От мріяла про чоловіка – отримала. Чудового, сильного, мужнього; мріяла про діток – і вони є, здорові й жваві; про улюблену роботу – так і сталося, працюю з радістю, даруючи людям свої думки; мріяла про своє житло… теж є. Тільки чомусь вдячності й радості за здійснення всіх цих забаганок не відчувала. То, виявляється, у мене є все. Все, про що я подумаю, що вимрію, зажадаю…
Каталожні забаганки
Сірий та похмурий день не видававсь якимось незвичним. Все як і завжди: розмірено, повільно, нудно, поки… Поки не заграла звична мелодія мого мобільного. На екрані висвітився невідомий номер. «Узяти чи ні?» – майже як у Шекспіра іронічно промайнуло в голові, але наступної хвилини я вже натискала кнопку відповіді. Приємна новина мене чекає чи ні, та в цій розміренності я вже надто засиділась. А що мені приніс невідомий дзвінок, не дізнаюся, поки не підніму слухавку. Не підняти ще гірше – весь день думатиму, що, можливо, це і був той мій шанс, котрий, як кажуть, дається раз у житті. А я б його прогавила. Тому відповіла.
– Алло…
– Доброго дня вам! Це Любов Василівна?
– Так, це я!
«Любов Василівна» мене рідко хто називав. Для всіх я була просто Любкою. Але таке звертання означало, що людина телефонує вперше, незнайома і з якогось серйозного питання.
– Ваше замовлення за каталогом прийшло, скажіть куди кур’єр повинен його доставити? – почула продовження.
– М-м-м-м, – протягнула я, блискавично шукаючи в голові, мабуть, зі швидкістю, що не була відома навіть моєму ноутові, файл, де записано, що, коли і головне – на яку суму я замовляла за каталогами. – А можна, я на пошті заберу? – щоб трошки відтягнути момент і дати можливість голові перезавантажитися і таки видати мені потрібну інформацію, видала.
– Звичайно, але за кожен день простою буде нарахована пеня в розмірі….
Договорити я не дала. Кинувши «Добре», швидко вимкнула телефон.
Що ж, доведеться забирати. Може, там і пригадаю, що ж я замовила і головне – на яку суму.
Отже, замовлення… Про шанс знову доведеться тільки мріяти. Скільки вже тих мрій… складати нікуди. Мрії, мрії, а в реальності що? Ні будинку із собакою, як мріяли з чоловіком, ні яхти, подорожей на Кариби, ні… Та що там говорити – нічого. Дедалі частіше думки про оте «нічого» не давали спокійно спати, радіти життю та й просто… жити. Щоразу, переглядаючи улюблену передачу про світське життя, замислювалась і засмучувалася. Чому в одних є все, а в мене – нічого. Те, що в інших, таких, як я – єдина розрада.
От і розфарбувала сірий день – тепер доведеться хтозна-де шукати кошти на «забаганку», до зарплати ще ж не близько.
Наступного ранку, перед роботою, забігла у скромне відділення пошти, де, вистоявши у черзі бабусь та дідусів, які прийшли за копійчаними пенсіями, нарешті отримала свій скарб. «Це ж треба, все життя працювати, мріяти, чекати чогось, щоб потім, коли вже й сили не ті, і розумієш, що вийшов на фінішну пряму життя, отримувати кілька копійок? Та ще й стояти за ними пів дня, а то й увесь у черзі. А купити за них можна хіба що хлібину та пакет молока», – думала, стоячи в черзі. А як же мрії? Коли їх здійснювати? І що я зараз маю? Оту забаганку?
Коштів на неї мені таки вистачило – не зовсім була не при собі, коли замовляла.
Розгорнувши перед співробітниками поштовий згорток, оніміла – сукня. Та сама, про яку давно мріяла, і, якось переглядаючи сайт відомої фірми, оформила замовлення. І забула. Зараз моєму щастю не було меж. Сукня лягла на мою фігуру просто ідеально, підкреслюючи всі принади й маскуючи все, що не потрібно було виставляти на показ. У подруг на роботі аж очі блищали – обновка справді дуже пасувала мені. Для кого була вона? Мабуть, для мене і для чоловіка. Щоб зловити його захоплений погляд, коли одягну, а потім, пливти поруч з ним, гордим від такої супутниці життя… Для впевненості у собі, жінці.
Я була справді щаслива і вдячна. Вдячна за те, що тієї миті, коли захотіла цю сукню, просто заповнила форму замовлення і забула. Але фірма не забула. Минув час, і я отримала те, чого дуже хотіла.
Сірий день ураз зацвів усіма фарбами, і ніби музика заграла десь у серці.
Раптом мене осяяло! Адже всі мої, так би мовити, мрії теж були моїми забаганками, і ті, яких я дуже сильно хотіла. Ще колись, у дитинстві, таки збулися. Ніби також як за каталогом замовила – отримала. Але найголовніше – я про це з часом забувала і не була вдячна, не раділа їм, а знову й знову нарікала, мріючи вже про наступні. От мріяла про чоловіка – отримала. Чудового, сильного, мужнього; мріяла про діток – і вони є, здорові й жваві; про улюблену роботу – так і сталося, працюю з радістю, даруючи людям свої думки; мріяла про своє житло… теж є. Тільки чомусь вдячності й радості за здійснення всіх цих забаганок не відчувала. То, виявляється, у мене є все. Все, про що я подумаю, що вимрію, зажадаю… Чому ж, коли я отримала сукню, то можу радіти їй, не зважаючи на те, що хтось має кращу чи десять таких? Просто щаслива тим, що маю… А коли у житті мені ті ж забаганки з часом виконуються – тільки розчарування, що у когось краще, більше…
Виявляється, ми дуже багаті, тільки вдячності мало за те, що маємо… То як же можуть бути виконані наші наступні забаганки, якщо ми не можемо подякувати за отримане?