Я не знаю, чи хто читає писане (переписане) мною… Не знаю, чи хто вдумується, коли читає… Я просто хочу, щоб хтось-когось спам’ятав… і робив іншому тільки Добро… Доки ще є Час…
“…а ти, Хомку, грай”.
Це слова з одного із листів Бориса Харчука до Феодосія Рогового, почуті ним на весіллі в рідному селі.
Сам Б. П.Харчук (1931-1988) народився на Тепнопіллі (Лози Збаризького району), закінчував педінститут у Полтаві, жив у Києві, отримав фатальний інфаркт (другий) у Латвії (вічна причта про “путі Господні”)…
А як жив? Мабуть так, як і всі ми – трудно.
“Київ, 19 грудня 1986 р.
Добрий друже!
З Новим Роком! Хай він не вилізе нам боком, а дасть здоров’я.
Написав я про Вас Ол.Гончареві, але ніякої звістки. А Ви щось маєте? Видавництво наче планує Вас на 1988, от, недотепи. Чекаю “Прапора” (журнал – Ю.Р.), щоб хоч трішки порадіти, що наше слово ще не вмерло.
Віншую Вам – усьому Вашому родові – правди й чесності.
Бор. Харчук.”
* * *
“Київ, 27 грудня 1986 р.
Друже-товаришу!
Одержав вашого журного листа і моє серце сумом сумує.
Боже-боже, якщо Тебе нема на висоті, то ти повинен, ти мусиш бути у людських серцях. А якщо у людських серцях тебе нема, то нема правди, любові й совісті: у таких серцях гніздиться люта жорстокість.
Тяжко усвідомлювати, що за очисний вогонь в одежі слова треба каратися забуттям, нерозумінням і непотрібністю.
Який же вихід? У чому? А, може, його й нема? Може, він у смерті? Не знаю, як Ви, а я її вже давно не боюся: зайвість і висування нікчем, якої ще смертельнішої смерті!
Послав я листа О.Гончареві. Відповідь- мовчання.
Що ж, колишні й сучасні Корнійчуки й К* переконані ніби вони справді є основою літератури, слова і ніби вони справді рухають літературу й слова. Історія стверджує, що навпаки: рушіями якраз є Куліші й Косинки, Довженки й Свидзинські – страдники, подвижники й одержимі.
Будьмо серед них. З тим Вас і обіймаю, і гріюся від Вашого слова.
Бор. Харчук.”
* * *
“Київ, 16 січня 1987 р.
Дорогий побратиме!
Нарешті й для мене свято: Твоя повість таки єсть у “Прапорі” (передмова Б.Харчука – Ю.Р.) . Вітаю й обіймаю. Сподіваюся, що добрі люди її привітають.
А іншого доброго й хорошого нічого не знаю. Як вже писав, від О.Гончара – мовчання. Куди ще податися, не знаю, бо ж він – найвищий. Будемо сподіватися на його благородство.
Нам залишається одне-єдине: щоб не було і як би не було, а ти, Хомку, грай – праця й труд усе перетруть. Зрозуміло, що наші серця, розум і кості – позачергово.
Ще раз вітаю. Бор. Харчук.”
* * *
“Київ, 9 лютого 1987 р.
Дорогий друже!
Повідомляю: “Вітчизна” начеб планує Ваш роман у №7.
Редактор мені сказав, що Вам належить дещо зробити. Я був переконаний: Вам послано рукопис і Ви вже працюєте.
Так чи інак, а з романом таки зрушилося: Гончар, мовляв, наполягає. Я радий, що мій до нього лист, бодай, якимсь чином, а таки не був марний.
Одначе, час – час: ми що не день, то неухильно відпливаємо в небуття, а наші намагання стають марними і саме наше існування втрачає сенс. Письменницька праця, як і хліборобська: посіяв, чекаєш жнив. Як було б хліборобові, коли б його поле та родило не через рік, а посіяне лежало, сходило і сходило років три, чотири, п’ять, не знаючи ні весни, ні літа?
Я не зав’язую Вас хустиною печалі – сам сиджу в шапці суму. Нема чим дихати. Нікому не потрібний. А опускати рук не можна. Нидіти ж у бездумному термітнику слухняним роботом негідно.
Вітаю Бор. Харчук.”
* * *
Я не знаю, чи хто читає писане (переписане) мною… Не знаю, чи хто вдумується, коли читає… Я просто хочу, щоб хтось-когось спам’ятав… і робив іншому тільки Добро… Доки ще є Час…
“… а ти, Хомку, грай”.
25.06.2014.