Троє жителів Борщівщини героїчно загинули під час військових дій в Афганістані 1979 – 1989 років. 15 лютого, у 25-ту річницю виведення військ із Афганістану, члени Борщівської районної спілки воїнів-афганців «Інтер» за традицією помоляться на могилах та відвідають сім’ї загиблих.
Три роки тому разом із членами районної громадської організації воїнів-афганців «Інтер» Ярославом Струтинським, Степаном Костинським і Михайлом Подлеським я побувала у родичів загиблих воїнів і поспілкувалась із їхніми батьками. Випадково натрапила у своїх папках на цей матеріал трирічної давності. Подумалось: а чому б сьогодні не передрукувати цей допис? Адже пам`ять не має строку давності, як і героїзм молоденьких солдат, які склали свої невинні голови на нерівному полі бою. Тому пам`ять і шана – це наша остання данина тим хлопцям, хочеться, щоб про їх подвиги дізналося ширше коло читачів.
Дев’ять років, один місяць і дев’ятнадцять днів радянські війська виконували інтернаціональну місію на території Афганістану. У цій незрозумілій війні у мирний час воювало понад 1700 жителів Тернопільщини, 48 воїнів загинуло, 46 стали інвалідами. 18 річні юнаки, яких призивали на строкову військову службу, не усвідомлювали, що чекатиме їх там, у пекельних горах. Радянська ідеологія цинічно називала службу у ті роки інтернаціональним обов’язком , армійські чини відбирали на війну дітей із віддалених сіл України, з простих сімей, які не могли ніяк протидіяти цьому.
У Борщівському районі із тієї війни не повернулося троє наших земляків: Євген Богач із Кривчого, Валерій Гричак з Устя і Микола Жупник із Шупарки.
Найстаршим був боєць Туркестанського військового округу, Кавалер ордена Червоного прапора, гвардії капітан 26-річний Євген Богач. У нього залишились дружина і син, який народився 6 лютого 1988 року, у день його смерті. Професійний військовий, він пройшов усі дороги Афгану, заглядав смерті у вічі і писав у щоденнику: «Життя – це щастя. Щастя – це життя. Думай про життя». На такій війні цінність життя осмислювалась по-особливому. Прожити йому ще б рік, дочекатися б тієї дати, коли у 1989 виводили війська. Та не судилося. Євген спішив жити, бо завжди повторював: «Живу за принципом: скоріше все зробити». Ці фрази викарбувані на його могилі, до якої не заростає дорога рідних і знайомих. Підступна гранатометна черга обірвала життя воїна на дорозі між Кабулом і Баграмом, коли він їхав попереду колони бетеерів.
Михайло Іванович Богач, батько Євгена, може годинами розповідати про сина, він його гордість і вічний його біль, і той біль ні на хвилину не полишає сивочолого чоловіка.
На стіні сільської школи встановлено меморіальну дошку на пам’ять про воїна – односельчанина.
В Усті живуть батьки загиблого воїна, Кавалера ордена Червоного Прапора Валерія Гричака. Він був призваний до війська у 1985 році, служив у розвідці. 16 раз він виходив на складні операції, з останньої не повернувся. Йому йшов 21 рік.
Батьки намагались спасти сина від служби в Афганістані, їздили навіть до нього в учбову частину, але там сказали: «Запізно ви звернулись, нічого вже не змінити». Мати напам’ять цитує мені лист сина, який прийшов перед його виїздом на війну: « Ми сидимо в аеропорту у Львові, чекаємо на літак, летимо в учбову частину, а далі – Афганістан. Така доля…» Ці три крапки позбавили жінку спокою, вона зрозуміла, що він буде в обіймах смерті довгих два роки. Усі його листи вона береже як цінну реліквію, бо лише вони нагадують про сина. За три місяці до смерті батьки отримала листа. Валерій писав, що незабаром його мають нагородити медаллю «За відвагу», але нагороди він так і не дочекався. Час пройшов, а батькам хочеться знати: можливо, його нагородили посмертно? Досі вони про це нічого не знають, на жаль.
Валерій Гричак загинув від ворожої кулі 4 січня 1987 року, але батьки змогли похоронити сина аж 13-го. А все тому, що «Чорні тюльпани», як називали тоді літаки, що доставляли тіла солдатів, чекали свого наповнення, і лише після цього горезвісний «груз 200» доставляв їх на батьківщину. Літак із тілом Валерія летів за маршрутом « Москва- Ленінград-Івано-Франківськ». З Івано-Франківська цинкову труну привезла машина «швидкої допомоги» з Борщова. Правду про подвиги сина батьки дізналися від солдата, який супроводжував « груз 200». Виявилось, що Валерій спас йому життя, і не тільки йому, а багатьом своїм товаришам. У центрі села стоїть погруддя воїна – інтернаціоналіста, поблизу свого будинку батьки , за допомогою двох односельців, братів Стельмахів, спорудили невеликий пам’ятник сину, а вулиця, де вони живуть, названа його іменем.
Лише 19 років було Миколі Жупнику з Шупарки, коли він загинув на полі бою, спасаючи свого командира. Куля пройшла через голову.
– Коли його у 84-му призвали в армію, я страшенно плакала, ніби відчувала, що з ним станеться щось недобре, – розповідає мати загиблого Марія Жупник. – Інший мій син йшов до армії, то я так не плакала, а тут… А ще коли отримала листа з грифом «польова пошта», то зрозуміла, куди попала моя дитина. Трохи більше року він був на тій війні, загинув 18 грудня, а похоронили ми його аж 3 січня. Забирали у нас дітей – не питали, і не питали, коли хоронити маємо! Все вирішували за нас! Ще коли він був живий, то писав в листах, щоб я не плакала так за ним, бо йому від цього недобре, а я дивувалася: як то він знає, що я плачу? Спасибі, що хоч про нас не забувають хлопці-афганці з Борщова, щороку приїжджають, допомагають чим можуть. За бойові заслуги Микола Жупник був нагороджений орденом Червоної Зірки.
Афганістан приніс в родини смерть, вічний біль і смуток. Це лише три історії, а скільки подібних є в Україні! Адже у пекло афганської війни було призвано понад 150 тисяч українців, 3360 з яких загинуло, а біля 2 тисяч вважаються полоненими і без вісті зниклими. Уже вдома, від ран і хвороб, померло більше 4 тисяч «афганців».
Сьогоднішні ветерани-шураві теж живуть на мізерні пенсії, борються із хворобами , душевними ранами, нерозумінням своїх проблем і браком уваги. Деколи їм цинічно можуть сказати: «Ми вас туди не посилали, то ж і не просіть в нас нічого». Але вони гуртуються, допомагають один одному, збирають кошти для вдів і батьків загиблих побратимів і надіються, що міська влада Борщова виділить місце для встановлення пам’ятника, на який вже зібрано гроші і зроблено проект. Про це вже давно клопоче районна спілка воїнів-афганців.
ІРИНА МАДЗІЙ,
Фото авторки.
Підписи до фото:
1)Батько Євгена – Михайло Богач із Кривчого гордиться подвигами свого сина;
2)Батьки Валерія Гричака біля його погруддяу селі Устя;
4)Матір Миколи Жупника посадила на могилі сина його улюблене дерево – калину.(село Шупарка)
