По суті найменування поселень (вулиць), – це безконечна драма у якій історія-режисер добирає персонажів у залежності від політичних декорацій. Первісно ми вживалися в гру безпосередньо як діти, наділяючи ролями саму природу.
Тепер, здебільшого, посідаємо місце сторонніх спостерігачів і свідків вулицедійства перейменувань. При цьому не помічаємо, що окремі актори німі і безликі, бо яке інформаційне амплуа у вулиць Галицька чи Подільська, Київська або Чортківська. Інші актори сценічно не адекватні, бо не мають жодного стосунку не лише до Чорткова, а й до України (Гагаріна, Чехова).
Вулична мельпомена безболісно замінила цноту музи на адресно- реєстраційний утилітаризм, посягнувши на харизму достойників, чиїм іменем ці вулиці названі. Бо як вберегти гідність героя України, пом’янутого, скажімо, у квитанції на оплату компослуг? Ця безцеремонна пані зводить нанівець наші поминальні звичаї, надаючи інтиму публічності, невчасно і зайво турбуючи душі людей, котрі не так давно упокоїлись.
А ми одностайно і пафосно підтримуємо цей фарс оплесками, навіть не задумуючись над тим, що репліка суфлера “не з тої опери”, бо вулиця Сонячна нічим не завинила перед нами, а істинний патріотизм виражає прагнення бачити все місто сонячним і зеленим.
Пора зрозуміти, що найменування – це сакральне дійство, творчий акт, а не воля натовпу. Сама назва (ім’я) – виокремлена, виособлена із сукупної частки світу, що являє нам нову, неповторну реальність.
Ніхто не знає, де межа між сценічною і глядацькою імпровізацією. Ніхто не знає, як слово озветься.
У поселенні, де я мешкаю вже понад тридцяти років, щоразу до свят, стаються техногенні негаразди. Як не прорве водогін, то вийде з ладу каналізація або електромережа.
Більше тридцять років тому якісь телепні перейменували частину Липників у Заводське. Не беруся шукати причинний зв’язок між цими життєво значимими явищами, хоча відчуваю постійну огиду до цієї назви. Але це вже інший сценарій.
Ярослав Свистун.