Мною написано так багато і такого різного та контрастного про Степана Процюка, власне про його книги, що міг би і помовчати. Однак, мовчати найлегше, і мовчання не завжди золото…
ТУГА ЗА МІРАЖАМИ…
Степан Процюк. Трикутник (роман, есе, інтерв’ю). – Київ: Український пріоритет, 2014. – 320 с.
Мною написано так багато і такого різного та контрастного про Степана Процюка, власне про його книги, що міг би і помовчати. Однак, мовчати найлегше, і мовчання не завжди золото. Особливо, сьогодні, коли пишеться про все і всіх, а про кого варто писати і говорити, то говориться і пишеться якось ледь чутно, так, аби не повірили, що сказано про ту чи іншу людину, про того чи іншого письменника (якщо мова про літературу), ніби він і чогось вартує, але вартує якось так дуже по-хуторянськи тихо і підозріло…
Зі Степаном Процюком дещо інакше. Його не замовчиш і не скажеш тихо. Про нього будеш писати або «за», або «проти», середини нема. На початковому етапі свого творчого шляху Степан Процюк прикладав неймовірних зусиль, аби його творчість не замовчувалася, аби хтось та сказав про ту чи іншу його книгу. Гадаю, та енергія, затрачена Процюком на власну рекламу і популяризацію, цілком могла би піти, при інших обставинах, у творче конструктивне русло. Але маємо те, що маємо.
Процюк ніколи не був зручним письменником. Лагідним, добрим, комунікабельним. Таким собі «пай-хлопчиком», який і «вашим» і «нашим» усміхнеться, делікатно промовчить, зробивши при цьому «тяжко мудре» лице. Він був різким, егоцентричним, майже самозакоханим. Тепер я переконаний. що саме ці риси, нібито негативні, допомогли Степанові вижити і врости в тіло української літератури, так що сьогодні вже неможливо на нього не звертати увагу. Не можливо зрізати його, як омелу, аби не пошкодити саме дерево. Без Процюка сучасна українська література не дійсна. І це не комплімент, це констатація факту, і тільки.
Так, Процюкови бракує стилістичної легкості, особливо в ранній прозі. Йому бракує іронії й самоіронії, при тому, що з почуттям гумору у Процюка все добре. Процюк був є і залишається в українській прозі тяжковаговиком. Він не втомлюється говорити і писати на теми драстичні, незручні. Не втомлюється писати складно, інколи кострубато. Складається враження, що герой його прози постійно роздирає шкіру на своєму тілі до крові і не дає ранам заживати. Кому це потрібно, для кого? Відповіді немає. Є зашкалююча напруга почуттів і критичних ситуацій, з яких виходу фактично немає, але його герої, мовби казкові велетні, розбивають товсті мури, долають високі гори і бурхливі ріки, аби на хвилю вийти на мілину, зрозумівши, що бажаного результату вони так і не здолали.
Книга, яку запропонувало видавництво «Український пріоритет», є книгою вибраного. У ній маємо перший роман Процюка «Інфекція», декілька нових есеїв та декілька інтерв’ю письменника різним виданням. Завдання, яке поставлене видавництвом, «представити письменника читачам, які його ще не знають», окреслено просто і чітко. При тому, що сам вибір не є таким легким. Я би може додав дві повісті Процюка «Vae victis» і «Бийся головою до стіни». Як нам мене, у цих повістях є «весь» Процюк, з його позитивами і недоліками. Але тут позитивів більше. Процюк є психологічним письменником. Його завжди цікавив внутрішній світ людини. Ідеї, почуття, а ще соціально-історичне тло. Ось на цих трьох китах і вибудований моноліт Процюкової прози. Хочете знати, чим жила українська людина кінця 80-початку 90-х років минулого століття, читайте Процюка. У його повістях, романах ви знайдете більше достовірної інформації психологічно-культурної, аніж у будь-яких інших історичних, політологічних чи ще якихось квазідослідженнях. Тому що Процюк завжди давав контекст політично-економічний і культурно-історичний, пропускаючи його через долю конкретної людини. Він висвічує цей контекст долею окремо взятого героя. Він називає причини і наслідки такої критичної ситуації.
Перечитуючи «Інфекцію», я вкотре зловив себе на думці, що всі причини нашого державницького топтання на місці розкриті у повістях і романах Процюка – деградація Людини, як істоти політичної, суспільної, культурної розкриті ним просто і виразно на долях його героїв. У Процюка фактично немає „героя“ в літературознавчому визначенні. Є соціально-психологічні типи, які зневірені, втомлені, розчаровані, приречені на виживання або ж не здатні навіть на нього. Вони би любили, раділи, тішилися життю, якби вміли. Там, у цих повістях і романах, мало перспективи і мало віри, а якщо вони зринають, то натужно і літературно штучно. Не тому, що письменник не вмів цього описати, а тому що сам стояв на роздоріжжі, і не міг пересилити свого світоглядного сумніву, навіть якщо й вдавався до літературного вирішення проблеми.
Процюка треба читати, аби зрозуміти у першу чергу самих себе. Аби змусити себе задуматися і щось виправити в собі. Будь-які зміни можливі лише тоді, коли людина приходить до потреби внутрішніх змін. На цьому постійно акцентує Процюк. Не вірити йому немає підстав.
Його есеї, інтерв’ю є продовженням тих самих тем, які хвилюють Процюка-прозаїка. Він один із небагатьох українських письменників, які відразу знайшли свою тему – Людина у виїмкових суспільних, культурних, індивідуальних ситуаціях. У центрі його теми – Людина, яка бореться за право залишатися людиною, і не завжди у цій боротьбі перемагає.
Процюк постає українським мислителем-одинаком. Іншим він вже не буде. Але і цього досить, аби зрозуміти всю вагу тієї відповідальности, яку поклав на себе цей письменник і з гідністю її несе. Потрібно дуже мало, аби Процюк перейшов у розряд класичних авторів (серйозним і справжнім він вже є без наших кпинів чи вихвалянь): повірити, що в його літературі є те життя, якого ми не любимо, але від якого нікуди не можемо подітися, поки самі не змінимося…