Співай, черкавський соловейку, талановиту пісеньку свого життя

   Про цю молоду талановиту особистість неодноразово схвально відгукувалися такі знані у нашому краї постаті, як Василь Градовий, Любомир Хомишин й ін. Коли ж пан Володимир мав можливість побувати в черговий раз на батьківщині, саме випала чудова нагода познайомитися: співак, залюблений в духовну музику та навіть на відпочинку не покидаючи нагоди попрактикуватися в хоровому колективі, прийняв пропозицію керівника чортківського хору «Благовіст» Л.Хомишина супроводжувати їх у поїздці на храмовий празник у с. Гадинківці, на вотчину єпископа Г.Хомишина (пригадуєте, про це описувалося у публікації «І дано їм нести благую вість між нами»).

 У родині, з якої походить наділений талантом юнак, не пригадують таких, котрі б мали неординарні музичні дані. Корені роду В.Вівчарика проростають із землі невеличкого села неподалік Чорткова – Черкавщини, мальовничого краю, звідки бере свій початок річка Черкаска. Батьки хлопця ще молодими переїхали у райцентр, та Володимир щоліта хоча б на трішечки тікає із урбаністичного, просякнутого повітрям сучасності Львова (а зараз він проживає саме там) у прадідівську землю – насититись неповторною природною красою знайомих з дитинства краєвидів, вкотре прослухати солов`їні концерти, які защораз звучать по-новому, зрештою, просто забутися про щоденні турботи, поринувши з головою у працю рук в селі. Там, у столиці Західної України, у нього репетиції, концерти ввіреного йому колективу зі стажем роботи більшим, ніж керівникові років від народження, а деякі співаки хору – професорсько-викладацький склад національного університету «Львівська політехніка» – навіть втричі старші від диригента; а ще – виступи із знаменитою «Трембітою», з якою об`їхав чи не всі країни Європи… На прабатьківщині ж – просто відпочинок, насолода маминим, як у дитинстві, піклуванням та батьківською строгістю, навзаєм же – турбота про рідних йому людей.

   У програму відвідин Черкавщини й Чорткова обов`язково входить спілкування із тими, хто спрямував його на дорогу мистецтва, допоміг розвинутися даному Богом талантові, – своїми викладачами. У нашій розмові В.Вівчарик щонайперше згадує вчителя сольфеджіо та музлітератури з Чортківської музичної школи П.М.Голінатого та його дружину, котра тоді вела хоровий клас, З.Й.Голінату, які першими розгледіли неординарні здібності учня й наполягли на обов`язковому продовженні музичної освіти. А оскільки батьки не відважилися відправити підлітка після закінчення дев`яти класів загальноосвітньої школи далеко від дому, тому найоптимальнішим варіантом для Володимира був вступ у педагогічне училище ім. О.Барвінського. Спершу подавали документи на відділення «Початкове навчання», бо в шкільні роки у молодика було ще одне захоплення – математика, та доля звела на прослуховуванні із людиною, котра згодом відіграє ключову роль у подальшому становленні Володимирового майбутнього, – І.Т.Андріїшиним. За його порадою хлопець поступив на музичне відділення. Завдяки Ігорю Тадейовичу, його вимогливості, майже батьківській турботі, невгамовній енергетиці, надзвичайній працездатності хлопець дуже швидко почав оволодівати новим для себе інструментом – фортепіано (у музичній школі закінчив клас ударних інструментів) і досяг в цьому успіхів. Набуті вміння гри на цьому інструменті (за чотири роки навчання тут під керівництвом вчителя з великої літери І.Андріїшина підготували програму для вступу в консерваторію) дозволили згодом вступити до музичної академії ім. М.Лисенка на фортепіанний факультет. Педучилище дало юнакові також основи диригентського мистецтва та хормейстерства, бо мав змогу працювати з духовим та народним оркестрами, що успішно діяли на музичному відділенні, з мішаним студентським хором (були окремі предмети хоровий клас та хорознавство). Також своєрідною творчою лабораторією виявився зорганізований чоловічий вокальний октет зі студентів нашого курсу. В усіх цих колективах брав активну участь. Це допомагало йому бачити творчий процес не тільки з-за диригентського пульту, але й “зі середини”.

   Відчуваючи потребу глибшого пізнання й розуміння літургії й особливостей східного обряду, Володимир вступив на заочне навчання до дяківсько-катехичного училища (тепер уже академії) на спеціальність дяк-регент, яке закінчив уже навчаючись на першому курсі музичної академії.

   У 2001 році після вступу до музичної академії ім. М.В.Лисенка у Львові продовжив навчання гри на фортепіано у класі заслуженої артистки України, професора М.Ю.Крих. На деякий час взагалі відійшов від хорового мистецтва і займався виключно фортепіано.

З певного часу почав співати у хорі собору св. Юрія. Невдовзі пройшов прослуховування на посаду артиста-вокаліста у капелі “Трембіта”. З того часу почалась цілком нова сторінка у його житті. Художній керівник капели М.В.Кулик всіляко сприяє і допомагає йому в розвитку і становленні як музиканта та диригента. Працюючи як вокаліст, під керівництвом Миколи Васильовича він починає працювати також і як хормейстер. Великий обсяг репертуарних творів і постійно нові програми давали змогу ширше і глибше пізнавати професійні принципи хорового мистецтва, розвивати музичний світогляд та художні смаки.

   З 2007 року п. Володимир став художнім керівником народного чоловічого хору “Орфей”. Невдовзі взяв участь у конкурсі хорових диригентів (IV Всеукраїнський конкурс хорових диригентів), де став дипломантом і, зокрема, отримав спеціальний приз журі за найкращу інтерпретацію творів М.Леонтовича. Відчуваючи потребу вдосконалення як диригента, вдруге вступив до музичної академії на факультет симфонічного диригування спочатку в клас до Т.С.Лисенко, а пізніше – народного артиста України, професора, визнаного маестро, добре відомого в Україні і за її межами диригента Ю.О.Луціва. Його настанови, поради, власний приклад, величезний практичний досвід допомагають, як зізнається Володимир, в сьогоденній роботі – у професійній капелі “Трембіта” та у народному чоловічому хорі “Орфей”.

   Розповідаючи із захопленням про свої колективи, з якими зріднився, зрісся душею (бо як же інакше працюватиме хор, якщо нема взаєморозуміння, підтримки – співаки й диригент просто змушені бути однодумцями), поділився мрією – виступити на місцевій сцені перед чортківською публікою, бо для нього, чортківчанина, визнання земляків є найвищою оцінкою його праці. Побажаємо і собі, і Володимиру, щоб його мрія збулася.