Наталя Пасічник. ПАСТУХ БДЖІЛ І ВСІ, ВСІ, ВСІ

Я за те, щоб у кожного поета була одна велика книга – «Кобзар», «Листя трави», «Пастух бджіл» – назва не важлива. Головне, цитуючи Йосипа Бродського, величність замислу. А ще – майже абсолютна безперервність процесу, щоб «пише як дише» – і ні подихом менше. Навіть, якщо ці тексти неспокушеному читачеві можуть здатися довгим безкінечним віршем.

ПАСТУХ БДЖІЛ І ВСІ, ВСІ, ВСІ

Я за те, щоб у кожного поета була одна велика книга – «Кобзар», «Листя трави», «Пастух бджіл» – назва не важлива. Головне, цитуючи Йосипа Бродського, величність замислу. А ще – майже абсолютна безперервність процесу, щоб «пише як дише» – і ні подихом менше. Навіть, якщо ці тексти неспокушеному читачеві можуть здатися довгим безкінечним віршем.
«Звідки, наприклад, цей глечик, якщо ти до амфори брався» – писав Горацій, навіть не підозрюючи, що заклав у свої слова основну формулу створення шедевра – «братися до амфори». Ось і я так на кожен щойно розпочатий вірш, метаючись між любов’ю і ненавистю, ентузіазмом і втомою, покладаю найбільші і найзаповітніші сподівання. Буває, вони справджуються. Проте частіше до мене приходить «поетичне похмілля», спустошення, яке вдається заповнити лише за допомогою іншого нового вірша. Замкнуте коло поезоцентризму. Замкнуте коло життя.
Попри багаторічне співіснування з поезією я досі гублюся між двома основоположними методами її вдосконалення – відсіюванням і редагуванням. Колись наївно вірилося, що з досвідом писатиму виключно добре, але ні, така-сяка сірятина проскакує кожного поетичного сезону. Своїх невдалих текстів я дуже соромлюся і намагаюся позбутися, наче плям на одязі, або неприємних спогадів. Процес цей насправді не такий і безболісний: важко зрікатися віршів, які встигла сліпо полюбити. Важко знайти сили і викинути цих потворних сиріт на смітник приватної історії.

Редагування вартує мені не менше сліз, особливо, коли йдеться про вірші десятирічної давності. Одна справа – підтягнути їх технічно і зовсім інша – впіймати ту саму емоцію. Дуже часто після багатогодинної виснажливої операції вірш не виживає – шви видно настільки, що простіше визнати його «не сумісним із життям», ніж приречено «дотягувати».
Своїй філософії поезоцентризму я зраджувала двічі – з почуття обов’язку сотворивши повість про таксу «Терезка з Медової печери» і зараз, коли пишу це есе. Проза, а в моєму випадку есеїстика, рятує лише на деякий час, дозволяє віддихатися, узагальнити та класифікувати пережите/передумане, занурившись у дві одвічні теми – автобіографічну (poetica vitae) та літературознавчу (vita poeticae). Потім її колись цілюща сила стає руйнівною. Проза затягує, наче наркотик, знищуючи ще ніким не відкриті і не досліджені мозкові центри, котрі відповідають за поетичне мислення. І тоді «пиши пропало» – історія літератури практично не знає випадків, коли поет після прозового періоду повертався до поезії цілим та неушкоджен

«Пастух бджіл» – така назва книжки, яку я пишу вже багато років. Чи планувала я її, виводячи акуратним почерком першого вірша у шкільному зошиті? Очевидно, ні. Так само, як і не планувала узаконювати свої стосунки з поезією. Мабуть, у мене просто не було вибору. Врешті-решт ніколи не можна знати що краще – заскочити з нею в один вагон, чи безнадійно відстати від цього поїзда.