Алла Борисенко з Тернополя, ризикуючи життям, забирає тіла загиблих солдатів з поля бою

У 37-річної жительки Тернополя Алли Борисенко з позивним Чонгар в АТО – особливий статус. Вона зовсім не слабка і тендітна жінка. На цій війні Чонгар шукає безвісти зниклих, бере участь у звільненні військовополонених і робить роботу, за яку, крім неї, матері трьох дітей, не взявся жоден міцний мужик. Алла Чонгар шукає і хоронить загиблих. 

«Вести» розшукали легендарну Чонгар на сході країни. Вона розповіла нам про те, як вперше зіткнулася зі смертю, як кримські солдати на колінах цілували українську землю і чому доставляти загиблих не менш важливо, ніж шукати живих. Це її історія.

«Солдат з Криму цілував землю на колінах» 
«Для мене війна почалася 24 лютого. В цей день нам з чоловіком подзвонили друзі з Криму: сказали, що їхні банківські картки заблоковані, і попросили допомогти виїхати з півострова, – згадує Чонгар. Тоді, звичайно, ніхто й уявити не міг, чим все закінчиться. Ми просто завантажили продуктами і теплим одягом машину, видихнули і помчали з Тернополя до Криму. Приїхали, забрали, допомогли дістатися до Івано-Франківська. Поки вирішували питання своїх хлопців, зустріли багатодітну сім’ю татар – вони теж попросили допомогти. Загалом, якось так і понеслося. Ми стали збирати допомогу для біженців з Криму. Не було ніяких спонсорів: звичайні люди віддавали всі свої заощадження, щоб допомогти. Разом з цивільними з Криму тоді стали виїжджати і військові. Ці солдати і офіцери – наші герої, які присягнули на вірність тільки раз і тільки одному народу.
Я добре пам’ятаю, як з Криму виходили морпіхи. Вони якось знайшли мій телефон, зателефонували, сказали, що хочуть виїхати, що потрібно знайти гроші на бензин. Морпіхів було 74 людини – красиві, міцні, сильні духом. Та сторона, в особі чи то кримчан, які вирішили стати громадянами РФ, чи то самих росіян військових, вивезла їх до селища Чонгар Херсонської області. Звідси, до речі, і мій позивний – Алла Чонгар. У морпіхів був командир, Діма. Міцний такий, високий, він дивився тоді на мене і говорив: «Як же я переживаю за своїх хлопців. Наше життя, наше море – ми все залишаємо в Криму ». Тоді дуже допомагав департамент ДАІ. Ці хлопці знаходили транспорт, допомагали з перевезеннями, закуповували їжу і речі. Також дуже допомагали і допомагають: СБУ, Міноборони, обласні УВС і військкомати.
Пам’ятаю ще один випадок, пов’язаний з Кримом. Подзвонили 12 осіб із почесної охорони штабу флоту і сказали: «Дмитрівна, на нас відкрили полювання. Ми ховаємося по підвалах, грошей немає, допоможіть виїхати ». Я чекала цих хлопців з почесної охорони в Чаплинці, а вони, виявилося, поїхали на інший блокпост. Пам’ятаю, прилітаю я туди: варто їх автобус, хлопчаки сидять в ньому і не виходять. Підходжу, а вони: «Це ви Алла Дмитрівна?» Кажу, що так. Тільки тоді вийшли, стали сміятися і плакати від щастя. А один хлопчина, молоденький зовсім, років 19, впав на коліна і в прямому сенсі слова став цілувати землю. Відтоді ці хлопці називають мене «мама Алла» або «хрещена Алла».

«В АТО я їздила вагітною» 
Мене часто запитують, чи пам’ятаю я, як все зав’язалося з 200-ми (загиблими). А все просто: я не боюся роботи, беруся за будь-яку і допомагаю всім, хто потребує. Пам’ятайте, в Криму російський солдат застрелив українського майора (йдеться про майора Карачевского з Бердянська. – Авт.)? Героїчно загиблого офіцера потрібно було віддати землі, і ми заправили машину, яка перевозила труну. Страшно? Так, і мені часом страшно усвідомлювати, що я таким займаюсь. А що робити? Як там десантники кажуть: «Ніхто, крім нас». У квітні, коли почалася АТО, я дізналася, що перебуваю на пристойному терміні вагітності. Тоді військові, яких ми вивозили з Криму, зайняли позиції в ще гарячих точках – Слов’янську і Краматорську. Я подумала: мовляв, так, ще разок зберу їм допомогу, привезу – і все, зав’язую, мені народжувати скоро. А не вийшло. Одним – берці, іншим – форма, третім – броники, четвертим – просто їжа. Не могла я їх кинути. Четвертого червня я приїхала до Тернополя з Слов’янська, а восьмого числа на світ з’явилася моя маленька. Я відчайдушно розриваюся між будинком і сходом, але вдіяти нічого не можу: Тим знаю, що не зав’яжу і не кину.

«Доводилося забирати тіла з поля бою»
Влітку в АТО мені довелося мати справу не з одним десятком 200-х. Це були і ті, кого я знала, ті, хто вважався безвісти зниклим, військові і цивільні, молоді і не дуже. Я забирала загиблих з 95-й, 93-й, 30-й бригад … Хлопці з 95-й перед смертю просили привезти їм подушки під кулемети. Я і мої волонтери шукали ці подушки. Знайшли, але не встигли. А трагедія під Волновахою з 51-ю бригадою … Це була перша масова, страшна і гірка втрата нашої армії. А я ж зв’язувалася з ними, з хлопцями з 51-й. Їх командир просив: «Алла, наші всі – голі-босі. Знайдіть їм броники, хоч які ». Ми закупили велику кількість бронею, веземо, а цей же командир дзвонить і каже: «Все, Дмитрівна, їх розстріляли вже». Ніхто до таких масових смертям не був готовий. Для них навіть трун нормальних не було.
Операції, пов’язані з 200-ми, не зупиняються ні на день. Недавно забирали п’ять тіл з Амвросіївки, кілька тіл – з-під Маріуполя. Ще одна операція – вивозили загиблих з Луганська. Ось уявіть собі: морг, пологовий будинок, діти катаються на роликах, а між усім цим просто на вулиці складені тіла наших хлопців. Серед цих загиблих були 19-річний десантник з 80-ї бригади, двоє хлопців з «Айдара» і четверо невпізнаних.
«Мертвих не можна судити»
Звичайно, бувають випадки, коли забираю хлопців з української армії, а виявляється, що разом з ними є загиблі з того боку. Я допомагаю і їм теж. Мертвих не можна судити, всіх потрібно віддати землі. Виходила на родичів людей з ДНР і ЛНР, говорила, мовляв, так і так, потрібно ховати, і ми ховали. Зараз я також беру участь в пошуку безвісти зниклих і в переговорах по звільненню полонених. Ми з моїми волонтерами організували Всеукраїнський центр пошуку і приблизно з липня співпрацюємо з Офіцерським корпусом генерал-полковника Володимира Рубана. Я виїжджаю разом з ними, але працюю по своїй лінії, адже у кожної матері загиблого солдата повинна бути могила, куди можна прийти. Телефони Всеукраїнського центру пошуку: (050) 146-37-72, (068) 657-39-26, (093) 384-42-11, (098) 319-94-20.

0352