Сестра вже не звертає уваги на схлипи, на сльози, що гарячими краплями падають їй на руки. Аня зовсім поряд, вона обережно притискається до ніг, огортає ручками за талію, і плаче, плаче… плаче беззвучно, плаче від страху, а може від щастя, що вже нарешті…
Сон для Ані
Густа важезна тиша вже звично моститься на земляній, холодній, наче страх, підлозі, старих прогнилих полицях, де колись стояли акуратні черги домашньої консервації; сповзає по вологих, вкритих цвіллю стінах; ущерть наповнює собою затхле, ядуче повітря… Нині рівно три тижні з того часу, як вона тут оселилась. І рівно два тижні – як тут оселилась темрява. Напевне, вони б сьогодні справляли цей маленький ювілей, напевне, вони б сьогодні зажадали якихось подарунків… але окрім сестер у тісній землянці більше нікого немає.
А які з них гості? Яке з ними свято? Ну хіба з них можуть бути якісь подарунки? Хоча, напевно можуть, хтозна. У вічній темряві ніч довга.
Раптом темрява мружиться, тиша стискається і іде дрібними складками, ніби колами по воді:
– Ми…
– Мовчи, Аню, цить.
Голоси ледь чутні, втомлені, прозорі, зірвані постійним мовчанням.
– Ми… помремо? От зараз… ми ж тепер… помремо?
– Мовчи… Замовкни, дитино…
Тиша здригається, сполохана тихеньким схлипом, далі розпадається важкими листами щільного блискучого металу, розітнута на дві половини тоненьким, мов лезо, дитячим плачем.
– Аню… – все ще шепоче сестра, але голосно, рвучко, з дивним надривом, якого просто не може бути чутно у шепоті.
– Аню…
Плач не втихає. Сестра спочатку стрімко обіймає пустку. Потім – навпомацки шукає малу, доки не знаходить і не притискає тремтяче гаряче тіло до худих грудей. Трохи втишує плач, але він вже ніби сам по собі: понад страхом, понад розумом, понад заборонами і розумінням…
– Ну, тихо маленька, не плач… важко тобі, важко… мовчи, благаю тебе, треба тихенько, ти ж знаєш…ну, тихо!
Схлипи чеканять, б’ються об стіни, осідають колючими зірочками світла у звиклих до темряви очей. І муляють, муляють, муляють…
– Мовчи, мовчи, Аню!!! Вони почують, почують же…ти ж знаєш ЯК вони чують…вони чують все… мовчи, рідна моя, (цілує у волосся) мовчи, мовчи, мовчи…
Та Плач уже живе своїм життям. Він сам собі господар, сам собі дозвіл, сам собі заборона. І він живе, живе все гучніше, все гострішає його холодний, як земляна підлога, голос, який все безжальніше ріже натягнуті нерви на шматки. А далі вже не ріже, бо це йому не цікаво. Він починає рвати, рвати кістлявими руками, рвати по живому, рвати безжально, з насолодою… А сестра мовчить, бо їй не можна кричати, не можна перекричати цей Плач, звільнитись від нього, врятуватися, врятувати… Хоча вже і готова, аби лише повернулась і чорною гадюкою вляглася коло ніг тиша, проклята тиша – єдине спасіння, єдиний рятунок від них…
Але сестра знає, що не можна. І замість того що є сили у голодному, змученому переховуваннями, темрявою, холодом, баландою з гнилиць і прогнилим повітрям старого затхлого погреба тілі, притискає, обіймає, втискає маленьке замурзане пилюкою і сльозами сестрине обличчя в свої груди.
І ось плач стає тихішим, ще тихішим, доки зовсім втихає… Аня не пручається, вона розуміє, що лише так можна втишити той Плач, той всесильний, зрадливий Плач, той жорстокий Плач, що зродився десь всередині неї, виліз з її маленького рота і зажив поряд них. Зажив лише для того, щоб знищити, щоб згубити їх із сестрою… Щоб видати їм…
– А пам’ятаєш, мама розказували нам, що снам треба вірити, Аню?
Плачу більше нема. Вона вже не притискає сестру, а сидить знесилена, важко зронивши руки на холодну підлогу. Темрява мовчить, на цей раз не бажаючи краятись навіть тихеньким писком, напівшепотом, шелестінням поруху… Мовчить і Аня. Мовчить так нестерпно довго, що сестрі стає погано… Але за мить щось м’яке (русява кіска) врешті злегка лоскоче плече сестри – Аня киває.
– Так мені сон снився, Аню. Вчора вночі…
– А як ти знаєш коли була ніч?
– Ніч була, коли ми спали. І потім, коли прокинулись, теж була ніч… така ж як і два тижні до того, і опісля…опісля…
Сестрі важко. Голос геть сів, і тепер шкрябає своїм понівеченим тілом десь глибоко у горлі, на очі лізуть гарячі сльози. Добре, що Аня не побачить…
Сестрі важко. Гнилиць більше немає. Нагорі припускають морози, і в землянці стає нестерпно холодно… Добре, що вже не надовго.
Сестрі важко. Гірка думка шкребеться у мозку, перевертається і ранить своїми гострими крайцями… Нащо, ну нащо вона зупинилась? Чому їй не стало сили врятувати від цієї темряви, від цього холоду, від тих, що десь там, нагорі, хоча б Аню? Чому їй забракло мужності не опустити руки, дотримати обійми до кінця?
Сестрі важко. А найважче їй відповідати на запитання Ані: “Коли повернеться мама?”, “Коли вони підуть геть?”, “Коли нагорі сходить сонце?”, “У який бік молитися, що Бозя чув?” “Коли стане тепло?”, “Коли ми нарешті помремо?”…
Нагорі чується шум. Спершу несміливий, і тому схожий на витвір змученої очікуванням уяви, далі все відчутніший, все голосніший.
– Це вони, правда? Це вони…скажи, зараз ми помремо? Скажи, зараз ми нарешті помремо?
Аня тепер часто запитує про це. А все тому, що не спить, коли повинна спати, і чує те, що не повинна чути. Бо коли Аня спить, сестра завжди молиться: стоїть на колінах і молиться Бозі. Молиться про “нарешті”.
– Слухай мене, Аню, слухай…
Сестра вже не звертає уваги на схлипи, на сльози, що гарячими краплями падають їй на руки. Аня зовсім поряд, вона обережно притискається до ніг, огортає ручками за талію, і плаче, плаче… плаче беззвучно, плаче від страху, а може від щастя, що вже нарешті…
– Слухай мене, Аню, мені снилася мама… гарна, у тій рожевій сукні, що ти любила, пам’ятаєш? Пам’ятаєш?
Киває.
– От… вона зайшла у хату. А ми були тут. І вона нас шукала. Нагорі. Довго-довго шукала…
– І ми це чули?
Плач втихає.
Нагорі чути галас. Перевертаються меблі, б’ється посуд.
І гуп-гуп-гуп-гуп – важкі кроки не одного, не двох, не трьох…
– Чули. Бо вона отак, як і зараз там, нагорі, ходила голосно, перевертала стільці, заглядала у шафи, грюкала різними дрібницями…вона дуже хотіла нас побачити, тому дуже-дуже шуміла…
Нагорі чутно крики. Вони глухі і ледь зрозумілі, слова не розібрати. Важко навіть визначити чоловічі вони чи жіночі.
– Вона довго нас шукала, гукала… Гукала, казала: “Аню, де ти”?
Сестра замокла.
– А тебе кликала?
Аня рідко перепитує. Лише коли сестра занадто довго мовчить.
Аня слухає дуже уважно. Тепер вона вилізла сестрі на руки і тулиться міцно-міцно, бо їй холодно, а ще, бо хоче почути сон до кінця. Сестра часто замовкає, і часом здається, що вона навіть не дихає. Тоді Ані стає страшно, тоді вона починає цілувати сестрині холодні руки і ляскати її по щоках, сіпати за волосся, штурхати у груди. Раніше вона би ніколи так не зробила, але тепер розбудити сестру стає все важче.
…і дарма вона не їла тої баланди, яку готувала із сушки і гнилиць. Хай на смак жижа і була гидотною, але ж їсти все одно треба, а сестра не хотіла. От тепер зовсім слабка зробилась…
– Кликала. Вже коли до нашої кімнати дійшла, кликала…
Гуркіт не втихає, щось знову падає, чуються голоси. Але Аня, здається, вже не розділяє сестриного сну і реальності. Для неї все сплелось у єдине дійство.
От і добре. От і добре. Вигадувати сон стає все важче. А так… Мама і досі десь там, у її, сестриній, кімнаті. Вбрана у рожеву сукню, яку любить Аня. Тільки вона не кличе і не шукає. Вона лежить на підлозі, на тому самому місці, застеленому картатою рядниною, що її ще бабця ткала. Але Аня того не знає. Вона багато чого не знає. Не взнає.
– І ми відгукнулись?
– Відгукнулись, маленька, відгукнулись. А потім…
– Ні, ні, тільки не мовчи!
– Не буду.
– То вона почула?
– Почула. Почула і згадала, що у моїй кімнаті під бабцевою ряднинкою є вхід у старий копаний погріб, з напівзабитим дошками лазом. Пішла у велику комору, що коло входу (тепер кроки чутно майже над ними, вони віддаляються, знову наближуються. Тоді нарешті чується перший значний удар чимось важким і гострим по підлозі. З земляної стелі на сестер сиплеться бадилля, пил і шматочки землі), а тоді повернулась із чимось важким і гострим, і почала пробивати хід до нас…
– А вони? Хіба вони б її пропустили? Вони ж не могли її не почути.
– А їх вже немає… у моєму сні їх вже немає. Там тільки ми удвох і мама. Вона втомлена, бо дуже довго нас чекала…шукала. Тому і хід до нас пробиває довго. Їй важко, бо ми зачинені на важезну ляду з середини, але у нас вже не має сили відчинити її, щоб пустити маму, щоб допомогти їй забрати нас звідси… (гуркіт стає все гучнішим, їх кілька, вони поспішають, бо таких хат, як ця, їм ще треба обійти 3 або навіть 4 за сьогодні. і вони сильні, бо ходять під сонцем, бо їдять коли те їм потрібно, бо дихають свіжим морозним повітрям, бо носять теплий одяг, бо сміються, бо говорять в голос.)
Аня уважно слухає. Слухає сестрин сон, слухає гуркіт, від якого сиплеться бруд зі стріхи, а тому печуть очі. Вона вже не штурхає сестру, бо знає – сестра не спить, сестра просто згадує сон. Сон для Ані.
– А потім ляда піддається, нам стає радісно, бо ми бачимо світло… яскраве-яскраве… і ми дивимось прямо на нього, доки в очах не починають іти різнобарвні кола, доки темрява і світло не вибухають червоними бризками… тоді ми з тобою обіймаємось міцно-міцно. Ось так. І більше не дивимось на світло. Ми чекаємо маму.
…землянка-погріб зовсім тісна. З тих пір, як минулої осені сюди упав тато, дядько забив вхід кількома дошками. Казав: “ну хіба ж це можна?… ну хіба так буває?.. двоє дітей, жінка… самі. Бісова копанка, бісові східці… та хіба ж так помирають?..”. Тому тепер сюди важко спускатись – вхід занадто вузький. Такий вузький, що в нього може протиснутись хіба що дитина. Такий неймовірно вузький, що навіть гуркіт зупиняється, не знаючи як дістатись самого дна…
Але це не надовго, бо вони все ще там.
Вони тепер завжди будуть там…
– А далі?
Сестра довго мовчить, тільки гарячі сльози опікають тім’ячко Ані.
Сестра довго мовчить, тільки все міцніше і міцніше притискає Аню до себе.
Сестра дуже любить Аню…
– Далі я прокинулась.
Сестра дуже любить Аню.
– А зараз і ми, зараз і ми…