Володимир Туринський несподівано для себе проснувся перед досвітком. І подивувався, що ще панує невидь. Та, поглянувши на екран свого мобільного телефона, що в надовкіллі вельможиться, позіхаючи, нічка, і можна спокійнісінько класти голівоньку на подушку. Але йому вже не вдавалося склепити повіки, хоч саме в цю пору до нього завжди навідувалися химеруваті, але приємні снища.
Намагаючись повернутися до сновидінь, крутився там, де спав, накривав черепну коробку з посивілим волоссям і заплющеними повіками старенькою ковдрою. Та марно старався, бо жадання не стукало міцнющими кулачиськами у напівсонну свідомість. Наче якийсь пресуворий невідомець грізнющо покивав пальцем перед їх шмаркатими носюрами і повелів швидкими кроками чимчикувати туди, звідки припленталися.
В пітьмавиці, котра нипала спальнею, намацав одежу коло лежбища, заоберемкував її під пахвою і у вичовганих тапцях почалапав на кухню. Там, натиснувши на вмикач, прогнав темнавість сліпучим спалахом електричного світла. А після цього швидко одягнув спортивного костюма, взув кросівки та подався з квартири, обережно зачинивши двері за собою. Й за звичкою рушив у бік ставка на околиці містечка, де кожнісінького ранку бігав, втікаючи від нестерпного дихання старості.
Вже давненько облюбував це місце для спортивних вправлянь. Тепер, вдихаючи на повні груди прохолодне повітря квітневого передрання, навіть радів, що ніхто не зиркатиме на нього цікавущими очицями.
Не любив тих взорувань, бо не вважав себе зіркою будь-якого штибу, за кожним крочком якої фанати мають пильнесенько стежити. Але водномить не зараховував свою персону до відлюдьків, яких чужі погляди і голосища жахають більше, ніж лютезні позирки та окрики схимника-мовчуна, котрий насмілився вилізти зі сховку, ніби ведмедище посеред зимової сплячки.
Але був змушений відмовитися від такої думки, бо, наблизившись до плеса, почув неприродне хлюпотіння. А вслід за цим на засвітній тьмущості небовисі з’явився місяць, прогнавши звідти зграйки веселеньких зірочок. Раптова переміна на небі дала йому можливість вгледіти невідомого рибалку, який, мабуть, хотів подивувати знайомців світанковим уловом знайомців .І все ж мучило запитання про того, хто зненацька поруйнував самотинність, до якої почала прихилятися душа. Й зробив кілька кроків алейкою, неподалік від якої примостився вудкар, який тільки за рухами вудлиська міг зрозуміти, що котрась з підводних невідомиць вчепилася в гачок.
Та підійти до мисливця за лускатими у притишеності не вдалося. Прямуючи туди, Володимир несподівано кашлянув від холодного ковтка повітря. В той момент йому аж стало незатишно на душі від того, що мокроту між очеретинами стрибнуло кілька ропух, обурено квакаючи.
«Пробираюсь, як злодіяка, – незадоволено пробурмотів сам до себе. – Вже й жабиська сміються з мене… оно який концертище влаштували, будь вони неладні…»
Квакухи квакухали, а той, хто закидав вудочку у ще невидиму водну глибінь, опинився у ліпшому становищі. Вузька заасфальтована доріжка над берегом вела до невеличкого хутірця неподалік. Імлавість прорізало світло фар легковика з того боку. Воно й освітило постать людини, котра наближалася до рибалки.
- А-а-а-! Ц-е – в-и, с-у-с-і-д-е! – оглушила темінь протяжна фраза, вклинившись в голоснюще квакання і натужливу скаргу автомобіля, який чомусь забуксував.
Туринському подумалося, що оті слів’ята налякали зеленобарвних огидників з підводдя і змусили заникатися у сховках, в яких їх могли відшукати за лише їм відомими ознаками довгоногі чаплі й апетитно ковтнути. Гадка про це на якусь мить відтягнула від розмірковувань про того, хто своєю протяжністю наполохав передранкову тишину.
За інтонацією звучання упізнав Степана Луканюка , якого вчора увечері бачив на лавці коло будинку. Бо той після автомобільної аварії почав сильно заїкатися, довго вимовляючи народжені свідомістю речення. Роздумуючи про цю не щасливість, ступив туди, звідки пролунав голос.
– Я, Ф-е-д-о-р-о-в-и-ч-у, з-а-х-о-т-і-в п-о-р-и-б-а-л-и-т-и н-а п-р-о-щ-а-н-н-я у н-а-ш-о-м-у с-т-а-в-о-ч-к-у! – пролунало зненацька, коли він підійшов впритул.
–Не розумію, – глухо проговорив Туринський, не приховуючи заінтригованості почутим. – Ти куди зібрався, Степане?
–Та п-е-р-е-ї- ж-д-ж-а-ю д-о н-е-в-і-с-т-к-и! – пояснив він. – Т- р- е- б -а ж м- у – ж –ч- и –н- і в- н- у –к- а в- и- х -о –в- у- в- а- т- и, к- о- л- и о –р- к- и й -о –г- о т –а- т –а в- б- и- л -и…
Звістка про те, що не стало сусідового сина Сергія, не була новиною для нього. Але те, що його тато надумав перебратися туди, де той мешкав, ошелешило. Чого-чого, а подібного від сусіда не чекав. Скільки його знав, то він не покидав містечка, якщо не рахувати тих літ, коли вчився в сільськогосподарському інституті чи не раз на кілька днів їздив до кровиночки, котра женилася в Бучі.
–А чому б їм не перебратися сюди? – запитав, збагнувши за тоном промовленого, що той не жартує, сказавши своє. – Місця ж у тебе досить…Сам живеш у трикімнатній після смерті батьків і жінки…
Н -е р-а-з г-о-в-о-р-и-в ц-е Н-і-н-ц-і – проговорив, почувши сусідові слова. – З-а-т-я-л-а-с-я… н-е х-о-ч-е п-р-о т-а-к- е й с-л-у-х-а-т-и… Він заїкався після аварії.
У темноті Туринський не міг помітити жестів вудкаря. Та й не цікавили вони його. Бо більше думав про несподіване.
–К-о-л-и н-а-п-о-с-і-в-с-я н-а н-е-ї, п-р-о-г-о-в-о-р-и-л-а, щ-о н –е п-о-к-и-н-е ц-в-и-н-т-а-р-я з м-о-г-и-л-о-ю ч-о-л-о-в-і-к-а. Щ-е й с-е-б-е в-и-н-у-в-а-т-и-т-ь у й-о-г-о с-м-е-р-т-і… К -а-ж-е, п-л-а-ч-у-ч-и, що б-і-д-и н-е с-т-а-л-о-с-я б, я-к-б-и в-о-н-а х-в-о-р-о-ю п-о-ї-х-а-л- а д-о м-е-н-е… В-ж-е с-л-у-х-а-т-и н-е м-о-ж-у…
Володимир згадав, як лютневого вечора до будинку приїхала легківка. Коли її двигун затих, з машини вилізли Сергій і маленький хлопчик. Задерши голову вгору, він угледів світло на третьому поверсі і радісно заусміхався: не спить ще дід, а чекає гостей, бо чув, що його тато про щось домовлявся з своїм. Взявши старшого за руку, нетерпляче потягнув батька у темнавість під’їзду.
–А твоя Нінка де? – запитав Степан Луканюк, поручкавшись з сином.
–В мами – температура, – заторохтіло хлопченя. – Я втік від неї, бо і мене почала б годувати своїми таблетками… А я не люблю противнющого…
Старий скривився від цього і занепокоєно запитав сина:
–Щ-о з ж-і-н-к-о-ю?
–Ще не знаю, – пояснив той. – Але «корони» немає, слава Богу! Та завтра мої колеги мають все сказати… Тому й поїду ще зранечку… Олежку залишу в тебе.
Зранку Степан подався назад. Володимир побачив, як він сідає за кермо, коли виходив з під’їзду у спортивному костюмі та кросівках.
А через кілька днів, коли збирався на пробіжку, почув, що кремлівський недомірок пихато оголосив дикий намір напасти на сусідів. Зі злості гримнув кулаком в поліровану поверхню стола. Аж з нього полетіла глиняна чашка з холодним чаєм і розбилася на друзки.
–Чого ти зранку розбушувався? – сполошилася дружина, яка проснулася від неочікуваного шуму.
–Війна почалася, Галю! – зболено вигукнув. – Полізли на нас москалиська…
–Дзвонимо мерщій Оленці, – заметушилася, підвівшись з ліжка і знайшовши капці. – Вона ж народжувати скоро має…
Дочка відгукнулася відразу. Ніби чекала дзвінка від них, а вони мовчали.
–Біда, доню! – заквилила мама з тужбою у голосі. – Як там у вас?.. Тримайтеся!..Коли важко, то приїжджай до нас… Скажи Володьці, щоб сюди відправив… Ой, ліпше я сама це йому скажу… Поклич мерщій!
–Нічого не вийде, мамо! – почула Галина Туринська у своєму смартфоні. – Хіба ти забула, що він – прикордонник? Ще за кілька днів до війни подався до Чернігова… Ще вчора, коли говорила з ним, казав, що скоро приїде… А зараз зв’язку з ним нема… Я вся, як на голках…
–То їдь сюди сама! – відчайно проговорила та, що слухала це пояснення. – А Володька потім сам тебе знайде…
–Ні, мамцю! – рішуче вигукнула Олена. – Я чекатиму чоловіка у столиці… І не відговорюй мене…
А в сусідній квартирі розмова була інакшою, хоч теж стосувалася долі рідних людей. Першим до батьків подзвонив Сергій. Він повідомив, що почалася війна, але з Ніною вже все складається добре: не температурить і звелася на ноги.
Олежик спав біля діда й, коли той повільно йшов до мобільного, протер оченята, а після того підбіг до старого Луканюка і вирвав з його руки смартфон.
–Тату, таточку! – загорлав він. – Я вчора з дідом ходив на ставок, де ти казав, що будеш мене вчити ловити рибу… Приїжджай скоріше… І не забудь, що ти маєш робити…
Він хотів ще щось сказати, але втрутився дід, видихнувши у з’єднувальний апарат:
–Я-к в-и т-а-м, с-и-н-к-у?
–Все буде добре, тату! Ми з Ніною переживемо… Олежку нашого бережіть!.. Коли не слухається, то згадайте про пасок… І досі пам’ятаю, як пашіли мої сідниці після збитків… Заберу його, як все вгомониться…
…Відтоді Степан з хвилюванням ловив кожну вісточку з районів бойових дій. Йому здавалося, що серце от-от розірветься через неможливість кількома словами перекинутися з Степаном або Ніною. Але коли почув про жорстокі бої, то Туринський чи не перший відчув, що його сусід раптово постарів на кілька років. Бо рухи Луканюка врапт стали млявішими, а на посивілій голові побільшало сивини. Наче відерне відчувало батьківське серце, що насувається біда, якої не відведе, власник усіх нечистих сил.
Це вже потім Володимир усвідомив, що це сталося тоді, коли вбили Сергія, який зростав на його очах. Коли орків прогнали зі столичного регіону, він почув про те, як все сталося, й повірити не міг, що в реальному житті можливі випадки, які є набагато страшнішими ніж уздріте у фільмі жахів за чиїмось людиноненависницьким сценарієм.
…Того передобіддя Степан і Ніна тільки повернулися до хати з льоху, де ховалися від гуркотнечі надовкола. На територію садиби, регочучи, увірвалися четверо загарбників.
–Гдє хазяева? Почему ані не встречают нас хлебом-солью? – загорлав один з них. – Или націки забили обічай?
–Ще тільки цього не вистачало, – сплюнув крізь зуби чоловік, не розуміючи, що має чинити в такій ситуації.
Сам він ще якось впорався б з напасниками, хоч ті були озброєними, а в нього навіть мисливської рушниці не існувало. Але потерпав за Ніну – не хотів аби з її голови упав хоч один волосочок.
Та не встигнув він і кроку ступити, як на підлогу зі страшенним гуркотом упали зірвані з петель двері.
–Асвабадители хреновие! –спересердя сказав господар. – Ви хотя би в чужой дом вошли по-человечески.
–Тебе что-то не нравится, морда хохляцкая? – підійшов до нього солдат в уніформі піщаного кольору. Виплюнувши на підлогу окурок й не затопчуючи його масивним черевиком. – Пора тебя паучить!..
Зробив ще крок до нього і штовхнув дулом автомата.
–Пашли со мною! – наказав оторопілому Луканюку.
І, вивівши свою жертву з хати, на вулиці приєднав Сергія до групи нещасливців, яких його приятелі привели з сусідніх будинків.
Усіх їх він знав, бо не раз з кожним обмінювалися думками про злободенне не тільки в домашній обстановці. Та цього разу перекинутися межи собою й кількома словами не мали часу. Старший за званням чужинець ламаною російською мовою звелів роздягнутися. Коли один з мужчин зі злістю кинув на землю шкіряну куртку і светр, молодий бородань з вилицюватим темненьким лицем підійшов до нього і матюкливо звелів йти туди, куди скаже. Й, аби той не мав наміру противитися, боляче копнув носаком чорного черевика і наставив на нього дуло свого автомата.
–Пидер вонючий! – прикрикнув він. – Бистрее…
–Та відчепись ти від мене!– примирливо, відводячи від свого оголеного тіла тіла сталеву холодюку. – Я ж не зробив тобі нічого поганого… Давай зараз одягнуся і підемо до мене.
–Че, че, нацик нещасний! – процідив той крізь рідкуваті жовті зуби. – Я асвабаждат пришел сюда, а ти… Нада праучит… Паняй за мной, морда хохляцка!
І повів його за ріг розбомленого будинку, який дивився в похмуре небо ребрами голих стін, посічених осколками. Пролунало кілька пострілів. Ще через мить бородань повернувся. задоволено посміхаючись.
До Степана підійшов той, хто привів його сюди.
–Сколко я буду мерзнути з-за тебя? – випалив сердито. – Пашли…
І дулом автомата став підштовхувати туди, куди недавно відвели його знайомця. Побачив на купці зчорнілого снігу мертве тіло людини.
–Что ви делаете? –зойкнув від побаченого.
–Што нада! – уточнив власник автомата, не звертаючи уваги на розпачливу фразу.
Запаливши сигаретину, яку намацав у кишені, продовжив:
–Вах! Зачем тебе обяснять? Не бойса… Я бистро пристрелу… Заметит не успееш…
Й натиснув на курок. І тіло Степана упало поряд з тим, кого розстріляли першим… А згодом тут з’явилися і трупи його сусідів.
Ніна угледіла розпластану фігуру свого чоловіка вже після того, як солдат повернувся в хату і браво відчеканив командиру, що «сделал , как нада». Коли вона запитала його про те, де подівся її чоловік, то втямливої відповіді не почула. Чужак підійшов до неї, взяв за підборіддя і, подивившись в потемнілі жіночі очі, різко відштовхнув від себе.
–Нужен он мне здеся! – ще раз штовхнув жінку. –Пшол отседава, шлюх бандеровский!
Вона впала на підлогу від сильного штурханця і довго не могла підвести голови. А зайди про щось гелготіли межи собою, перебираючи все у шафі. Так захопилися цим, що й не помітили, як Ніна поволеньки звелася і попрямувала туди, де ще недавно були двері. Слава Богу, що після ховання в льосі й не встигнула переодягнутися та не мала потреби шукати щось тепліше серед лахів.
Коли увійшла до кімнати, то побачила, що той, хто забрав її чоловіка, розливає у гранчаки горілку з пляшки, забраної з магазинчика на початку вулиці, розграбованого орками. «Слава Богу, що вони не добралися до нашого домашнього бару».
Не знала, що має чинити далі. Думала, що відшукає Степана, і він, менше емоційний та розсудливіший, підкаже. Якась невидима сила, мов шарпонула її за руку, повела до розбомбленого будинку.
Ще здалеку на купці зчорнілого снігу помітила кілька чоловічих тіл, котрі не ворушилися. Хоч останній лютневий мороз ще пробирав до кісток, вони чомусь лежали оголеними до пояса. Сказала собі, що коли там уздрить Степана, то накричить на нього, бо може простудитися, так нерозумно поводячись. Та, наблизившись до них ,усвідомила, що оті мужчини, серед яких побачила і свого чоловіка, не реагують на холодюку, бо є мертвими.
Вона затулила рота, тамуючи в собі зойк розпуки. І зомліла від страшнючого видива. А коли прийшла до тями, то пішла у напрямі дому задерев’янілими ногами. Після уздрітого їй вже стало байдуже до того, що буде з нею.
–Ти сматри, Хасан? – закричав розливач. – Всо ест у хахлов. А кто им пазволил енто нахабство?..
І тут він помітив господиню, яка підбігла до нього і почала бити кулачками у груди.
–Нащо ти вбив мого чоловіка?
–Заберите ад мене ненармалну, – закричав він до хлопців в уніформі. – Держите… Я счас ейо накажу…
І зробив рух, який мужчини зрозуміли. Та сталося неочікуване для нього. З-за столу підвівся, перехиливши перед тим стакан горілки, командир тих, хто вже почували себе господарями у чужій оселі.
–Успокойса, Рамзан, – наказав він. – Запомни, малчик: руска армія с женщинами не воюет, а лубит…
–Давай ейо палублу…
–Я тобе сказал!– ще раз крикнув до нього і вгамселив кулаком у спину, підштовуючи до виходу.
…Пізніше Ніна ще раз бачила їх, коли хотіла забрати тіло чоловіка, але кади- рівці не дозволили. Аж після того, як вигнали чужаків, розстріляних похоронили на міському цвинтарі.
***
Через півроку після того, як сусід, продавши квартиру, перебрався до невістки, до Туринських з Києва подзвонила невістка Олена.
–Мамцю! – заговорила вона до Галини. – Ти можеш приїхати до мене і побути з онуком… Володя в госпіталі… Я не встигаю.
І вже наступного ранку старші члени родини переступили поріг квартири на Виноградарі. Поки жінки опікувалися родиною. Володимир все частіше навідувався до госпіталю, де лежав його тезко.
–Це – друге моє поранення, – якось сказав він, дивлячись на кулю, котру подарували йому лікарі після операції на коліні…
–А перше?
–Я про нього нічого жінці не казав, – пояснив той. – Коло Чернігова мене в бою контузило, а куля навиліт пронзала руку… Я тоді багато крові втратив. Але незабаром вже стріляв зі свого окопа… Нащо жінці про це знати?
–А що сталося тепер?
–Та все обійшлося, тату! Я ще на весіллі свого сина потанцюю. А вороги хай начуваються! Коли повернуся до хлопців на Донбас, то буду ще завзятішим.
–Бережи себе, сину!
–Тату! Тату! Ви правду кажете, бо прожили багацько… Але не можу ховатися за спини хлопців, коли перед очима бачу лице свого маленького сина… Мені жінка його фотку надіслала на фронт під Бахмут… І я ще злішим став на москалиськів…
–І Сергій Луканюк не любив їх…
–Який Серж?
–Та той юнак, який палко вітав вас, молодят, на весіллі. А ти дувся на нього, бо запанібратським був з твоєю Оленою і своєю колишньою однокласницею…
–А де він нині?
–Нема вже… Розстріляли орки в Бучі… А батько продав квартиру і переїхав туди онука виховувати… Бо його невістка Ніна після Сергія не хоче покидати чоловікової могилки…
–Що війна клята наробила…
–І я хочу їх провідати, коли з тобою буде ліпше, – промовив Володимир Туринський.
–Їдьте, тату! Я сам подався б з вами, коб міг…
***
Наступного дня сусід Луканюка електричкою дістався до Бучі. Скоро на краю містечка знайшов приватний будинок, де замешкав переселенець.
Ніну, яку давно знав, зустрів коло хвіртки.
–Не думала вас побачити, – втомленим голосом сказала після привітання. – А я в лікарню спішу до тата Степана…
–Чого він там?
–Недавно недалеко від нас «шахеда» збили… Його уламки на наш куток упали… І тата Степана зачепило, бо він тоді на подвір’ї був…
–Давай я з тобою до його палати піду…
Невдовзі вони вже були там. Пацієнт лікарні аж прояснів на лиці, коли побачив недавнього сусіда.
–Н- е д- у -м –а- в, В-о-л-о-д-ь-к-о, щ-о т-и п-р-о-в-і-д-а-є-ш м –е-н-е т-у-т-к-а… Н-е з-а-п-е-р-е-ч-у-ю, щ-о ж-и-л-и б-а-г-а-т-о р-о-к-і-в д-в-е-р-і в д-в-е-р-і… А-л-е д-р-у-з-я-м-и н-е б-у-л-и… З-д-а-є-т-ь-с-я, щ-о й в-о-р-о-г-у-в-а-л-и, к-о-л-и п-р-а-ц-ю-в-а-л-и р-а-з-о-м… Я в ю-н-о-с-т-і н-о-с-а з -а-д-и-р-а-в: я ж – с-и-н-о-к с-е-к-р-е-т-а-р-я р-а-й-к-о-м-у п-а-р-т-і-ї, а т-и – п-р-и-б-л-у-д-а б-е-з-р-і-д-н-а… Х-о-ч і л-ю-б-и-в т-е-б-е н-а-ч-а-л-ь-н-и-к н-а-ш-о-г-о у-п-р-а-в-л-і-н-н-я. О х-о х-о, я-к л-ю-б-и-в… Я н-а-в-і-т-ь д-у-ж-е з-а-з-д-р-и-в т-о-б-і…
***
Після десятирічки син механізатора Володимир Туринський за направленням колгоспу вступив до сільськогосподарського інституту. Вчився, наче під вигуки «браво» співав арію в оперному театрі.
І жартуном був неабияким. Старшокурсники-кпинярі побоювалися хоч слівцем зачепити його, аби пальця не відкусив. А ще він тоді зауважив, що кумедні історійки з ним трапляються і мимоволі.
… Викладач філософії та член парткому вузу видав словник. Дозволив студентам користуватися ним на екзамені, якщо принесуть книгу для автографів. Він так і зробив, бо не хотів мати клопоти, тоді коли такі є не потрібними.
Та трапилося неочікуване. Зайшовши в авдиторію і витягнувши білет, побачив, що відповіді на одне питання не знає. Щось подібне знайшов у принесеному ним фоліанті. Але після того ,як сів відповідати і перейшов до перечитаного, то екзаменатор перепинив його:
–Де ви таких дурниць начиталися, юначе?
Хлопчисько, недовго думаючи, простодушно відповів:
–У вашій книзі…
Й закінчилося тим, що словникар вказав йому на двері. А вслід за ним полетіла і студентська заліковка. Довгенько після того Володимир ходив перездавати екзамен. Але заліковка з доброю оцінкою повернулася до нього після втручання декана.
А його однокурсник Степан Луканюк сяк-так дотягнув до диплома тільки тому, що його батечко і очолював факультету колись разом в одному взводі служили у війську. І чимось таким, щоб сколихнуло студентів він не відрізнявся. Навіть ходили чутки, що він свинячить через компетентні органи тим, з яким пиячив.
Зустрілися вони через кілька років, коли Володимир Туринський і його дружина заселялися у квартиру на одному сходовому майданчику з Луканюками. А наступного дня обоє зіткнулися лобами вранці і в управлінні сільського господарства згодом виявилося, що сидіти мають за сусідніми столами в одному кабінеті.Завдяки начальнику.
Спонукала до цього випадкова зустріч в облсільгоспуправлінні. Особливо колишнього сільського керівника розсмішила розповідь про нараду в райвиконкомі, на яку покликали і першого секретаря райкому партії: йому і підсунули довідку про «гріхи», в яких нібито винуватий Туринський. (Так шеф пробував помститися за завуальовані кпини і за те, що женився з дівчиною з родини, з котрою не ладнав).
–Раджу вам, Владиславе Семеновичу, взяти свої слова назад! Бо і на дурнів є управа….
І гордо пішов із зали під істеричні вигуки «вернися!», хоч у той момент керівнички ще не розуміли, що мають робити далі. Обоє хотіли покарати язикатого, але боялися, бо думали, що за ним стоїть хтось дуже грізний. (Не розуміли вони, шо захисту немає, а кмітливий інженер підловив їх на тому, що обоє панічно боялися втручання вищої посадової особи).
–А ти мені подобаєшся, хлопче! – сказав майбутній шеф, коли вони обідали. – Ходи до мене…Не пожалкуєш…
А Степан Луканюк всівся на «теплому містечку» завдяки батечку. Той забрав його з при містечкового завгоспу перед тим, як місцеві парубки намірялися порахувати синові реберця та за п’яні чіпляння до їхніх дівчат з сороміцькими пропозиціями.
Чогось путнього у своїй сфері Степан сказати не міг. От навуходоносорив, аби втриматися на плаву.
Але вреднючий котисько не завжди ласує сметанкою.
–Ще хоч раз почую щось таке від тебе, то вижену! – пригрозив тому, хто примчався до нього з тим, що не входило до його службових обов’язків.
А скоро проголосили незалежність України. І Степана Луканюка скоротили першим: райком ліквідували і захисту не стало. Батькового «авторитету» вистачило тільки на те, що син став інженером з техніки безпеки на фабриці, директором якої призначили колишнього підлеглого старого Луканюка. На цій посаді Степан протирав штани аж до виходу на пенсію.
Володимиру Туринському поталанило більше. Побув директором комунгоспу, мером, заступником голови райдержадміністрації. А завершив трудову кар’єру на посту директора фабрики, де інженером з техніки безпеки був Степан Луканюк.
В ту пору вони не раз зустрічалися. Та не тому, що жили в одному будинку і колись вчилися та працювали разом. Туринський намагався всіх вислухати, хоч і не приховував свого іронічного ставлення до багатьох пропозицій.
Якось Луканюк на випускному вечорі школі, дивлячись на щасливе кружляння Сергія, Олени та їхніх однокласників, п’яно заявив, що життя йому не вдалося, бо в юності хотілося більшого. Й винуватив всі сили в непоштивому ставленні до нього.
Туринському не раз кортіло сказати йому про це, коли стрічав сусіда на лавиці коло будинку і чув дивнюще варнякання.
–Н-е п-е-р-е-й-м-а-й-с-я, Ф-е-д-о-р-о-в-и-ч-у! Я-к-о-с-ь в-о-н-о б-у-д-е… М-о-ж-е м-о-я р-и-б-а-л-к-а щ-о-с-ь п-і-д-к-а-ж-е?.. З-а-в-т-р-а п-і-д-у н-а н-е-ї…
***
–Що ти, Степане, заладив: сусіди, неприятелі… Недавно міг з райським ключником погомоніти, а верзеш щось дивне… Та я вже забув про все… Знаєш, я навіть горджуся тобою: в молодості був швидким на переїзди, в старості не наважився б… Ти скорше виздоровлюй і ми з тобою…
–Чуєш, діду, що каже Володимир Федорович, – проказав до нього Олежик, гасаючи навколо його ліжка. – Ти ж обіцяв, що будеш вчити мене ловити рибу…
–А я в-і-д ц-ь-о-г-о н-е в-і-д-м-о-в-л-я-ю-с-я, – в очах старого зблиснули веселі іскрини. З-н-а-є-ш, О-л-е-ж-к-у: н-а-в-к-о-л-о Б-у-ч-і є с-т-а-в-к-и… Т-а р -о-б -и-т-и ц-е л-і-п-ш-е т-а-м, д-е к-о-л-и-с-ь м-и з т-о-б-о-ю в-ж-е б-у-л-и…
–То поїхали туди!– не вгавало хлопченя.
–Е, д-и-т-и-н-о!.. Н-е в-с-е т-а-к д-о-б-р-е… А д-е ж-и-т-и-м-е-м-о? К-в-а-р-т-и-р-и ж у м-е-н-е в-ж-е н-е-м-а…
–П-р-и-й-м-е-ш н-а-с, Ф-е-д-о-р-о-в-и-ч-у? – підморгнув до колишнього сусіда.
–Куди ж я від вас подінуся? – засміявся Туринський. – Приїжджайте скорше.
Ігор Фарина,
селище Шумськ на Тернопіллі
Грудень 2023 року