Здається, в 1975-у році (подекуди раніше, а десь і пізніше) селами краю прокотилася хвиля споруджень пам’ятників загиблим у Другій світовій війні. Галичани скоса дивилися на ті пам’ятники, часто подібні мов дві краплі води. Дивилися скоса, бо замислювалися: а як же бути із пам’ятниками тим, хто поклав життя за Україну, але загинув не на фронті, а в лісі?
Місцеві ж начальнички, уявляючи себе діячами не сільського, а куди більшого масштабу, як мінімум обласного чи принаймні районного, вирішили: що-що, а вічний вогонь, як у столиці чи в області, горітиме біля пам’ятника і в селі… Словом, знову не обійшлося без глупої, ницої, підленької, нахабної і тупої показухи. Адже до газифікації села тоді було ще далеко.
Отож, під час спорудження постаменту у тильній його частині було вимурувано нішу для… балона зі зрідженим газом, а від неї крізь постамент ішла трубка до металевої п’ятикутної зірки з отвором у центрі, що мала лежати на кам’яних плитах перед пам’ятником і повинна бути виготовлена у найближчій «Сільгосптехніці». Задумано – зроблено.
І відкриття пам’ятника вдалося на славу. Лунали промови, піонери у червоних галстуках несли почесну варту. Музика грала дозволені кимсь невидимим мелодії, тирлувався колгоспний і сільський «актив». Видніли і лисніли фізіономії опасистих дядьків-начальників біля пам’ятника, що являв собою могутнього радянського солдата в касці, плащ-палатці і з автоматом ППШ навпереваги…
А «вічний» вогонь палахкотів аж… до вечора. Бо від того ж начальства невдовзі надійшов наказ балон зі зрідженим газом забрати і сховати, щоб його уночі хтось… не вкрав. Бо прагнення щось украсти було тоді, як і тепер, одним із основних інстинктів українця, себто й галичанина. Багатьом було соромно. Перед тими, кому спорудили пам’ятник. І хоч їхніх останків під ним не було, але чомусь здавалося, що вони, оті загиблі, все бачать, чують і все знають… Було дуже соромно…
ІІ
Минуло чи не чверть століття. І вже в незалежній Україні ніша для газового балона в постаменті пам’ятника загиблим на фронтах Другої світової війни знайшла собі нове застосування: юні відвідувачі місцевих дискотек ув особах прищатих підлітків-школярів і таких же недорослих школярок облаштували тут собі тайник, де ховали… алкогольні припаси і сяку-таку “закусь”, аби, споживши цих дорослих радощів-трунків, бути на дискотеці максимально розкутими і розслабленими… Аж до «ліхтарів» під очима, червоної юшки з носів, розпущених по раменах шмарклів, жмутів взаємно видертого волосся на асфальті перед Народним домом та безтямної втрати по навколишніх кущах того, що колись – ги-ги! – звалося цнотливістю, невинністю, та якимись там дурнуватими віночками. Але менше з тим. Бо нас передусім цікавить нове застосування отої ніші в постаменті… Словом, довідалися про отой тайник місцеві «професійні» пияки і якогось суботнього вечора тихцем та без зайвої метушні експропріювали у своїх юних земляків їхні припаси, і на якійсь глибоко законспірованій «точці» зі знанням справи спожили геть усе. І мало того, що випили і з’їли чуже, а ще й підвели під отой свій ганебний і обурливий вчинок моральне підґрунтя: мовляв, таким чином вони, люди з «обмороженими» очима, знищивши спиртні запаси шмаркачів, борються за фізичне і духовне здоров’я підростаючого покоління…
Жарти жартами, а мені ці події навіяли думку: як демократія, то демократія, як свобода, то свобода!.. Чому для чотирнадцяти-п’ятнадцятирічних «парубків» і «дівчат» у колишній так званій кімнаті щастя в колишньому Будинку культури, а нині Народному домі, не обладнати камери схову, спеціальні шафи чи навіть сейфи, куди дорогі батьки незадовго до початку дискотеки (колись танці) могли б помістити для своїх дітей хто що може: самогонку, спирт чистий і розведений, вишняк, різноманітні наливки та настоянки… Залежно від статків родини.
I тоді жодні сільські пияки-синюшники-мухомори не змогли б обкрадати бідних діток і відбирати у них їхні маленькі житейські радощі.
Тоді й ті, хто не повернувся з фронтів Другої світової війни могли б у вічному своєму сні почуватися набагатоспокійніше.
Богдан Бастюк