Ім’я Юрія Гудзя стає дедалі відомішим на теренах літератури сучасності. А для Немильні – малої батьківщини письменника – він став своєрідною візитною карткою поряд з кавалером трьох орденів «Слави» Іоном Халаном, і з столітньою хрест-сосною на мальовничому березі Немильнянки, і з сучасним цегельним заводом.
Ми, односельці, знали його безтурботним хлопчаком, замріяним і начитаним школярем, пізніше – вчителем історії, заводієм шкільних екскурсій до лісу…
Про те, що Немильня «виростила» неординарну обдаровану творчу особистість, її мешканці дізналися вже по смерті Юрія Гудзя, з прощальних слів його друзів на цвинтарі.
Я пам’ятаю той несамовитий холод лютого 2002 року: вітер з колючим дрібним сніговим кришивом боляче шмагав по обличчях людей з похоронної процесії, наче намагався покарати їх за те, що не вберегли… А немильняни перешіптувалися-дивувалися:«Дивись-но, скільки людей приїхало Юру провести в останню путь! Видно, що непрості…» Це вже потім з’ясується, що серед тих «непростих» – голова обласного літоб’єднання поет Валентин Грабовський, письменник Василь Врублевський, поетеса Тетяна Пишнюк, викладач педуніверсититу Ванда Чайківська, студентська молодь, редактор «Лесиного краю» Георгій Хіміч.
…З тої пори Немильня ніби почала інший відлік, а життя Юрія Гудзя привідкрило їй свою книгу, як не парадоксально, аж після його переходу в потойбіччя. Адже ось уже сьому літо поспіль село відвідують гості з Житомира, Рівного, Києва – письменники, художники, науковці, літературознавці, музиканти, педагоги, студенти, викладачі – усі, для кого ім’я Юрія Гудзя проросло крізь серце його віршами, картиною, прозою… Про нього пишуть наукові роботи й літературознавчі статті, видали книгу спогадів «Невимовне», йому присвячують посмертно вірші. А могли ж, ще при житті, вручити Шевченківську премію…
У далекому нині 2006 першого липневого спекотного дня перед шкільним подвір’ям зупинився мікроавтобус. «Ми – з братства Юрка Гудзя»,- відрекомендувала гостей жінка, котра назвалась Марією Рудак. Вже пізніше стане очевидним: саме ці енергійна пані і є «генератором постійної дії» братства, його серцем і рупором. Бо, завдячуючи їй, щороку обласне управління культури виділяє автобус для поїздки в Немильню – село, яке світові стало відомим завдяки Юрію Гудзю. Адже саме йому воно – з усіма його добрими й дивакуватими, працелюбними й непоступливими – людьми, околицями, багнами, лісами, урочищами й стежинами – настільки вплелося у долю, що завертало його у свої обійми з найдальших доріг Житомира, Києва… Горнувся до нього всього, мов рано відлучена від материнських грудей дитина. Бо, й справді, рано виштовхнуло його, ще зовсім юного, життя у світ асфальтово-бетонних химерних мрій та ідей. Може, саме тому й замкнув навколо себе СВІЙ власний простір, всю решту життя не впускаючи туди нікого. Не було там місця тому, хто мав живу плоть: розкошували там янголи і сни – найчастіші образи його поезій. Це прекрасно розуміє кожен, хто дотикається до його творчості. Хто розуміє і залишає за Юрієм його світ таким, як є,споглядаючи його збоку..
Доступним же для дотику стало його прозове слово: просто ось-ось візьмеш за руку, здається, будь-кого з героїв його «Ісихії», «Не-ми», «Барикад», «Замовлянь…» – настільки вони «живі», вихоплені з сільського натовпу, біля крамниці чи біля криниці, настільки невідшліфовані, неприкрашені штучно. Всі вони – і ті, що з повістей-романів Гудзевих, і ті, кого так і не встигло торкнутися натхнення письменника – міцно переплелися між собою у сьогоднішньому дні, наче корені одного розложистого дерева, назва якому – Немильня.
Сьогодні це дерево щедро-щедро випустило молоде гілля, а міцніше його віття дає вже сьомий липень поспіль ваговиті плоди. Так, я з достовірністю кажу про свою Немильню як одиницю творчості: чудові поезії пишуть Лариса Шабадей-Волкова, Надія Музика-Кравчук, Любов Гудзь-Тимошенко, викладає душу на нотний стан Ірина Романюк-Деркач, розвиває слово у публіцистиці відомий журналіст Віктор Шлінчак… Усі вони мають немиленську краплину в біографії, хоча й живуть не лише в селі. А тут, на місці, серед неспішного шелесту беріз на цвинтарі, у розміреному гомоні вузеньких вуличок, у застиглих берегах обмілілої Немильнянки, у дворах з відчиненими навстіж для кожного хвіртками, у розмовах-спогадах немиленців – живе душа Юрка Гудзя.
«Там дивно, там тихо, там гарно…» – це про рідне НЕ-МИ озвався він колись, сумуючи за тихою, захованою за кілометрами доріг буденною, не рекламною (і тому такою справжньою!) красою.
Ми прихистили його посмертно у невеличкій бібліотеці школи – і відтепер Юрко може споглядати нескінченний плин життя в образах першо – дев’ятикласників зі стендів, на котрих – його життєпис у світлинах. Під кожною із світлин – уривки-цитати з його щоденників: Юрій писав їх протягом усього життя, з ранньої юності. У них виразно проступає творчий почерк письменника, вчувається перегук з «Барикадами на Хресті» – цей роман написано також у формі щоденника. Ще кілька стендів – екскурсія у творчий доробок митця – його книги, першопублікації, список надрукованого в часописах… А скільки ще чекає своєї черги, аби побачити світ!
«Дорога мусить жити й після нас», – ніби підсумок прожитому і заповіт прийдешньому звучить цей рядок Юркової поезії. Дорога ж його долі не залишилася присипаною змерзлим груддям на похмурому лютневому цвинтарі. Ще тоді ж бо, передчуваючи незавершеність його життєвої пісні на таких мінорних акордах, Василь Врублевський відкликав мене після поминального обіду убік: «Ось, Лесю, візьми, ми тут дещо зібрали Спілкою обласною… Облаштуйте бодай куточок пам’яті Юри у школі…».
Облаштували й щороку удосконалюємо, осучаснюємо, доповнюємо – паралельно з нашою «ріднею по духу» братством Юрка Гудзя в Житомирі, де вже відкрито меморіальну пам’ятну дошку нашому Гудзю – і спільно з ними ж щоліта збираємося під крилами «Липневого янгола» в Немильні. У школі – де ж бо знайти ліпший притулок духовний людині-митцеві, як не в храмі знань і наук… Читаємо, декламуємо, згадуємо. Наша, немиленська сторона – зустрічаюча, тож щоразу намагаємося віднайти для гостей щось нове: світлину, не бачену раніше, вірші з ранньої творчості… Його – Юрієву – «Співанку» тепер виконують наші школярі, а «Рожеву чайку» узяло до свого репертуару вчительське вокальне тріо. Мають вони і власну пісню-присвяту – «Пам’яті Юрія Гудзя». Знаючи, що творчість земляка не набула ще широкого розголосу, минулого літа школа звернулася до районного методичного центру із пропозицією провести у себе засідання творчої групи вчителів-філологів району. І вже в День української писемності 9 листопада гостинно зустрічали у Немильні освітян під тематичним гаслом «Юрій Гудзь: мандрівний дяк сучасної літератури». Вчителям презентували біографію і твори письменника на електронних носіях, а також продемонстрували урок-біографію (З. М. Марчук) та урок-творчість (Л. М. Тимошенко) Юрія Гудзя. А ще – дали старт поетичному літературному проекту пам’яті Гудзя під назвою «Живослово», де прагнемо об’єднати всіх творчих освітян Новоград-Волинщини. Відтепер, маємо щире сподівання, у школах району звучатиме ім’я письменника-земляка на уроках літератури рідного краю.
В Немильнянській же школі поступово формується музей Юрія Гудзя. Численні добірки-рукописи,світлини, документи родини Гудзів, малюнки-мініатюри, публікації – його і про нього – дослідницькі матеріали, інформація з мережі Інтернет – все це є складовою частиною музейної кімнати письменника, і ми з задоволенням ділимося зібраним з охочими познайомитися з іменем земляка ближче. Таких – багато, і буде ще більше. Бо має наш, не завжди збагненний, не завжди розгаданий Юрій Гудзь дивну і ніким не пояснену посмертну силу: варто лише зазирнути у його творчість – і вже не зчуєшся, як опиниться воно глибочезно у тобі, й не вирвати його звідти … Особисто я навіть не пробую того робити, бо дуже вже споріднене Юрієве сприйняття села з моїм – як і, можливо, наше далеке, заховане в сутінках століть, родове коріння… Маю крицеве переконання, що можу, мушу і – впевнена! – продовжу його «Замовляння невидимих крил», хай навіть з іншою назвою! Адже, мов за дивним велінням його душі, пишу про своїх немильнян, «малюю» їх у власних новелах, оповіданнях – і не раз уже піймала себе на тому, що починаю бачити своє село крізь призму Юрієвого сприйняття. Записую їх у самописну збірочку, що носить цілком «гудзівську» назву – «Післямова до «Замовлянь…»
Він повернувся до рідного НЕ-МИ. Він залишився з нами. Живий він серед нашої тиші сільської, серед гомону Дубової та Ягоденки, серед таємничого шепоту Золотька, серед помережаних полів книг і на сторінках щоденників у своїй кімнаті в сільській школі… Землі ми подарували лише його тіло.
Леся Гудзь.
Із творчої спадщини Юрія Гудзя:
Поезії з щоденника Юрія Гудзя.
Творчість періоду 1974-77 рр.
Була весна.
Нема весни,
Ні коней карих.
Лиш без середньої струни
Висить гітара…
*** *** ***
Пташині лапки,
Тоненькі лапки.
Мов подряпини на печативі вечора…
Евклідова геометрія кутиків,
Життя, загнане в кут…
І вже пташині лапки –
коло твоїх очей,
мов подряпані долі…
Зорі породило невдале кохання,
глузування, відмови,
підступність, зради, образи,
хто цього не міг стерпіти –
кидав своє кохання в небо,
і воно ставало зорею.
Тому зорі завжди байдуже
Дивляться на закоханих.
*** *** ***
І навіть коли немає грошей,
Вітер приносить
Досить опалого листу,
Щоб розпалити вогонь…
*** *** ***
О, руки,
Що ллєте молоко
З блакитного глека,
Яке дороге мені ваше тремтіння!
*** *** ***
Так тяжко на душі,
Неначе десь
Вмирає жінка молода.
Іде, іде
Весняний мокрий сніг.
*** *** ***
Такі думки,
Наче шкіри маляти
Торкаюсь.
Самотою
Блукаю по парку.
*** *** ***
Вся шкіра моя
Стала як вухо.
У тиші
Сплячого міста –
Важезні кроки.
*** *** ***
Не забувається
Таке обличчя!
Під вартою
Йшов вулицею чоловік
Та й усміхався…
*******
Ти запитуєш мене,
коли я закінчу картину,
яка збереже
хоч кілька прикмет
нашого покоління,
розтоптаного підковами
безкінечних парадів.
Більше про це не питай.
Ти сам знаєш,
як ми живем
і чим доводиться платити
за хліб і молоко,
яка ціна
врятованим словам,
збереженим картинам,
і скільки черепів
уважних
нам дивиться
у збайдужілі спини.
Бо ми –
лиш відгомін
майбутніх партитур,
німих оркестрів
початкові ноти.
Та треба йти –
дорога мусить жити
і після нас…
*** *** ***
На межах
Зникає літо в полинах,
Кров проступає на бинтах,
У порожнечі завмирає серце,-
Окрут повернення…
Та в рідній хаті
Щоночі душать сновидіння,-
Я знову буду серед тих,
Хто вже не вернеться з походу…