Професор Львівського національного університету імені Івана Франка, заслужений журналіст України Василь Лизанчук, який залишається одним із найактивніших авторів-науковців, які виходять зі своїм словом до читача, цього разу запропонував книжечку публіцистичних нарисів, присвячених Тарасові Шевченку.
НЕЗАЙВІ ДОПОВНЕННЯ ПРО ШЕВЧЕНКА
Василь Лизанчук. Шевченкове слово / Передмова Іван Крупський; Післямова Володимир Демченко. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2014. – 184 с.
Про Тараса Шевечнка у ювілейний рік написано немало, і ще буде написано. Сей феномен бажання осмислити неохопне тим більш важливий у час московсько-української війни, в якій нині всі перебуваємо, але не всі розуміємо, що з нами відбувається і чому саме з нами. І тут, як не дивно, одну із відповідей, якщо не більшість, можемо знайти у … Шевченка.
Професор Львівського національного університету імені Івана Франка, заслужений журналіст України Василь Лизанчук, який залишається одним із найактивніших авторів-науковців, які виходять зі своїм словом до читача, цього разу запропонував книжечку публіцистичних нарисів, присвячених Тарасові Шевченку. Книжка оформлена художніми ілюстраціями заслуженого діяча мистецтв України Василя Семенюка. Такий творчий тандем журналіста і художника вийшов направду оригінальним і взаємодоповнюючим.
Щодо самої збірки, то її концепцію пояснив у передмові професор, доктор історичних наук Іван Крупський. Додам тільки, що і Василь Лизанчук, й Іван Крупський є не просто професорами Львівського університету, а заслуженими професорами: «У книзі чітко простежуються дві концептуальні лінії: одна з них спрямована на висвітлення життя і творчості Тараса Шевченка, інша – на реалії сучасності,що випливають із заповітів Кобзаря, й на розкриття тих заповідей поета, які б мали нині визначати основоположну вісь державницької позиції нашої держави та ставлення до України і її зовнішньої та внутрішньої політики наших сусідів».
Якщо зважити, що книга підготовлена до друку наприкінці 2013 року, власне, рекомендована 27 листопада Вченою радою ЛНУ, а вийшла весною 2014-го з присвятою: «Світлої памʼяті убієнним і живим Героям Євромайданів – борцям за соборну правову українську Україну», то треба розуміти, що поряд з людьми, які своїм життям відстоювали українську правду і українську перспективу, боролися за ті самі ідеї і принципи українські письменники, журналісти, науковці. І Слово тут виявилося тим важливим форпостом національної боротьби і національного утвердження власної правди, без якого годі уявити повноцінну самостійну державу.
У нарисах (вони пронумеровані автором, всіх 22) розставляються акценти на основі вже відомих фактів, але ці акценти є дуже важливими і незайвими для нагадування. Так, у нарисі «Код порозуміння між народами», присвяченому ідеологічній боротьбі навколо творчості Тараса Шевченка, додається інформація письменника і колумніста Андреа Чалупи про спровокований Сталіним голодомор в Україні, й про заселення територій України депортованими росіянами. Наводиться документ, датований груднем 1933 року, в якому вказано кількість російських переселенців і області. Так, в Донецьку область було переселено 3527 колгоспних господарств разом із кіньми, коровами, різною худобою, які перевозилися 44 ешелонами. Чи можна дивуватися тепер тому факту, що в Донецькій і Луганській області на боці російських терористів воюють п’ятнадцятирічні підлітки, які вбивають українських «фашистів».
У нарисі «Прометей України» згадується про долю Олекси Гірника (1912-1978), який здійснив акт самоспалення біля могили Тараса Шевченка в Каневі на знак протесту проти російської окупації на Україні. Перед смертю він залишив записку: «Протест проти російської окупації на Україні. Протест проти русифікації українського народу, Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава».
У нарисі «Одухотвореність рідної мови» Василь Лизанчук наводить слова Григорія Гусейнова про долю могили Варфоломія Шевченка, родича Кобзаря, який помер на початку ХХ століття у селі Буряківці біля Чорнобиля. Після атомного вибуху в квітні 1986 року село разом з цвинтарем зникло, а на тому місці кладовище забрудненої радіацією техніки.
У нарисі «Візія українського майбутнього» наводиться фрагмент листа Тараса Шевченка до Якова Кухаренка від 30 вересня 1842 року, в якому поет пояснює, чому написав поему «Слепая» російською мовою: „Переписав оце свою «Слепую» та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся канапам черствим кацапським словом“…
Таких незайвих доповнень, порівнянь із сучасністю ми знайдемо чи в кожному із нарисів, і всі вони лише увиразнюють самобутність і актуальність слова Тараса Шевченка, його вплив на сучасне життя України, а також важливість творчої спадщини Шевченка у боротьбі за «українську Україну».
У такому сенсі книга нарисів є не тільки намаганням осмислити творчість Шевченка у її зв’язку з сучасністю, але й чіткою громадянською позицією Василя Лизанчука, який висловив свою незгоду і свій протест із русифікаторською політикою Януковича і його поплічників. Ця книга також є черговим документом-свідченням загарбницької політики Москви (прямо і через своїх поплічників в Україні) щодо України, й відповіддю, чому Україна ніколи не примириться з будь-якою окупацією.