Геннадій Чернюк з Чорткова в Афгані був і санінструктором, і стрільцем

Навесні призвався, у Термезі проходив «школу гладіаторів», потім трохи у Ташкенті, а звідти – на Кабул, там нас розформували. Санінструктор батальйону після року служби, а спочатку – стрілець гранатомета, потім – снайпер. Йшов в армію уже після закінчення медучилища. Ташкурган, окремий батальйон наш стояв за 200 км від Ташкургану у місті Джаркудухт. Шимирган. Дивізія – від Кундуза. Місто Мазарі Шаріф – з голубого каменю мечеть – друга за красою у світі.

Афганістан – це війна. Добрі друзі були: чеченці, грузини, інгуші. Була дідівщина, всяко бувало, але коли йшли на бойові операції, то солдати зі стажем казали: ти вдягни каску, бронежилет, бо ти ще мало прослужив, щоб не получив випадкову кулю. Вони йшли куди гірше, а молодому казали – ти полежи, ще встигнеш.
Перев’язував, повз і гранати кидав. Поранення важкі були.
Ось цей БТР – їхали ми, по одному кишлаку їхали, «духи» поцілили в нього з гранатомета, то двох хадівців (як наше КДБ) – на смерть, двом відірвало ноги, одному розворотило печінку, мене і ще одного лейтенанта посікло осколками.
Медикаментами були забезпечені повністю. Дорогі були препарати, імпортні. Адже там панували інфекційні хвороби – дизентерія, малярія, шкірний личмаляріоз. Там його називали «пиндинка». Це така муха, що на трупах сидить, потім кусає живу людину і утворюється виразка. Болю нема, а всередині живі личинки м’язи їдять. Такі великі трофічні виразки. Нічим не можливо лікувати. Був лише один препарат німецького виробництва «фовадін», то треба було колоти і примочки робити. Тоді личинки гинули, рани загоювалися і не було рубців. Людину їсть, м’ясо зжирає – страшна хвороба.
В Афгані прослужив без трьох тижнів два роки. Переслужив. Мало бути для переправлення через кордон мінімум десять осіб, тому і треба було мені почекати, поки група набереться. Коли зібралось уже осіб вісім, нас посадили на БТР і підвезли до містка. А це ж прикордонна територія, по ньому і пішки йти не можна, і БТРом їхати теж, то добре, що лейтенанта-прикордонника вдалося вмовити, щоб дозволив перебігти швиденько, бо чекати несила було – дуже додому хотілося.

Я приїхав в Кабул. Страшно не було, бо не знав ще, що це таке. Що здивувало – спека і стрільба в Кабулі, страшна стрільба, і вітер «афганець» піднявся. Страшно пити хочеться. А вода – +35 градусів. То як випив – відразу з потом вийшла.
Якраз солдати з операції йшли – в порохах усі, автомати по дорозі за собою тягнуть. Так їм важко було.
Поклали спати у палатках. Ліжка – сітка без матраців. Лежу – небо голубе над головою і дірки – що за дірки? А то від куль.
Перший раз страшно було місяців через два. Супроводжували ми танковий батальйон. Арики і місток через річечку з труб металічних. Здригнувся танк – і перевертається, падає в арик. Перекидається на башту. А там весь екіпаж: командир і заряджаючий – зверху, механік-водій і навідник зброї – всередині. Ті, що зверху, загинули – на них перекинувся танк вагою 45 т, а ті, що всередині, – кричать, живі значить. Знизу в танку є десантний люк. Відкрутити його неможливо. То ми кувалдами збивали, збили, витягнули тих хлопців. А вони – білі усі, сиві, трясе їх – в холодній воді відсиділи, та ще й переляк. І психіка уже пішла. Потім коли танк взяли на троси і поклали на гусеницю, то ті хлопці – ст. лейтенант Мілюков (прізвище до цих пір пам’ятаю) і навідник Оскар, узбек, переламані вдвоє. Кажуть до мене: іди, витягуй, медик, то твоя робота. А як витягати, як людина надвоє переламана? Як макет, муляж, а ще ж тяжке, бо мертве. Мене зі страху аж нудило. Не міг на те дивитися. Оце вже тоді я злякався. Перший раз тоді смерть побачив. Після того курити почав. А потім… Страшно було, бо ж тільки дурень не боїться, кулі ж свистять, кров кругом, війна, одним словом. Але ставився до того вже по-іншому, спокійніше.
31 травня 1985 року я виїхав з Афганістану. 3-4 дні добирався додому. Приїхав у Тернопіль. До Шумська, в своє рідне село Гобич на таксі їхав. 27 місяців мене вдома не було, але пам’ятав кожне дерево при дорозі, кожну ямку. Приїхав, мами з татом не було вдома, а собака стільки часу мене не бачив, але навіть не гавкнув, відразу ж в ноги, лизати…

Оксана Свистун.