Юрій Роговий. Зради

Життя, мабуть же, так мудро кимось придумано-продумано, що звикаєш до всього. Інакше би давно не залишилось на Землі нікого, у крайньому разі, при здоровому глузді…     

Зради

Життя, мабуть же, так мудро кимось придумано-продумано, що звикаєш до всього. Інакше би давно не залишилось на Землі нікого, у крайньому разі, при здоровому глузді…
Звикаєш, на жаль чи щастя, і до зрад.
До зрад президентів, урядів, парламентів, генералів-адміралів (чи віце-), жінок, чоловіків, самого себе… Не зраджують хіба що собаки (особливо мисливські) і коти.
Часто зради виглядають звичайною іграшкою, інколи призводять до фатальних фіналів, яких “переграти”, на жаль. неможливо.
Чоловіка, про якого йтиме мова, зраджували постійно: від найближчих до майже далеких (чи мо’ ті “дрібниці” Він не хотів сприймати за дрібниці?).
Оті “зрадники” навіть, здається, не підозрювали про це (чи так гарно вміли маскуватися?).
В якийсь момент він того не витримав (або не захотів на цей раз витримувати – мав право?).

*   *   *

      Феодосій Роговий:    “Новела із великого життя” (уривок):

“… Отже, Боря, гречний господар, провів по-християнському – як і годиться, покуштував куті, замінив своїми обидва наші пиріжки, ще й не раз подякував нам, некликаним вечеряльникам, то ми й пішли в бозі, тихо побейкалися од вулиці Леніна забутого номера будинку в якусь Йому знану сторону. Мій проводитель то говорив, то мугикав козацькі мотиви, лиш не казав мені, куди йдемо серед глупої київської ночі. Часом, правда, зупинявся при обочині, з прізьбами перепиняв жестами скажені в байдужості легковики і все повторював їм услід, а потім і сам собі закодовану, щоразу незмінну фразу: “Навіщо ви, хлопці, мене покинули?”.
Я гадав собі, що то він дорікає таксистам, що не зупиняються, а лиш різкими сигналами зганяють нас на обочину, тому ні про що інше не здогадувався, ні допитувавсь – запобожнений ступав собі трохи позаду нього і дивним дивом дивувався, що поруч іде та сама, точнісінько така, яку я провидів собі ще до її народження, ще в той предалекий травень небувало  помної на нашому Посуллі прибутної води в одна тисяча дев’ятсот тридцять першому році – такого ж стрункого, помірного зросту, трохи задерикувате своєю шляхетною подобою лице з поглядом очей абсолютної незалежності: в такому ж строго чорному одязі, плетена тясьмина з наших кольорів на грудях замість зненавидженого мною службового галстука, непремінного атрибуту зап’янілої од влади номенклатурної касти.
Не все впам’яталося, скільки ми отак ішли, з ким зустрічалися, хто зловісно оточував нас живим кільцем, неполюбовно обнімав і ретельно шастав по наших давно спролетаризованих кишенях, але вечерю ми донесли благополучно і, як видно тепер, туди, куди Йому дуже хотілося. Лиш знову повторив боляче… аж мені стало боляче: “Навіщо ви покинули мене, хлопці?” Тепер я зовсім розгубився від недоречності… незрозумілості його запитання – адже ми стояли перед високим німим будинком з білої силікатної цегли, здається, на вулиці Суворова (скажіть мені, чи це далеко від нашого Борі, то й я скажу).
Ліфт ми категорично зневажили з уродженої селянської погорди і, таки добре захекані, доп’ялися, може, й на дев’ятий, але Йому добре знайомий поверх. За дві чи три приступки до дверей напроти (за ними, видно, мешкали ті самі “хлопці”). Він, передній, зупинився і, як мені здалося, в чомусь завагався. Ми не підходили ближче, не стукали в двері, напроти, не скористалися дзвінком – стояли, мов чужі, де спинилися, але незрозуміло, яким чином були відчуті, може, випадком підглядені у “глазок” (вони були, я точно знаю, у кожних камерних дверях кременчуцької тюрми зразка одна тисяча дев’ятсот сорок сьомого року і звалися – може, й тепер звуться, “вовчками”). Нас, кажу, так чи інакше, але запримітили, бо за дверима брязнуло, як наручний кайданчик, і в тому звукові явилося окуляристе, якесь не полтавське обличчя на короткій шиї невисокої, пригибистої в плечах особини.
Моє тяжке Провидіння… О, мій ти абсолютний Чеснику! Мені здалось, що Ти тут поступився – забрав з-під ніг горщечок з кутею, зав’язаний навхрест біленькою ситцевою хусткою, і виставив його на видноту особині… На це не було звернено ніякої уваги. Навпаки. Господар заспішив за двері, бурмочучи незрозуміле “ні-ні-ні”, а Ти, ніби та вжалена остами рибина, скинувся всім тілом і кожне слово проказав по-різному: “Навіщо ви мене покинули, хлопці?.. Ви ж наперед знали, що я не піду за вами… що партія ваша кровожадна… що вона сталінська. Вона вбила мого тата!!”.
Не по наш бік дверей брязнуло, як наручний кайданчик, і не можна було побачити, чи хоч манюня тінь вини відступництва і зради святого побратимства схолодила заокулярні очі… Мій вечеряльник стояв і стояв, як ударений громом зненацька, і один Бог знає, про віщо міркував, до чого себе підштовхував. Я ж Його видів, як і перше, на височенькім дідусевім печищі у загадюченій заплісненій мерв’яці.”
                                                     

*   *   *

Справа кожного і надто особиста, як ставитися до зради: змахнути сльозу чи стиснути кулаки.
Мені здається, що легше її пережити, ніж самому зануритися у гріхопадіння. А в тім?..
Кожен мусить вирішувати САМ.

9.06.14.