„І коли [Володимир] прибув, повелів він поскидати кумирів – тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він привʼязати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями. І це [діяли йому] не яко древу, що відчуває, а на знеславлення біса. Коли спокушав він сим образом людей – хай одплату прийме від людей!“ „Повість минулих літ“
Я не даремно розпочав розмову «Чи потрібні кумири?» із цитування «Повісті минулих літ». Це не просто цитата. Це наше світоглядно-державне кредо, за яким живемо другу тисячу літ. Заперечуємо попередній досвід, знищуємо традиції і будуємо нове. Звідси у нас постійний експеримент державний, політичний, економічний. Звідси у нас культурне топтання на місці і культурні поневіряння. Звідси у нас відчуття тимчасовости всього, що чинимо і чим живемо. Тому у нас немає влади, як системи, а є вічні временщики, які живуть за принципом: грабуй, поки дають!
Звичайно, що не потрібно витворювати кумирів. Штучне утворення короткочасно милує око, аби потім перетворитися у «цапа відбувайла» для юрби. Для суспільства потрібна традиція і повага до конкретного людського досвіду. Навіть до того, в якому були помилки. Бо тільки той не помиляється, хто нічого не робить.
Потрібне розуміння, що кожна епоха, якою б вона не була, є епохою наших помилок і наших здобутків. Не можна постійно заперечувати минуле. Не можна постійно кардинально змінювати людей у владі, не змінюючи суті системи влади.
Оскільки ми не зможемо кардинально змінити систему, ми повинні навчитися вибудовувати ланцюги позитивного досвіду (зрештою, так само, як і негативного). Так само ми повинні навчитися шанувати своє минуле, не знищувати бездумно памʼятки і памʼятники попередніх епох, а залишати ті з них, які мають історичну й естетичну цінність. Тільки тоді можливо змінити ставлення до влади і ставлення влади як системи традиції (інколи викривленої).
Так само і з представниками культури, літератури зокрема. Не витворення клану „священих індійських корів“, а витворення цілісної ланки традиції культури і культурної традиції. Тоді матимемо не сліпе захоплення чи сліпу ненависть, а розумне і виважене ставлення до Життя, яке саме стало складовою нашого культурного бутя і нашої культурної спроможности.
Тільки так я бачу розвʼязання сеї проблєми, нехтування якою перетворює нас у бездержавних Сліпців, вічних епігонів Культури і вічних рукйнівників Традиції.
Звичайно, що не потрібно витворювати кумирів. Штучне утворення короткочасно милує око, аби потім перетворитися у «цапа відбувайла» для юрби. Для суспільства потрібна традиція і повага до конкретного людського досвіду. Навіть до того, в якому були помилки. Бо тільки той не помиляється, хто нічого не робить.
Потрібне розуміння, що кожна епоха, якою б вона не була, є епохою наших помилок і наших здобутків. Не можна постійно заперечувати минуле. Не можна постійно кардинально змінювати людей у владі, не змінюючи суті системи влади.
Оскільки ми не зможемо кардинально змінити систему, ми повинні навчитися вибудовувати ланцюги позитивного досвіду (зрештою, так само, як і негативного). Так само ми повинні навчитися шанувати своє минуле, не знищувати бездумно памʼятки і памʼятники попередніх епох, а залишати ті з них, які мають історичну й естетичну цінність. Тільки тоді можливо змінити ставлення до влади і ставлення влади як системи традиції (інколи викривленої).
Так само і з представниками культури, літератури зокрема. Не витворення клану „священих індійських корів“, а витворення цілісної ланки традиції культури і культурної традиції. Тоді матимемо не сліпе захоплення чи сліпу ненависть, а розумне і виважене ставлення до Життя, яке саме стало складовою нашого культурного бутя і нашої культурної спроможности.
Тільки так я бачу розвʼязання сеї проблєми, нехтування якою перетворює нас у бездержавних Сліпців, вічних епігонів Культури і вічних рукйнівників Традиції.