Орися Москва. Про воду і кров

Очі мої не змінили кольору: сірі. Не дуже виразний колір, але після кількох крапель сліз вони стають ледь смарагдовими. Останнім часом вони майже постійно смарагдові. Думки мої не змінили русла, як то буває з річкою, якій перекрила дорогу дамба.

Про воду і кров

Присвячується дітям Горища

Мої дивні квіти («Я»)

Мої квіти не люблять Моцарта. Я хотіла іти в ногу з часом, з науковими досягненнями… Десь вичитала, що діти мудрішають не по днях, а по годинах, коли слухають Моцарта… Що там люди! Навіть звірі все розуміють, наприклад корови, слухаючи чарівну музику, дають більше молока!
Отже, я спробувала це на моїх рослинах, адже ні тварин, ні, тим більше, дітей наразі не маю, бо в цій кімнаті ніхто, крім мене і рослин не вміститься. Отже, цікавости ради, почала вмикати трохи класики щодня: а мої квіти деякі почали всихати, інші перестали рости. Я й водичку розмішувала зі свяченою, і розмовляла з тими будяками недобитими, бо так радив один модний журнал, а вони не ростуть і не ростуть. Тоді я спробувала підживити їх Бетховеном (5 симфонія мала би навчити моїх квітів волі до життя) – деякі пішли в ріст, інші позасинали. Отож, надій не залишилось… Мої підопічні похнюплено дивились у бік, протилежний сонцю, а я слухала якусь тиху й меланхолійну готику.
Аж ось одного разу  я залишила свою кімнату другові на деякий час. Повернувшись, помітила у кімнаті великий хаос, з колонок виривались дикі верески якогось хардкору, а квіти… квіти позеленіли, розмарин розцвів, фіалка сповнилась пуп’янків! Відтоді вони ростуть неначе мутанти під найважчу музику, від якої в мене болить шлунок. (Єдина проблема – сусіди, які не поділяють радості від моїх експериментів у сфері музикотерапії…)
Квіти зла, як би сказав Шарль Бодлер. Чому зла? Тому що рок – то зло. Не вірите – почитайте книжку «Рок і сатанізм», якщо й не злякається, то посмієтесь… А сміх – як відомо –  ключ до правди…
А я вже знаю правду. Знаю таємницю. Все тече і все – вода.
Вода – то субстанція хитра. Вона може змінювати структуру, як ми змінюємо одяг чи зачіску… Може дарувати життя чи забирати його силою повеней і штормів. Недарма древні намагалися її задобрити. Вода вміє слухати людські слова і навіть затікає у думки…
Це все дослідив один япошка. Замерзла водичка, що слухає класику (а особливо Моцарта – без нього нікуди!), набуває форм симетричної сніжинки,  важкий рок – стає хаотичною калюжею. (Хоча я й не зрозуміла, які саме групи мав на увазі япошка – Deep Purple теж був важким роком для сучасників, ми ж такого ніколи б не сказали про цю милу музику!.. А як же вода: вона змінює думки й цінності, як і люди, чи має вічні закони?)
Отож, наступна складова секрету: людина на 70 % складається з.. саме так, з води. Кров наша, з червоними мов зернятка гранату еритроцитами, прозорими лейкоцитами, не пам’ятаю якими тромбоцитами і всією іншою рідиною підлягає усім законам води… Уявіть собі, мої мистецькі діточки, які то дивні візерунки складаються в нашій крові після кожної рокотеки, після кожного п’яного фестивалю, що закінчується реанімацією або обіймами з туалетом чи поклонами святому асфальту (це не про вас? Ну що ж, добре…) Отож ми – вмістилище хаосу, і нехай кожен із нас розуміє його по своєму. Хай кожен малює собі дивні хаотичні палацики в голові, сецесійні будинки з химерами, псевдоготичні собори… Хай кожен зазирне у джерельця-озерця-річки-моря-океани священної крові і все що побачите – заспівайте й забудьте.
Хаос звичайно колись зруйнує всесвіт, в цьому ніхто не сумнівається, але наразі він конче потрібен для будування. Або надбудови. Їм потрібна наша кров, але водночас вони бояться, вони б хотіли цього хаосу лише на кінчик ложечки, за строго визначнеим рецептом… Шалені ритми та роздерті струни наших слів (сліз) їм не по плечу.
Зрештою не про це мова йшла. Хто намалює у власній крові картину майбутнього, хто не побоїться вийти на люди з нею і сказати… якщо чесно не знаю що сказати, головне вимовити Слово – той стане митцем, мої маленькі кажанята. Ось вам головне правило літератури, живопису, музики…
Музики особливо. Бо як ви вже знаєте музика і вода – з одного. Вони творять цей Всесвіт, будучи першими субстанціями Господа нашого (слово – теж трішки видозмінена музика).
Вважайте на себе і не дозволяйте ні мудрим ні дурним обернути вас у сніжинок чи в послушних корів, доля яких – бійня! 

 
2. Два в одному («Я»-«Не-Я»»)

…Не знаю хто я. Пригадала всю свою біографію: від миті, коли в три рочки весело гепнулась та розсікла брову і до миті, як розплющила очі в білій палаті…
Але попри це розповідаю батькам та друзям речі, які, як вони заявляють, зі мною ніколи не траплялись, бо не могли трапитись. Лікарі кажуть, що це шок після травми. З психологом я прикидалась, що все добре. Оскільки мені це вдалось, значить я не маю психічних відхилень.
Спогади… Не картинки, не слова, не люди… Швидше запахи і приглушені звуки невідомої мови – мови чужого тіла. Не знаю, як то можна набратися чужих спогадів: це не інфекція, не блохи… А Вищі сили таке не мали б дозволяти: щоби спогади літали поміж людьми, як екзотичні комахи! У кожного – своя душа. У кожного – своя автономія, якщо й не незалежність. То вже залежить від сили волі: в когось – автономія, в когось – федеративний штат, а в когось далека острівна держава, до якої всім зась. Та що це за політичні порівняння крутяться на язику? Я ж ненавиджу політику! Розумієте, я аполітична, підтримую пасивний протест проти будь-якої влади… Чого ж тепер, після цієї дурної аварії, щовечора дивлюсь новини і обговорюю їх у тролейбусі з бабками? Напевно якісь ускладнення в мозку.
Мозок – то оазис в пустелі тіла. І вчені ще туди не доповзли, їм бракує води, себто істинного знання про кров… Знову мелю дурню. Чи ні?
Зате мій хлопець… о Господи, мій колишній… дивне слово – от він страшний філософ, політикан, зануда іноді… (Лише я вміла його слухати, на все мала по кілька усмішок, а на політику – непривабливий вищир). Він був поряд увесь цей час, відколи я лежала з поломаними ногами-руками… Ви не повірите, але він дав мені свою кров.
Відвідував, приносив їжу і новини з великого світу… Ми ще місяць зустрічались після мого одужання. А тоді він пішов. Ніби виконав свою місію: врятувати мене.
Він мій рятівник і водночас губитель – не питайте, чому ми розійшлись, бо це історія із сімома печатями, а відривати кожну – то ніби торкатись розпеченого металу…
…Уявляю собі, як червоні краплини переливались по довгій трубці… Древні гадали, що в крові міститься душа. Але вони не давали поради, як жити з двома душами в тілі. Зрештою нічого особливого зі мною не сталось… Я – це я . Я це не він. Забудь його. Він не герой цієї повісті. Я героїня. А я – це я. Все, не буду вдаватись у малювання постмодерністичних візерунків самоідентифікації.
Іноді видаються знайомими незнайомі місця. Дежа вю. Але таке буває в усіх…
Сни іноді чорно-білі: я ніколи раніше собі цього не уявляла. Мені сниться, що я герой/героїня (стать не має значення) на війні, що я всіх рятую від якоїсь великої біди… А колись, до того трагікомічного падіння з Кривої яблуні, мені снилось, що я донька короля і мене всі обожнюють, за гарних обставин (коли спиш у правильній позі) навіть снилось, що я ельф і маю гострі невеличкі вушка. Тепер усе перемішалось: війна, окопи, палаци і замки. І завжди якесь надзвичайно сильне відчуття себе, захоплення собою, хоча це не має нічого спільного з пустою людською самозакоханістю.
Очі мої не змінили кольору: сірі. Не дуже виразний колір, але після кількох крапель сліз вони стають ледь смарагдовими. Останнім часом вони майже постійно смарагдові.
Думки мої не змінили русла, як то буває з річкою, якій перекрила дорогу дамба.
Біль мій потрохи притуплюється, стає частиною мене, причому несуттєвою, цілком прийнятною.
То про що ж це я???? Що це розриває мене з настанням смеркання?????!!!!! Якась музика, яку я одразу ж забуваю і нестерпне бажання поробити надрізи на руках! Я не говорю про суїцид, які ж ви темні й банальні!!! Я кажу про маленькі надрізи. Тоді мені стане легше. Тоді воно вийде…. Забагато життя в мені, воно вирує і не хоче залишатись у такому маленькому, такому понівеченому тілі, у такій мізерно мислячій голові…
Воно шепоче мені: зроби надріз….
Звідки я знаю що воно таке? Може ви мені скажете, ви, вчені з тупих американських документальних фільмів, де по сто раз повторюють те саме? Але ні разу не кажуть найважнішого…

***

Мої маленькі митці, ви розмовляєте на вулиці зі свідками Єгови? Я іноді так. Вони непогані люди і ніякі не зомбі. Зомбі – це ті, що днями просиджують в комп’ютерних клюбах чи засинають на столі, забувши погляд у стакані.
Нині вони знову мене знайшли. Район в мене такий – людей забагато. Тому й густота Свідків на км2 велика…
Дали журнальчик: «Переливання крові і істинна релігія: зробіть правильний вибір».
–      Ви проти переливання? – питаю, хоча знаю наперед відповідь.
(У відповідь – довгий  монолог, запам’ятала лише що кров – це життя).
–                     То по-вашому краще вмерти?.. То по вашому якби всі цього слухали я б зараз тут не стояла, так? По-вашому сотні людей щомиті мають відмовитись від останнього шансу вижити?..
…Ось минули дні, а тоді й роки від мого дивного падіння. Надрізів я не зробила, книжечку свідків Єгови хотіла тоді викинути, але якийсь жаль невідомо до кого завирував у мені, і я віддала їм ту книжечку назад та побігла, щоби не чути й не бачити нікого… І з того часу намагаюсь надмір життя вкладати в людей, яким його бракує, і в не дуже геніальні, проте милі віршики!

 
 
3. Присмак металу («Не-Я»)

Я їхала в маршрутці, коли мені привидівся ангел. Він сидів сумний, обхопив коліна руками, крила собі звисали, потрохи забуваючи небо. Я звідкись знала, що ангел сумний, бо не може заговорити. І навіть піти не зможе, не те що полетіти, бо його зліпив скульптор, але оживити має музикант і всі (не знаю хто це «всі») чекають на прихід Музиканта.
…Вечір майже зимовий, сумно мені і музика у плеєрі теж смутна, не те щоб трагічна, сил на великі емоції немає, бо ж майже зима… Меланхолія і… голод.
Іду в супермаркет, сумуючи, що видіння так швидко щезло.
Підійшла до одних дверей. Підійшла до інших: не відчиняються. Сміх та й годі: мені треба купити продуктів до хати, а тут система поламалась. Зараз і люди зісередини почнуть нарікати, як не зможуть вийти. Я стала поряд, щоби прослідкувати за ситуацією і в разі якоїсь міні-сенсації написати в сихівську базарну газету «Стожар» (певно «стожари» будуть тішитись, що в супермаркеті така «лажа», людей відлякають зачинені двері і вони почнуть ходити на ринок, як у старі добрі часи (якщо звісно вийдуть звідси).
Я чекала мить чи дві: з магазину впевнено і абсолютно буденно вийшли дві жінки з щедро напханими пакетами, та й пройшли повз, не звертаючи уваги на маленьку істотку з блокнотиком в руці та плеєром у вусі.
Я пішла вдруге. Те саме. Отже, двері поламані ззовні, – думаю собі. Вийти можна, а зайти певно ні… Ну це добре, принаймні не так моторошно, як бути зачиненим зісередини. Кажете, що нема нічого страшного щоб побути заручником супермаркету: стільки їжі можна зжерти, поки вас порятують? Гм… ну… може ви й праві… А взагалі в сучасному районі з залізобетонними маркетами не мало б ставатись щось паранормальне)… Звісно, якшо сюди не завітає паранормальна людина…Чи привид… чи вампір…
І в ту мить, мерзнучи далі під магазином (було цікаво, чи зможе хтось зайти), я пригадала собі сон: ніби дивлюсь в дзеркало на себе – і не бачу, потім бачу власну прозору оболонку, а потім хтось дає мені маленьке косметичне дзеркальце, що має функцію збільшування: і тут нарешті я себе побачила: ікла в мене росли просто під дотиком пальця і ставали все до-о-вшими… Дурний сон, бо я зовсім не люблю крові, вона має гидкий металічний присмак. Знову прокинулась із тим присмаком в роті: кровоточать ясна. Містичний сон як завше був пояснений фізіологічною проблемою… Найгірше сниться, коли спиш, лежачи на спині прямо.
Поки я згадувала сон, смакуючи легеньким острахом, у мене знов почало кровоточити між зубами, вибачте, що вводжу вас у такі деталі, а у зовнішньому світі сталась дрібна… не подійка, а так… порух: порух огрядного дядечка та його пса-пекінеса, що не пасував дядькові (може то пес його дружини). Дві істоти зайшли у супермаркет і зникли з мого поля зору. Не встигла я рота роззявити, як дві молоді дівчини теж пішли собі вибирати щось на великому ринку життя… Певно я не так заходжу: спробувала з різних сторін, потім пострибала на одній нозі (цікаво, чи бачив мене хтось із покупців через скло? Я виглядала мабуть, м’яко кажучи, кумедно. Та швидше за все люди надто заклопотані, аби зважати на чужі проблеми).
–    Механізм мене «не відчитує!» – чомусь сумно подумалось (безглузде припущення).
Рішення було прийняте блискавично: я попленталась по п’ятах якоїсь товстої тітки з особливо великою дупою, яка [дупа] смішно вихилялась при ході (цьоцю система точно помітить!)
Заходить тітка. Заходить дупа тітки. Зайшла і я теж… і тут – чорт забирай, мене затиснуло, як яблуко в соковитискачці! Але сік моєї крові ще не бризнув, хоча лемент здригнув залізобетонною потворою, себто всім магазином: цьоця обернулась і її лице перекосилось із жаху. В наступну мить двері все ж відчинились і я впала всередину. Тітка і ще двоє-троє людей почали бігти вглиб.
Я вкотре за вечір відчула металевий присмак у роті.
Потім прийшли якісь люди… Потім мені заплатили трошки грошей (якби була мудрішою, то витиснула б із них більше), щоб я не подавала в суд… Але не те було мені найбільшою подякою: я стала першим привидом на Сихові. Якийсь невідомий роззява написав у районну газету і започаткував у ній сторінку: «Небачене побачено» про те, що начебто в магазин зайшла дівчинка, яку ніхто не помітив, навіть фотосистема, і якій затиснуло волосся. Газету потім прикрили, бо змінилась влада, а в ці дні, начебто, відбудеться її друге народження.
Відтоді я почала ходити на ринок, полікувала зуби. І досі іноді бачу того ангела та мрію, щоби він заговорив.

P. S.
…Якщо кілька краплин свяченої води додати до вселенського океану, то він стане святим… Поки що священики ще не додумались освятити океан чи, скоріше, не можуть поділити територію між конфесіями, зате кілька років тому львівський священик (слава Богу, не пам’ятаю ні імені, ні чину) освятив воду у Водоканалі. Таким чином зливали в туалеті та мили посуд свяченою водою… Навіть богохульники до такого не додумалися б.
Прости мені, Господи, але задам іще одне питання.
Якщо кілька краплин святої (живої) води влити у кілька краплин мертвої (такої, яку зурочили відьма, знахарка, чорний маг?), то яка тоді вода вийде? Той хто має сильнішу енергетику переможе чи все ж таке фортуна на боці добра? Чи «станеться вам по вірі вашій»?
Розмислюю над дивами, що повсякчас трапляються з божими творіннями. Розбавляю кров свою терпким червоним вином із сонячного Закарпаття. У цьому вині ні грама осаду – лише чиста брунатна кров винограду…