Запам’ятався нам, українцям Західної України, 1947 рiк не тiльки масовим примусовим вивезенням наших земляків в «необъятные просторы любимой РОДИНЫ», тобто в Сибір, на Далеку Північ, Далекий Схід, Урал та Казахcтан. Так як усіх нас вивезти не змогли, не вистачило пiсля війни вагонiв, то кремлiвськi вождi вирiшили винищити наш народ вже відомим добре випробуваним способом – штучним голодом. Адже цей метод дав прекрасний результат для комунiстично-сталінського керiвництва у 1932-1933 роках – майже 10 млн. померлих укранцiв вiд насильницької голодної смерті.
До речi, їм тут, у Захiдній Українi, в 1947 році ще й посуха сприяла. Смерть вiд штучного голоду партiйнi чиновники списували і на неї. Люди не тiльки спокiйно вмирали вiд голоду по своїх хатах. Були й такi, причому досить багато, що розходилися по селах галицького Подiлля в пошуках хлiба i картоплi.
Тодi на залiзничних магiстралях у напрямку на Львів щодня курсувало по 6-8 ешелонiв. І всi тi ешелони по дорозi викидали на рiзних станцiях голодних людей, якi розходилися по селах випрошувати собi зерна або картоплi в таких же голодних, як й вони.
Як розповiдали мiсцевi залiзничники, в 1947 роцi можна було бачити на станцiях дуже жахливi картини. 3упиняється, наприклад, на станцiї ешелон набирати воду до паровоза, а з вiдкритих майданчиків сходять опухлi від голоду, пожовтілі люди і розходяться хто куди по довколишнiх селах, а залiзничнi провідники або кондуктори, як їх ранiше називали, викидають по 5-6 трупiв з вагона, що з голоду померли.
Для прикладу, на однiй тiльки станцiї в Зборовi було викинуто з вагонiв понад 400 трупiв. Туалет на цiй станцi був загаджений людськими фекаліями, перемiшаними з сiчкою та половою. Видно, голодуючі люди харчувалися тодi сумiшшю полови й сiчки. У той час радянськi чиновники стягали примусово з людей не лише контингент зерна, а й м’ясо, молоко, яйця i, крiм того, стягували ще й так звану «добровiльну» позику на вiдбудову зруйнованого вiйною народного господарства.
Щоб ту позику «добровiльно» взяти, тобто видерти, райком i райвиконком висилали саме своїх чиновникiв, якi «по указанию партии применяли всевозможные меры» – безпосередньо били, катували непіддатливих палицями, шомполами, ременями, прикладами, навiть вагiтних жiнок та стареньких людей. В тому ж самому роцi Радянський Союз висилав сотнi товарних вагонiв з пшеницею для болгарiв, югославiв, монголiв, а демобiлiзованi червоноармiйцi iз Західної Украни i їхнi сiячi гинули з голоду.
Iз розповiдей моїх бабусi i мами, якi мали родичiв в селах Горiшня Вигнанка та Переходи, там «хазяйнували» уповноважені вiд райкому по збору контингенту зерна. Порятунку вiд них не було людям нi вдень, нi вночi. Вони тлумились по селах, обшукували усi закутки, не залишаючи зерна навiть на посiв. Хто спритний, той вивозив таємно посiвне зерно в поле i там закопував в землю.
Голод настiльки дошкуляв людям, що доводилось эбирати рiзну траву, а у тих, хто мав хоч трохи кращi можливостi вижити, голоднi люди пожадливо накидалися навiть на їжу, приготовану для свиней. А хто мав якiсь дорожчi речi, наприклад, хутрянi вироби, міняв їх на шматочок хлiба.
А комунiстичнi лiдери твердили в той час, що вони пiклуються про людей, дбають про них. Й.Сталiн писав, «що найголовнiше – це цiнувати людей, цінува ти, берегти кадри, кожного працiвника зокрема. Треба нарештi зрозумiти, – писав вiн, – що з усiх цiнних капiталiв, якi є у свiтi, найцiнiшим i найвирi-шальнiшим є люди, кадри».
Це, звичайно, було нi чим iншим, а просто фарисейством «великого вождя i вчителя трудящих усього свiту, хоча один із його найближчих помiчникiв А.А.Андреєв, виступаючи на пленумi ЦК у 1947 роцi, заявив, що частина областей Украни страждає вiд засухи i населення там голодує, тому потрiбно надати людям продовольчу допомогу з державного резерву. Та насправдi так не було зроблено, а навпаки.
Сталiн та його оточення намагалися використати все з пропогандистською метою, бо коли люди дочекалися нового, дав Бог, щедрого урожаю, то пов’язали це «з перемогою колгоспного ладу», який успiшно змiг пiд керiвництвом партії i її вождя Сталiна подолати усi наслiдки засухи, i що села в Захiднiй Українi пiшли у переможний наступ, а думки людей зверненi до «найулюбленiшого вождя i вчителя всiх трудящих, творця колгоспного ладу товариша Йосипа Вiссарiоновича Сталiна». Та жертви штучного голодомору в захiдних областях України у 1947 роцi були великими – понад 2,5 млн. людей пiшли тодi передчасно в могилу.
Не обминуло це нещастя i нашi околицi. Людей змушували записуватися до колгоспу, здавати реманент, землю, худобу. Забирали навiть торбинки, мiшечки, вузлики, горшечки з борошном, житом, квасолею, горохом, маком, горiхами тощо.Люди плакали, благали, просили не засуджувати їх на голодну смерть, та марно. Ось чому люди пухли від голоду, ось чому були настiльки ослабленi, що не мали сили навiть викопати яму для поховання своїх рiдних i близьких, ось чому тодi так багато померло, як уже згадувалося вище. Так було i в найближчих до Чорткова селах: Горiшня Вигнанка та Переходи. Вимирали як старi люди, так i в розквiтi сил, вмирали діти. Вмирали по хатах, в полi, в лiсi, i навiть просто на вулицi i на дорозi.
Я був тодi ще дитиною, та пам’ятаю те чорне крило голоду, що торкнулося i нашої родини. Пам’ятаю спеченi на кухоннiй плитi з дуже темної муки паляницi, якими годувала мене мама. Пам’ятаю, як ходив з мамою i бабусею до лiсу по гриби i лободу. Люди їли, як згадувалося вище, навiть звичайну траву. Рятувалися вiд голоду й грибами, часто отруйними, і вмирали.
Таке не забувається. Буду пам’ятати це до останнього подиху.
Яромир Чорпіта