Є в літературі жанр «бувальщина» – розповідь із життя різних селебрітіз національного та світового значення. Затяті колекціонери таких бувалих-небувалих історій збирають їх з миру по рядку, а потім передають наступним поколінням як неоцінений скарб. З часом ці історії починають нагадувати дитячу гру «зіпсований телефон» – ніби й пив цей письменник, як проклятий, ніби й програвся в карти в столичному казино, а ніби й був порядним галицьким сім’янином, вчителював у сільській школі і перечитував вечорами «Кобзар»…
ДВІ НЕБУВАЛЬЩИНИ З ЖИТТЯ УКРАЇНЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ
Є в літературі жанр «бувальщина» – розповідь із життя різних селебрітіз національного та світового значення. Затяті колекціонери таких бувалих-небувалих історій збирають їх з миру по рядку, а потім передають наступним поколінням як неоцінений скарб. З часом ці історії починають нагадувати дитячу гру «зіпсований телефон» – ніби й пив цей письменник, як проклятий, ніби й програвся в карти в столичному казино, а ніби й був порядним галицьким сім’янином, вчителював у сільській школі і перечитував вечорами «Кобзар». Кажуть, що так народжуються легенди. Кажуть, що так вони і помирають.
Про деяких літераторів народ вигадує оповідки ще за їхнього літературного життя, інші «олегендарнюються» вже після смерті. Проте історія знає чимало так-званих автобувальщин, коли письменник настільки контролює себе та свою творчість, що долучається до створення подібних небилиць і сам пускає їх у люди.
Озброївшись біографічними даними українських літераторів та власними патріотичними почуттями, надумала і я попрактикуватися у цьому жанрі. Героями моїх вигаданих і не дуже оповідок стали Тарас Шевченко (поет, художник, 199 років, Кирилівка) і Роман Скиба (поет, 43 роки, Львів). Що ж, почнемо…
Після закінчення академії мистецтв Тарас Шевченко повернувся до рідного села навідати земляків. Зустрічає він там дяка, який змушував його в дитинстві носити воду, і каже: “А здрастуйте! Тепер я – відомий митець, вищу школу художеств закінчив! Ось деякі роботи покажу Вам зараз – переконаєтеся, що дарма Ви мене ледачим вважали”. Дяк узяв до рук альбом, погортав трохи і як вигукне: “Що?! Оце ти художеством називаєш! Як був ледащо, так і зостався, а ну бігом по воду!” І пішов Шевченко засмучений до криниці. А дяк, вже наодинці, переглядаючи ескізи з портретами російських панянок, все шепотів про себе: “Ладна баришня, ладна!”.
Вигадувати історії про сучасників – справа невдячна: а що як ображений герой розфрендить із соцмереж, або ще гірше – звернеться до суду? Тому оповідка про поета в законі Романа Скибу написана в невпевненому інтонаційному ключі J.
Подейкують, що Роман Скиба є живою реінкарнацією Григорія Сковороди і саме тому так полюбляє Поділ у Києві – місце, що просякло енергетикою мандрівного філософа. А ще ходять чутки, що пам’ятник Сковороді на Контрактовій площі з кожним роком стає все більше схожим на Скибу. Не вірите – придивіться уважніше.
Якось прийшла до нашого героя в його рідне кафе «Полонез» юна філоложка з Могилянки та й запитує:
– Пане Скибо, а правда, що пам’ятник Сковороді з Вас ліпили?
– Правда-правда – відповідає Скиба. – Усім світом ловили і таки піймали.
Існує ще одна легенда про те, як Роман Скиба колись мешкав у телефонній буді і йому туди інколи дзвонили, може, навіть з ЦК. Проте поза конкуренцією залишається той нібито факт, що свого часу Скибина збірка дитячих віршів вийшла у двох варіантах: для хороших дітей – «Кожному по скибці», а для поганих – «Кожному по ср..ці». Яка книжка малечі сподобалася більше – досі невідомо.
«Бувальщини бувальщинами» – знизить плечима прискіпливий читач, – «та нам потрібна перевірена інформація!». Хоча… А хіба доведено, що розказане тут є брехнею? Як писав великий Пушкін: «Сказка – ложь, да в ней намек, добрым молодцам урок».
