Так мені немає бажання шукати слів, які сказав Сен-Бев про класику. Словом, класика – се мертвий простір, доти, поки на нього не ступить живий чоловік. А, можливо, се не Сен-Бев сказав, а бовкнув я. Непомітно пройшов черговий день народження Василя Стефаника. Непомітно з різних причин. Найголовніша – война. Українці (галичани) унікальні у своєму сприйнятті войни. Пофігістське є сприйняття, навіть, коли смерть є справжня.
НЕАКАДЕМІЧНИЙ СТЕФАНИК…
Так мені немає бажання шукати слів, які сказав Сен-Бев про класику. Словом, класика – се мертвий простір, доти, поки на нього не ступить живий чоловік. А, можливо, се не Сен-Бев сказав, а бовкнув я.
Непомітно пройшов черговий день народження Василя Стефаника. Непомітно з різних причин. Найголовніша – война. Українці (галичани) унікальні у своєму сприйнятті войни. Пофігістське є сприйняття, навіть, коли смерть є справжня.
Якось сидів на одному поетичному фестивалі, поруч мене була симпатична жінка моїх літ (симпатичні і бажані жінки моїх літ – се майже „евенківська“ фантастика). Її рука мимоволі сковзнула на моє коліно: «Ой, вибачте!» – перелякано-вдавано прошепотіла вона. «Нічоʼ, – відповів я. – Спишемо на войну»…
Коли Стефаникові виповнилося 50, у Русові, а се було 14 травня 1921 року, в Народному домі вирішили відзначити його ювілей. Все-таки, поважний чоловік. Щойно, рік тому, помер його батько, після пана Теодоровича, найбагатший ґазда села, мав 180 моргів поля. Сам Василь Семенович 10 років (з 1908 до 1918) парляментував у Відні. І хоча потрапив туди сливе випадково, але був чесний і порядний чоловік. Цього доста у будь-які часи. Так само, як цього бракує у будь-які часи.
До Василя Стефаника односельці інакше й не зверталися, як «пане дохтор» або «пане посол». «Дохтором» він так і не став, хоча й провчився 8 літ на медичному факультеті Ягелонського університету у Кракові. Не став тому, що сей хліб був не його, хоча «біль і радість» – стефаниківське розуміння «краси» відчував гостріше за будь-якого «дохтора».
Так от, сидять люди в народному домі, прийшли декілька священиків на чолі із деканом, вони сиділи в «первому» ряді, далі вчителі, люде, а місцевий директор школи, пан Іван Федорак готувався читати відчит про Стефаника.
Чекають п’ять хвилин, десять… Пройшло півгодини. Федорак зрозумів, що буде щось екстравагантне. Нарешті, хвилин через 50 прийшов підпилий Стефаник. Глянув у зал, люди радісно: «пане посол», глянув на перший ряд, а священики із деканом відразу розсунулися, залишили місце для нього. Стефаник оглянувся, з-під лоба кинув блискавки на священиків і сказав: «Ну то що, святі отці, як такий празник, то починаймо!»…
Ніхто з його односельців не сприймав і не розумів, що Стефаник пише, для кого і для чого. Не розумів, що Стефаник канонізував їхню правду. Сакралізував її. Бо їм йшлося про зрозумілого Стефаника. А зрозумілий Стефаник був такий, як більшість: пив горівку, щомісяця їздив до Львова «на курви» (ніколи не думав після смерті дружини Ольги своїм трьом синам привести мачуху, а тому свою фізіологічну потребу вирішував так, як вважав за потрібне, і сини це рішення батька розуміли, підтримували і страшенно любили його, – всі три, без винятку), був поганим ґаздою (його постійно рятували від банкрутства то приятель, адвокат і письменник Марко Черемшина, то особистий лікар Іван Подюк, а то й сам митрополит Андрей Шептицький).
Чи страждав від цього нерозуміння Стефаник? Думаю, ні. Він знав, хто хоче зрозуміти, той зрозуміє; кому не дано розуміти, він його не переконає. Був самодостатній і твердий у своєму безвір’ї… Він мав гріхи. Як кожен смертний чоловік. Він спричинився до смерти приятеля, хоча любив його. Любив по-своєму, по-стефаниківськи. Був жорсткий, моментами жорстокий, як його батько.
Коли Семенові набридла хвороба дружини Оксани, він їй раз сказав: «Мойʼ, жінко, ти або вмирай, або виздоровлюй, бо сидіти коло тебе в мене нема чису». Жінка плакала, розповіла се своєму улюбленцеві, й Василь мав кривду на тата, хоча сам був не ліпший. Коли Семен приїхав у Дрогобич до сина після похорону старшої доньки Марії, то цілий день ніц не казав синові, а коли сів у потяг, то з вікна кинув: «Чуєш, Василю, а Марії нема»… І скажи, що був жорстокий. Скажи, що не любив свого сина…
Коли тато за півроку по смерті жінки привів у хату молоду ґаздиню, що була молодша на декілька літ від Василя, то син на весіллі танцював лише з мачухою, аж доки серед танцю Семен не вхопив свою Марію за коси, закрив її в стодолі й до людей і музик сказав: «Всьо, весілє сє скінчило». Синові не сказав нічого. І скажи після того, що Семен був товстошкірий. Був селянином, від кости, від плоти. Жив і вмер як селянин. Жив зі своєю правдою і вмер із нею.
Таким був і син. Чоловік.
Коли в Прикарпатському університеті, вдруге за п’ять літ, вручали обласну премію імени Стефаника в день університету, який вперше проводили сего дня, то нічого злого в цьому не було. Лише те, що університет зіґнорував письменників. А Стефаник був письменником і «мав в дупі малі міста». Се такий льос, письменників-класиків, стати прикрасою «мертвого міста». Бо університет, будь-який, є мертвим, коли в ньому ігнорується живий дух. А ще, коли я випадково побачив серед запрошених колишнього очільника области, який грозився «панувати» разом із кримінальним ґарантом до 2017-го року, то зрозумів, що в такому товаристві відзначати день народження письменника є гріхом. Тому я розвернувся з-під порога Святочної академії, пішов до хати, випив сто грам, бо Стефаник той чоловік, з яким випити не гріх (коли сини в 1931 році бідкалися, що то тата покарало інсультом, що то з татом така біда, він не витерпів і рикнув на них: «Гей, хлоʼ, закрийтеси. Мене спаралізувало від горілки. Вам що памєть відтєло. І не плакайтеси, бо дам поза вуха»…
Він зробив у літературі, те, що й сьогодні мало хто може зробити. Він топтався по свому серцю. З того виходила біль і радість. З того виходила кривда людська й ставала Божою правдою. Се вмів тільки він. І він не був мертвим. Не був академічним. Він був син свого батька. Василь, син Семена.