Згадаймо: це вже було. Під палючим південним сонцем томилися на турецьких галерах густокосі, кароокі дівчата-бранки, гнані у чужинську неволю, в рабство. Там, у далеких байдужих світах, насолоджувалися їх красотою й піснями, що увібрали принади української землі, чванливі й пихаті, пожадливі та масні завойовники. Згадаймо: це вже було…
І знову лине світом дзвін кайданів,
І чути Роксолани тужний спів…
Згадаймо: це вже було. Під палючим південним сонцем томилися на турецьких галерах густокосі, кароокі дівчата-бранки, гнані у чужинську неволю, в рабство. Там, у далеких байдужих світах, насолоджувалися їх красотою й піснями, що увібрали принади української землі, чванливі й пихаті, пожадливі та масні завойовники. Згадаймо: це вже було. Зосталося десь на здаленілих віхах нашої історії та в тужливих народних піснях. У думках про рідну землю тендітної й мужньої Роксолани, що думою-чайкою линула із султанських покоїв на Україну, до батьківського Рогатина…
Це вже було. І повторилося знову — через стільки століть! Лиха та зловісна гра долі. Україна – незалежна, вільна держава – проростає по світу сотнями, тисячами новітніх роксолан. Що жене їх до чужинських берегів? Убогість, нужда…
Полонянки з «доброї» волі
За характером Оксана – песимістка. Так вважають усі, хто її знає. А може, то доля винувата? Особисто вона вважає, що життя у неї не склалося. У свої 34 самотужки виховує п’ятирічну доньку, з чоловіком розлучена. І з роботою не поталанило. Колись, в ранній молодості, тричі вступала до педінституту, бо мріяла бути тільки вчителькою. Вступила, закінчила вуз. Працювала вихователькою у дитсадках, але усе – на підміні. Тепер – без роботи. У мами (батька поховали кілька років тому) надто скромна пенсія. Тож за почуту від сусідки можливість поїхати до Польщі заробити (у тієї знайома вже двічі їздила) схопилася, як за рятівну соломинку. Потрібні швеї? Нічого, вона неодмінно опанує цим фахом ще тут, вдома. І то – швидкісним методом. І поїде… А потрібну доларову суму, щоб сплатити агентам з найму на роботу, позичить у тієї ж Віри, сусідки. Як заробить, поверне…
Гіркими, ох, гіркими виявилися для Оксани її заробітчанські копійки. Фірма, що обіцяла добрий заробіток, виявилася напівкустарною майстернею – вогкою, напівтемною. Робочий день тривав по десять годин. І плата – мізерна. Та й це ще нічого. Оселили заробітчанок у бараці з дерев’яними нарами. Добиратися до нього з містечка – кілометрів чотири, до того ж, через лісок. З яким страхом долали ту каторжну дорогу полонянки з «доброї» волі – одному Богові відомо. І тікати від переслідувачів доводилося. А одного разу таки не пощастило, особливо її сусідці по бараку, Стефанії – пишнокосій 25-літній львів’янці. Її зґвалтували. Оксана вирвалася, втекла. Чула навздогін брудну лайку і глузливо-принизливе: «Від чого тікаєш? Хіба не за тим приїхала?! Вона й досі не збагне, за чим їздила. Повернулася з порожньою кишенею, зраненою душею і ще більшою зневірою у завтрашньому дні…
Наслухавшись про тризначні доларові суми, що заробляють наші співвітчизниці в Італії, Ірина, яка ніколи не була «тугодумом», вирішила однозначно: вона не гірша за інших. Диплом медсестри і так уже третій рік припадає пилом, чоловікові за його шоферування вряди-годи платять жалюгідні копійки, яких не вистачає навіть на оплату житла, що винаймають у його далекої родички. Власна квартира – то недосяжна мрія. Добре, що батьки Ірини в селі та ще й сяку-таку господарку порають. Хоч якийсь харч дітям до міста. А вдягнутися, а купити найнеобхідніше – за що? Донька- семикласниця мало не щодня повертається зі школи в сльозах: у тієї подружки та обнова, у тієї – інша…
«Вийти» на потрібну фірму, щоб виїхати до Неаполя, допомогла Ірині «однокласниця» з обласного центру. Довелося, щоправда, викласти позичених триста «зелених», але то нічого, адже за роботу у манливій сонячній країні їй же щомісячно плататимуть чотириста, тішила себе думкою.
До Італії їхали як туристи – начебто на кілька днів. А там загубилися серед потоку таких же заробітчан. Ірину спочатку вразило, як багато в одному тільки Неаполі наших українців. А потім і втішило – хоч була бойовою, у чужій країні, без візи, почувалася непевно й незатишно. І шосте чуття таки не підвело її. Поневірятися, перш ніж знайти роботу, довелося довго – кілька місяців. І знову платити чужі, ще не відпрацьовані долари – за їжу, дах над головою.
Було все: численні халупи, які правили за житло десяткам таких, як вона, жінок і дівчат, купи матраців на підлозі, де вони спали у верхній одежі, вмостивши свої торби і клунки під голову. Були найми – спочатку няньчила зманіжене й вередливе трирічне дівча у багатій родині, якому важко було догодити і яке мало не щохвилини заходилося удаваним плачем, а нянька щоразу діставала від матері дитини міцного штурхана. Відтак доглядала не менш вередливу 83-річну бабусю, біля якої жодної ночі не зімкнула очей і вже через чотири місяці не мала сили, щоб піднятися східцями на другий поверх будинку. Аж недавно, вважає, їй пощастило: потрапила до заможньої бездітної родини. Господарі ще в силі, тож в Ірини не такі вже й обтяжливі обов’язки – доглянути великий особняк і двох їхніх улюблених «чад» – розкішних бультелр’ьєрів…
Історії ці невигадані – за зміненими іменами реальні особи і дійсні долі. Вони, на жаль, типові для багатьох наших сучасниць. І про них можна говорити й говорити. Серед кола моїх знайомих теж ще немало заробітчанок. Марта уже третій рік доглядає малолітніх дітей в ізраїльських родинах і вважає, що їй досить поталанило з роботою. Додому поки що не збирається – хочеться заробити більше. Кажуть, цим прагненням одержимі всі її посестри за кордоном. Лариса, мати двох майже дорослих синів, вже двічі побувала на заробітках у Польщі, Чехії, а тепер готується на сезонні роботи до садів Іспанії. Їй порадили – там начебто добре платять. А от її подрузі Надії не пощастило – у тій же Чехії обібрали до нитки свої ж брати-українці, бо прохопилася словом, що трохи заробила й збирається додому…
Солодкий вітер з України
Він, як і сама згадка про дім, – немов ковток цілющого трунку для наших співвітчизниць, що на старті третього тисячоліття, гнані жорстокою долею, безвихіддю після тривалого борсання в морі життєвих негараздів, вирушили у безстроковий вояж близькими й далекими країнами світу. Як триває їх одіссея, розповідають уривки з листів.
… Любі мої, рідні! Як важко на чужіші без вас! Встаю і лягаю з молитвою до Всевишнього, щоб швидше минав час. Здається, мене почуто: дні збігають, складаються в місяці, і я тішу себе думкою, що вже ближче до повернення додому.
Добре, що тут, у Римі, багато жінок-українок – щонеділі збираємося разом і говоримо цілий день – згадуємо, співаємо наших пісень і плачемо, плачемо… Одна з наших – Наталка з Івано-Франківщини – якось читала нам свої вірші про рідний дім. Я думала, помру від сліз і жалю – так правдиво у неї написано.
Галина, Рим.
…Мамо, якби та знала, як важко звикнути до чужого сонця, чужого неба! Сонця тут, у Греції, ніби й більше, як у нас, та воно мене не гріє, навпаки. Мені часом здається, що душа моя перетворилася на льодинку і ніколи вже не відтане. Довкруг чужі люди, чужа мова, чуже каміння і його тут чомусь так багато… Знаю, що у нас зараз зима, сніг, а мені холодно у цьому теплому місті, сумно в чужому краї…
Мамо, прошу тебе, перекажи Марійчиній Даринці, хай не їде на чужину. Вона молода і вродлива, а тут молодих і гарних жінок, дівчат вербують ніби на роботу, а потім виявляється, що в публічні доми — в борделі, звідки не втечеш. А як не хочуть коритися, примушують і б ‘ють, буває, і вбивають. Застережи її. Мамо, і Марії передай, щоб не пускала дочку на біду…
Ярослава, Афіни.
Пригадай-но, козаче, твоя мила десь плаче…
У кожного своя доля, свій заробітчанський шлях. Бо Україна-мати у пошуках згорьованої копійки розкидає своїх синів і доньок по цілому світу. Доньок – значно частіше. Чому?
Споконвіку жінка-українка тримала в хаті три кути. Наші предки-козаки залишали рідні домівки і їхали на Січ, а жінка брала на свої плечі роботу в полі і в хаті. Доглядала дітей. Сьогодні, здається, жінка підставила плече і під четвертий кут. Дружини, матері, доньки, наречені пускаються рідного берега, мандрують світами, щоб хоч трохи поліпшити матеріальне становище сім’ї. І наражаються на небезпеку, й нерідко повертаються додому з понівеченими душами й тілами… Що це, наслідки емансипації? Вибаганки ринку праці, що потребує переважно жіночих рук? Чоловіча інфантильність чи державна політика?
На жаль, жорстока реальність, наше гірке існування багатьох позбавляє моральності, життєвих принципів, які раніше були в ціні, нерідко й спричинює деградацію особистостей. Гірко, що ми, українці (а переважно – українки), змушені поневірятися по чужинах, жити там в антисанітарних умовах, виконувати непрестижну й важку роботу. Держава ж не тільки не захищає своїх громадян від поневірянь по світу, а безглуздою економічною й соціальною політикою виштовхує їх з рідного дому на чужинські терени, щоб там підневільною працею пробувати рятувати сім’ї від обсілих злиднів. Доки так буде?
Анна БЛАЖЕНКО,
м. Чортків