для них обох в особі ретроградного першого секретаря ЦК КПУ В.В.Щербицького. Тому-то, видко саме десь-то через те їх обох, і К.П.Терехова, і В.І.Загороднього невдовзі звільнили і відправили першого – директором музею, а другого – простим викладачем вузу. Першого секретаря Коростенського РК КПУ Т.Д.Поліщука, після тих скандалів у ВПШ із «його» заворгвідділом Леонідом Климчуком, теж відразу ж у 1978 році відправили на пенсію, після чого він виїхав у Житомир до свого сина Валерія, який вже працював завідуючим хірургічного відділення обласної лікарні. Там Тимофій Дмитрович невдовзі помер від раку.
Крім захисту його вдячними діями і поведінкою вищеназваних порядних психіатрів і партійних високопосадовців, Климчуку вдалося тоді взагалі просто вижити, ще й внаслідок ситуації, що виникла, коли він після того першого обстеження у Житомирському психдиспансері повернувся на навчання у ВПШ, і його запросив на бесіду завідуючий загальним відділом Українського КДБ. Під час розмови з ним той сказав, що після скандалу у ВПШ, «нас попросили за вами постежити». При цьому він додав, що «своїми листами ви спаскудили свою кар’єру. Адже, враховуючи ваші здатності до аналітичного мислення, планувалося після закінчення ВПШ запросити вас на роботу в апараті республіканського КДБ». На що Климчук заявив, що не факт, що він погодився б на те. Тоді кадебіст запитав: «Чому б це?». Після цього Климчук і розповів йому, що у 1968 році після звершення 28-річного комсомольського віку йому, тоді першому секретарю Коростенського райкому комсомолу, вже пропонували перейти на роботу в органи КДБ. Для чого і провели було з приводу цього з ним співбесіди в кабінетах Житомирського відділу КДБ, під кінець яких він попав у кабінет начальника другого (контррозвідувального) відділення полковника Никонова, який під кінець короткої бесіди з ним сказав: «Мы знаєм, что вы делу партии верны», — виразивши при цьому певним чином сумнів, чи ж буде він вірний їхній справі. На таке його компартійно-ствердне резюме, але ще й з «чекістською» непевністю, Климчук тоді промовчав, але і на медичне обстеження в поліклініку Житомирського КДБ вже не з’явився, бо насторожився, відчувши у тому резюме Никонова все ще існуючий дух сталінських «чекістів». На те мимохідь згадане Климчуком резюме полковника КДБ Никонова, той заввіділом, видко, як втаємничений в КДБ агент Служби безпеки партії, все-таки звернув особливу увагу та проінформував про це ту службу у Москві. І ця служба СБП, після тільки-но уже аж законодавчого закріплення статтею № 6 Конституції СРСР керівної та спрямовуючої самодержавної ролі КПРС в країні, відразу ж радикально зреагувала на те, згадане було Климчуком, колишнє резюме того полковника контррозвідки КДБ.
Це зацікавило, видко, самого тодішнього секретаря ЦК КПРС М.А.Суслова, як куратора глибоко втаємниченої нововиниклої власної Службі безпеки партії. Адже, хоча в роки хрущовської «відлиги» вибудувана в країні система держкапіталістичного виробництва у вигляді держсоціалізму і розвінчання його лише як так званого «культу особи Сталіна», діяльність кадебістів, при допомозі яких, як «мечоносців компартії», Сталін немовби від імені партії самодержавно правив країною, була значно притлумлена, але в цілому КДБ, як репресивний державний орган, все-таки зберігся. А тому-то ще тоді ж в ЦК КПРС було прийнято рішення для притлумлення все ще існуючого «чекістського» духу посилити свій компартійний вплив в структурі КДБ за рахунок направлення на роботу в неї романтичних комсомольських працівників.
Для персонального ж убезпечення себе в періоди іноді все-таки виникаючих міжусобних суперечок і кадрової конкуренції всередині самої компартноменклатури, а відтак і з можливим використанням «чекістських» репресій навіть кадрово оновленого КДБ, вища компартійна номенклатура створила ще й свою глибоко втаємничену Службу безпеки партії (СБП), про яку мало хто знав, про яку і сьогодні майже ніхто не говорить. Куратором же якої, немовби продовжуючи глибоко втаємничену масонську ідеологічно-кадрову діяльність ще в більшовицькій ленінсько-сталінській партії фінського інтернаціоналіста Отто Куусінена, і став тоді імпер-євразійський інтернаціоналіст росіянин М.А.Суслов. Відтак не на такій його перманентній латентній масонській діяльності глибоко втаємниченого кола осіб, тобто антропо-цивілізаційного «руху, створеного з метою впливу на владні структури держави»(Ведерников В.В.«Этюд в багровых тонах…».//Историческая экспертиза.2014, №1.С.15), а передусім саме як куратора СБП, тобто оберега компартноменклатури від можливих в результаті міжусобної боротьби повторних щодо неї репресій КДБ, — і тримався у вищої всесоюзної післясталінської компартійної номенклатури його авторитет як головного ідеолога в КПРС.
Тож Климчук Леонід, відчуваючи ще у 1968 році, що в КДБ не посміють відмовити компартії в направленні його на службу до них, та він знав, що в них все-таки зберігається досьє про його, на їхню думку, неблагодійну поведінку ще під час навчання у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка. Адже він тоді, як активний член самодіяльної студентської літературно-творчої студії імені поета Василя Чумака, яку вони назвали «Літературна СіЧ», став організатором випуску першої розміщеної на десятиметровій шпалері стінгазети «Заспів», в якій він оприлюднив і два свої вірші:
Для нас в наш час
куди простіш
занебесить супутник,
а ти попробуй докажи,
що Сонце п’ятикутне,
що більшовицький комунізм
як пролетарська сутність,
як заказав партійний з’їзд,
збудується в майбутнім.
І що ж тоді усіх нас жде
і у селі, і в місті:
не буде більше вже людей —
одні лиш комуністи.
Хоч досить слави і хули
за вседержавне щастя,
в яке вони нас завели:
побий їх власна трясця.
Медитація
Серед краси природи вікової,
натхнений подихом сумуючих дібров,
бродив я часто у тривожнім супокої,
і гнів, і ненависть в самотності боров.
І чув я там не раз слова пророчі.
Мов відповідь на помисли мої
не раз мені чиїсь вогнисті очі
кидали в душу промені свої:
палало серце, думка пломеніла,
вогонь душі бурхливо рвавсь з грудей.
І я не міг, не мав вже більше сили
терпіти муки, муки без людей.
Вертав назад на гам той стоголосий,
на шум людський, ішов до косарів
і прислухавсь про що співають коси
під мрійний шепіт сивих яворів.
Світило сонце, вітерець пестливий
мої вуста пошерхлі цілував,
а я жадав лиш грозової зливи,
щоб світ навколо дужче забуяв.
– «Не руш мене», — здригнулася осика.
– «Йди геть від нас», — промовила верба. —
Твій сум чужий, і радість твоя дика.
Для чого нам безумна боротьба.
Ми так, як всі, чекаємо від неба,
що не пошле, сприймаєм за святе.
Воно хоча?…А, може , так і треба.
Бо ж сонце наше, бачиш, золоте.»
Воно мо’ й так, слова ці справедливі,
нам позолоти тої не віднять.
Та нині я радніший був би зливі
з веселкою і зеленню латать.
А то як гляну і побачу в полі,
як в’януть, сохнуть жито й картоплі, —
і серце враз стискається від болю,
і лаюсь я від жалю до землі..
Прошу від неба я дощу у сушу,
але доскону буду я стоять,
щоб псевдосонцю свою власну душу
за мідяки достатку не продать.
Я хочу зливи, щоб буяли квіти,
щоб все жило в достатку і красі.
щоб усміхався соняшник умитий
до сонця в перламутровій росі.
А коли тоді ж студенти уже п’ятого курсу українського відділення філологічного факультету Київського університету виступили з протестом проти читання їм лекцій російською мовою, і за ініціативою українського відділення КДБ були скликані збори студентів і викладачів філологічного факультету, на яких йому як комсоргу курсу було запропоновано виступити на підтримку уже підготовленого рішення зборів «Про українську буржуазну націоналістичну поведінку студентів Доматенка Юрія, Володимира Плачинди та інших», в якому пропонувалося виключити, як ініціаторів, цих двох студентів на рік із університету, направивши їх для шахтарського перевиховання на роботу на шахти Донбасу. Леонід Климчук, вийшовши тоді на трибуну, сказав лише: «Я там , де й інші», — і залишив ті збори, на яких все-таки було прийнято рішення про виключення тих двох студентів на рік з університету. Климчуку ж за підтримку того мовного протесту знизили, як відміннику навчання, оцінку на державному екзамені з історії КПРС і направили учителем української мови у селищну восьмирічну школу в Криму.
Крім того він, працюючи уже в райкомі комсомолу, бачив, як старі «чекісти» позбавляються від комсомольських «направленців», відразу ж відправивши колишнього завідуючого оргвідділом Житомирського обкому комсомолу Василя Бойка служити на Камчатку, а другого секретаря Коростенського райкому комсомолу Володимира Брославського – на Чукотку. Якщо перший, використавши свої зв’язки, десь через два роки домігся переведення у Київський КДБ, то другий — приїхавши через два роки у відпустку в Коростень посивілим і мав дуже хворобливий вигляд, але все-таки змушений був повернутися на своє попереднє місце служби, там десь-то він і згибів. Климчук передбачав, що десь така ж доля чекала і на нього, а тому ще тоді у 1968 році відмовився від переходу на службу в КДБ.
Про це прочув десь-то завідуючий Коростенським міським відділом народної освіти колишній комісар партизанського загону І.Л.Гітуляр і запропонував йому у серпні 1968 року перейти на роботу директором міської школи №2. Після чого з проханням про перехід на учительську роботу в міську школу Л.Климчук і звернувся до тодішнього першого секретаря Коростенського райкому компартії Миколи Васильовича Нестерчука. На що той дуже розсердився, викликав завідуючого районним відділом освіти М.В. Грищенка і вони разом вирішили направити Леоніда Климчука директором Дідковицької середньої школи для організації господарського будівництва її нового приміщення. Фундамент для його будівництва десь років сім тому заклав у вигляді шефської допомоги колишній дідковичанин брат попередньої директриси школи, що працював було директором радгоспу при Грозинському відділенні Поліського сільськогосподарського УНДІ. Але коли він помер, будівництво припинилося, фундамент заріс високими кущами. Бо його сестра директор цієї школи Н.С.Дідківська, «загулявши» з прийнятим нею на роботу завгоспа школи колишнім льотчиком, сама уже не стала займатися організацією будівництва нової школи. Отже навчальні заняття в цій школі продовжували проходити в дві зміни у чотирьох розкиданих по селу хатах колишніх розкуркулених і висланих у 1930-х роках в Сибір селян.
Ось так, після чотирьох років роботи в Коростенськоиу райкомі комсомолу, Леонід Климчук був направлений директором школи в селі Дідковичі, для організації завершення будівництва її нового типового двоповерхового приміщення. Десь через два роки роботи Леоніда директором цієї школи.і уже майже завершеним бдівництвом її нового приміщення той же перший секретар райкому компартії запросив його на роботу інструктором Коростенського райкому компартії. Після ж переведення цього першого секретаря Коростенського РК КПУ М.В.Нестерчука в Житомир заступником начальника обласного сільськогосподарського управління на його місце першим секретарем райкому КПУ був обраний колишній начальник сусіднього Овруцького районного сільгоспуправління Тимофій Дмитрович Поліщук, який і призначив Леоніда Климчука уже завідуючим відділом організаційно-партійної роботи Коростенського РК КПУ. Після шести років роботи уже й на цій партійній посаді його після отих описаних нижче конспірологічних перипетій направили на навчання в Київ у ВПШ при ЦК КПУ.
Адже, хоча після короткого суспільно-політичного ліберального періоду та інтелігентського «шістдесятництва», названих «хрущовською відлигою», в країну повернулися державно-політичні «заморозки». По суті, як відзначив І.Валерстайн, хрущовський внутріномеклатурний демарш у вигляді так званого «культу особи Сталіна» «являв собою повстання власне советської номенклатури проти сталінської системи терористичного нагляду», його репресивного стилю управління імперією, а відтак притлумленням його «опричнини» в особі Комітету державної безпеки (КДБ) та утвердження убезпеченої суверенності вищої і місцевої номенклатурної державно-господарської бюрократії, яка досягла розвитку своєї «застійної» суверенності в період правління генсека ЦК КПРС Л.І. Брежнєва.» Отож уже його наступник імпер-інтернаціоналіст Юрій Андропов в розвиток тієї імпер-сусловської «перебудованої» стратегії уже дав було завдання вченим політологам розробити проект ліквідації все-таки існуючої етноструктурованості СРСР, перетворивши його етнонаселення в прості безликі адміністративні одиниці єдиного суціль спролетаризованого «советского народа» імперії. Так він намагався притлумити визрілу за роки перебування на посаді генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Ілліча Брежнєва тоді ще компартійну номенклатурну конфедеративну суверенізацію в республіках СРСР. Але він «вчасно» захворів і дуже швидко помер. Тож за роки керівництва в КПРС уже М. С.Горбачова та притлумлювана було Ю.В.Андроповим конфедератиизація під час Перебудовно проголошеної демократизації суспільно-політичного життя в Радянському Союзі дуже швидко переросла в етнонаціональну суверенізацію республік.
Отож Леонід, який саме в роки генсека КПРС Л.І.Брежнєва навчався у ВПШ при ЦК КПУ, і вирішив звернувся зі своїми саме етнонаціональними «перебудовними» тезисами в ЦК КПРС, відчуваючи, як десь-то ота глибоко втаємничена Служба Безпеки Партії (СБП) в кінці 1970-х років уже латентно організовує так звану «Перебудову» держсоціалістичної тоталітарності у Радянському Союзі, не плануючи при цьому, видко, розпаду самого СРСР. Розпад його виник пізніше, уже немовби як сам по собі, внаслідок запровадження Закону про дозвіл на кооператизацію, а насправді-то приватизацію в державно-промисловому виробництві, а відтак і суспільно-економічної приватногосподарської демократизації. Цим спершу скористалися керівники держпідприємств, госпрозрахунково організовуючи під себе найбільш прибуткові підрозділи своїх підприємств, а надалі зайнялася «прихватизацією» державних підприємств уже в цілому й вища всесоюзна, республіканська та місцева компартноменклатура, в їх числі і працівники КДБ. Відтак, затіяна генральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Сергійовичем Горбачовим «Перебудова» та організована уже секретарем ЦК КПРС Олександром Миколайовичем Яковлевим інформаційно-демократизаційна декомунізаційна «Гласність», в суспільно-політичній атмосфері яких і виникло приватногосподарське відродження в країні, яке розпочалося з відповідного «переродження» передусім самої компартноменклатури, перерісши надалі, поки народ не отямився, і в так названу в народі запропоновану Анатолієм Чубайсом лукаву ваучерну «прихватизацію» державно-господарської власності і капіталів етно-компартноменклатурою кожної з постесесерівських республік Радянського Союзу, в результаті чого він і розвалився.
Але тоді, ще в кінці 1977 року, московські працівники Служби безпеки партії (СБП), десь ще за десять років до широкої «перебудови» суспільно-політичного та економічного життя у ще Радянському Союзі, не стали відкрито «перепитувати» самого Климчука про правдивість перебудовних тез у його листах у ЦК КПРС, а уточнили лише про згадане ним оте резюме полковника КДБ Никонова, вирішивши допитати Климчука про це під гіпнозом. Саме для цього і був залучений ними Анатолій Кашпировський, який тоді практикував з цим у Вінницькій лікарні. Отож, агенти СБП вирішили організувати такий «допит», коли однієї суботи, після лекцій у ВПШ Климчук, закупивши для сім’ї у київських магазинах кілька кілограмів дешевої вареної так званої «докторської» ковбаси (з м’ясними продуктами в Коростені було тоді сутужно), пізно ввечері віз її для своєї сім’ї в останній на той день так званій електричці «Київ-Коростень». Вагон був майже порожній, в різних місцях його сиділо лише кілька пасажирів. Але на одній із зупинок у вагон зайшла група людей. Мужчина і жіночка років тридцяти відразу ж чомусь всілися навпроти саме його, хоча вільних місць у вагоні було задосить. На того мужчину перед ним Климчук не звернув увагу, його привернули демонстративні круглі колінка тієї жіночки, видко, лікарки, яка десь-то повинна була контролювати, щоб під час сеансу гіпнозу не було завдано шкоди психічному здоров’ю пацієнта. Про таку лікарську місію тієї, сприйнятої було Леонідом спочатку просто як жіночки, він, співставивши і проаналізувавши події, що стосувалися його життя, що відбулися у 1975 та 1977 році, він усвідомив значно пізніше. Та детальніше про це нижче.
Тоді ж, у вагоні електрички, увага Климчука відразу ж переключилася на чотирьох рослих мужчин у цивільному одязі, які зупинилися поруч з ними на проході. Серед них він з подивом впізнав і високорослого полковника КДБ Никонова, що виділявся своєю спанталиченістю, десь-то не знаючи куди себе подіти в тій ситуації, в якій він несподівано опинився. Відтак Климчуку захотілося на мить закрити очі і подумати, щоб це могло означати. Але, коли він вже відкрив очі, то побачив, що тих людей у вагоні вже не було. У дверях на виході з вагона стояв лише чорнявий мужчина і пильно дивився на нього. Климчук зрозумів, що був під гіпнозом, що мужчина з тієї групи людей затримався у вагоні, щоб, видко, вивести його з нього і переконатися, що із було загіпнозованим — все впорядку. Леонід підхопився і направився до нього, але той кинувся через тамбур у інший вагон. Не ставши далі його переслідувати, Климчук повернувся на своє місце, щоб подивится, чи ж залишився на місці його портфель з продуктами. Тож він продовжив свою поїздку додому. Що тим його гіпнотизером у вагоні був саме Анатолій Кашпировський, він переконався пізніше, коли того стали популяризувати по московському телебаченню на весь Радянський Союз. Тож, коли Кашпировський, приїхавши було у Коростень, демонстрував у Будинку культури залізничників свої гіпнотичні здібності жителям міста, Климчук не пішов на те зібрання людей, щоб пред’являти йому претензії за участь допиті його під гіпнозом агентами СБП. Адже при допомозі його гіпнозу була підтверджена правдивість згаданих ним слів про полковника КДБ Никонова, а відтак було притлумлено певним чином відверті репресії щодо Климчука з боку ретроградних компартійних працівників та й службовців КДБ.
Саме під час отієї розмови з В.Є.Острожинським, з пропозицією Климчуку лягти на повторне лікування у Житомирську спецлікарню, він коротко розповів йому про ситуацію, що зовсім недавно виникла у вагоні електропоїзда через резюме начальника Житомирської контррозвідки КДБ полковника Никонова, яке той висловив під час бесіди з Климчуком ще десь десять років тому, про яке сам Климчук мимохіть згадав під час недавньої розмови із завідуючим загальним відділом республіканського КДБ, та про допит Леоніда з цього приводу під гіпнозом. Леонід було запитав В.Є.Острожинського про долю того полковника. На що той, видко, вже щось знаючи про це, сказав лише: «Хай би старий пердун не патякав, що йому здумалося».
Отож саме десь-то завдяки всьому тому вищезгаданому Леонід Климчук і вижив, очоливши згодом перше «перебудовно» дозволене в Україні місцеве Товариство української мови, а у липні 1989 року став Головою першого на Житомирщині Коростенського Народного Руху України за Перебудову.
Про можливі було б трагічні наслідки для свого психічного здоров’я в залежності від кваліфікації гіпнотизера і якості застосування його ним при його допиті Леонід Климчук усвідомив значно пізніше, згадавши та співставивши події, які виникли після першого було рішення Житомирського обкому КПУ про направлення його ще у 1975 році на навчання у ВПШ при ЦК КПУ, яке заблоковане було другим секретарем райкому компартії Володимиром Васильовичем Яворським, та допиту Леоніда під гіпнозом уже після повторного у 1976 році направлення і вже навчання його у ВПШ. Адже саме у 1975 році нормальний до того голова Каленської сільської Ради Глюза Микола Петрович раптом став несповна розуму. І трапилося це тому, як пізніше зрозумів Климчук, внаслідок перевірки КДБ претензій до Климчука, яку організував В.В.Яворський з подачі інструктора оргвідділу райкому партії В.І. Омельчука. Тоді у 1975 році працівники місцевої служби КДБ не стали допитувати безпосередньо Климчука Л.О., видко, тому що він уже був у цей час у статусі потенційного слухача ВПШ при ЦК КПУ, та ще й у відпустці з сім’єю аж у Запорізькій області. Вони просто безцеремонно, без лікарського контролю, допитали Глюзу М.П. під гіпнозом.
І сталося те вищезгадане з Глюзою М.П. десь перед самим запланованим виїздом у вересні 1975 року Климчука було на навчання у ВПШ. Йому тоді надали ще як заворгвідділом РК КПУ відпустку, і він поїхав з дружиною та дочкою до її батьків у селище Ново-Василівка Запорізької області. Відтак тимчасово виконуючим обов’язки заворгвідділом райкому компартії був призначений амбітний інструктор В.І.Омельчук, який, маючи дві освіти (закінчив педінститут, а працюючи в райкомі — заочно ще й Житомирський сільгоспінститут), і десь-то вважав, що він має більше прав на посаду заворга, ніж Л.О.Климчук. І справа тут була передусім у престижності посади, а не в зарплаті, адже місячна зарплата інструктора райкому компартії складала 120 крб, а завідуючого відділом – 150 крб. Отож, побачивши в шухляді стола заворгвідділом Климчука товстий загальний зошит з розділами: «секретар парторганізації, голова сільради, голова колгоспу, керуючий відділенням, агроном, бухгалтер, зав. фермою ВРХ, с/г інститут, радпартшкола», та ще й з прізвищами жителів району у тих розділах, В.І.Омельчук вирішив, проявивши «чекістську пильність», закріпитися на цій посаді.
Той зошит Леонід Климчук ні від кого не ховав, він його почав вести з початку роботи заворгвідділом райкому партії. Адже Т.Д.Поліщук, ставши першим секретарем Коростенського райкому компартії, притьмом взявся за все-таки уже відчутно безперспективне піднесення за принципами вседержавного соціалізму все ще колгоспного сільськогосподарського виробництва, а відтак виникаючої неефективності подальшго розвитку за його рахунок індустріалізації народного господарства країни в цілому. А тому спочатку Поліщук Т.Д. спробував це зробити через професійне зміцнення кадрів виробничих підрозділів колгоспів, тому бував часто незадоволений із затримкою оргвідділом РК КПУ з рекомендацією нових перспективних спеціалістів на такі посади, та для направлення райкомом партії у відповідності з рознарядками здібних молодих людей на навчання у сільгоспінститути, та й у так звані двохрічні радпартшколи, за програмами яких готувалися в основному керівники виробничих відділень колгоспів, а далі — як вони уже проявляи себе на практиці.
Отож Омельчук В.І., який курирував у оргвідділі первинні парторганізації промислових підприємств, і таким чином був підпорядкований ще й другому секретарю райкому партії В,В.Яворському, який відав промисловістю в районі та контактами з місцевою службою КДБ, саме і пішов до нього з тим зошитом, як доказом, мовляв, того, що Климчук, видко, підбирає кадри для якоїсь майбутньої переворотної змови в державі. До такої його «чекістської пильності» приєднався і завідуючий відділом пропаганди та агітації райкому партії Станіслав Касьянович Корольов, додавши, що Климчук колишній учитель української мови, а всі такі учителі є потенційними українськими буржуазними націоналістами. Отож В.В.Яворський передав той зошит для перевірки в місцеву службу КДБ, і та відразу ж почала ревно перевіряти людей, прізвища яких були в тому зошиті, як про їхню причетність до тих виниклих поки що негласних звинувачень на адресу Леоніда Климчука.
Адже про стеження за ним служб КДБ Ленідом Климчук відчував ще під час його роботи в Коростенському райкомі комсомолу. Воно перманентно продовжувалося і за його роботи у Коростенському райкомі компартії, щоб десь-то вийти через нього на завідуючого відділом культури ЦК КПУ А.І Щербака, як керівника дипломної роботи Леоніда Климчука під час навчання його у Київському державному університеті ім. Тараса Шевченка. Відак вони хотіли по-«чекістськи» організувати гучну політичну справу про немовби високопосадову таємну організацію українських буржуазних націоналістів в Україні. У цьому Леонід переконався, коли намагаючись одного ранку усунути виникаючі несправності у своєму службовому телефоні, і виявив у ньому додаткову коробочку, видко, підлуховуюче обладнання, через яке десь-то телефонна трубка була постійно включеною. Після цього він подивися службовий телефон у кабінеті інструкторів оргвідділу: у їхньому телефоні такої коробочки не було. Тож коли на роботі вранці з’явився завідуючий загальним відділом райкому компартії Вознюк В.Т., Леонід сказав йому про ті вади свого службового телефону. Той доповів про це першому секретарю РК КПУ Т.Д.Поліщуку, який наказав поставити в кабінеті Климчука нормальний телефон, а той телефон поставити у вестибюлі першого поверху для нічного сторожа приміщення райкому компартії.
Отож, продовжимо розповідь про блокування було першого рішення Житомирського обкому КПУ про направлення Леоніда Климчука на навчання у ВПШ при ЦК КПУ ще у 1975 році…. В тому зошиті в шухляді стола заворгвідділом РК КПУ Леоніда Климчука згадувалося і прізвище М.П.Глюзи. З ним, як активним комсомольцем, Климчук познайомився ще під час своєї роботи у Коростенському райкомі комсомолу. Відтак він рекомендував і Глюза М.П. відповідно обласної рознарядки був посланий на дворічне навчання у Рівненську радянсько-партійну школу. Після закінчення якої він був призначений керуючим господарського віділення Каленського колгоспу, а потім обраний уже і головою Каленської сільради. Його ж дружина працювала бібліотекаркою в тому ж селі. Отож, видко, саме з його і почали своє розслідування працівники місцевої служби КДБ з пристрастю, ще й під гіпнозом, без лікарського контролю за безпечним застосуванням його для здоров’я людини, допитувати про можливу причетність М.П.Глюзи до негласних звинувачень Климчуку. Внаслідок чого Глюза М.П. і став людиною несповна розуму. В результаті того допиту його під гіпнозом та перевірок десь-то й інших людей, які згадувалися у тому «резервно-кадровому» зошиті заворгвідділом Леоніда Климчука, працівники КДБ так і не встановили правдивість звинувачень Л.О.Климчуку, організованих В.В.Яворським з кар’єристської подачі В.І.Омельчука. Вони змушені були це чесно визнати, звичайно ж, не для себе, а вже перед секретаріатом Житомирського обкому КПУ, саме який і прийняв те перше рішення про направлення у 1975 році Климчука на навчання у ВПШ при ЦК КПУ. І хоча всією тією перевіркою КДБ, те перше рішення обкому компартії про направлення Леоніда на навчання у ВПШ не було відмінене, але воно було все-таки заблоковане. Не був затверджений на посаді заворгвідділои Коростенського РК КПУ і В.І.Омельчук. Бо в обкомі компартії уже зазделегідь вирішили після від’їзду Климчука на навчання направити на цю посаду випускника ВПШ Володимира Барановського, колишнього працівника сусіднього Лугинського РК КПУ. Отож, хоча Климчук перед виїздом на навчання був ще лише у відпустці, В.В.Барановський прибув і став працювати заворгвідділом Коростенського РК КПУ.
Леонід же, перебуваючи у відпустці в Запорізькій області, про всю ту «чекістську» ситуацію довкола того зошита в шухляді стола його кабінету, організовану саме другим секретарем райкому компартії В.В.Яворським, нічого не знав. Адже Яворський В.В. міг би просто розібратися, що це за зошит і для чого він ведеться в оргвідділі, і не взяти до уваги ту кар’єристську підозру Омельчука В.І.. Але переважили інтереси існуючої негласної ретроградної все ще диктатурно-пролетарської за ментальністю опозиційної групи в особі другого секретаря РК КПУ Яворського В.В., начальника райсільгоспуправління Підгорного І.О., і було ще третього секретаря райкому партії Сергійчука Г.І. та й заворгвідділом ОК КПУ О.Ф.Тарасенка можливість побічно завдати таким чином втаємниченого удару і по авторитету Поліщука Т.Д., як першого секретаря райкому партії, якого за щиру ділову господарність поважав і підтримував перший секретар обкому партії К.П.Терехов. Отож в апараті Коростенського райкому партії, після всього того виникла ситуація, що рішення про направлення Климчука на навчання у ВПШ було на деякий час лише немовби заблоковано, та на його посадовому місці вже працював випускник ВПШ Володимир Барановський. Але за кілька тижнів перевіркою було встановлено і про безпідставність підозр організованих щодо Климчука. Відтак через блокування його навчання у ВПШ та зайнятість уже його колишньої партпосади В.Барановським, Леонід завис щодо своєї подальшої роботи у ситуації непевності.
Про все це Климчуку, викликавши телеграмою на телефонну розмову в поштовому відділенні селища Ново-Василівка, лише натякнув було член бюро Коростенського райкому КПУ редактор міськрайонної газети «Радянське Полісся» Петро Васильович Мишук. Сказавши лише, що ситуація помінялася, тому він пропонує Леонідові перейти на роботу заступником редактора газети, бо його попередній заступник Йосип Зима пішов на пенсію. Климчук погодився, бо ще в роки юності мріяв про роботу журналістом, хотів було ще у 1957 році вступити на журналістський факультет Київського держуніверситету ім.Т.Шевченка, але саме в той рік не було прийому на цей факультет, вступні екзамен на нього організовувалися один раз на два роки. То ж він тоді подав документи і поступив на його філологічний факультет.
Отож Климчук перервав свою відпустку і виїхав додому. Але поки Климчук приїхав у Коростень, ситуація про його подальшу роботу ще раз помінялася, бо бажання працювати заступником редактора єдиної саме як міської і районної газети виявив завідуючий віділом пропаганди й агітації райкому компартії журналіст за професією С.К.Корольов. Його призначення підтримав і Коростенський міськком КПУ. Відтак С.К.Корольов став працювати заступником редактора міськрайоннго+ї газети, прилаштувавши заразом і свою дочку Тетяну редактором місцевого радіо, передачі якого велися українською мовою. А тому того присланого випускника ВПШ Володимира Барановського було переведено вже на звільнену таким чином посаду завідуючого відділом пропаганди й агітації РК КПУ, а Климчук Леонід повернувся на свою попередню посаду заворгвідділом РК КПУ. Того свого товстого «резервно-кадрового» зошита Климчук у шухляді свого стола не виявив, його, видко, служба КДБ долучила до негласно заведеної було справи про нього. Він тоді не звернув на це увагу, бо ніхто з втаємничених у ту ситуацію працівників райкому партії так і не відважився сказати йому про те, що всі відміни з направленням його на навчання у ВПШ виникли саме через той «злощасний зошит». Отож, попрацювавши на тій своїй посаді ще один рік, він у 1976 році все-таки був повторно направлений на навчання у Київську ВПШ при ЦК КПУ. Про ту було виниклу довкола нього конспірологічну ситуацію сам Леонід тоді ще мало що знав, зайнятий неодмінними поточними справами на роботі, не звернув він і на, мабуть, можливі натяки про неї. Все це він усвідомив значно пізніше. Навіть не тоді, коли зустрівшись в цей час на вулиці в Житомирі із знайомим колишнім першим секретарем Овруцького райкому комсомолу, а потім другим секретарем обкому комсомолу Володимиром Коломійцем, що працював уже першим секретарем Житомирського РК КПУ, і, видко, дещо знав про всі перипетії блокування і рішення по повторне направлення його на навчання у ВПШ, той сказав йому: «везучий ти, Леоніде». Тоді він ще так і не зрозумів, чому ж саме «везучий». Але й В.Коломієць про це теж нічого більше не сказав. Адже «везучий» Леонід під час навчання у ВПШ за так зарано висловлені свої «перебудовні» погляди мало не був запроторений до психіатричної лікарні. Про що і починається ця розповідь лише як про частину його громадсько-політичної діяльності.
Leave a Reply