Ми шукали хутір Травни. Сподобалася нам ця назва – і край. Воно й справді: літо, тобто його маківочка – липень. Цьогоріч щедро дощило, через що, мабуть, трави – самий шовк. А тут така милозвучна назва – Травни. Знали попередньо, що цей хутір селиться десь у білобожницькій зоні, тому й заїхали насамперед до тамтешньої сільради. Виявилось – не за адресою: той хутір у підпорядкуванні Полівецької. Однак втрапити до Травнів можна, звернувши вліво з тієї ж Білобожниці. І відтак – полями, полями…
А мальви вже цвітуть…
Ми шукали хутір Травни. Сподобалася нам ця назва – і край. Воно й справді: літо, тобто його маківочка – липень. Цьогоріч щедро дощило, через що, мабуть, трави – самий шовк. А тут така милозвучна назва – Травни. Знали попередньо, що цей хутір селиться десь у білобожницькій зоні, тому й заїхали насамперед до тамтешньої сільради. Виявилось – не за адресою: той хутір у підпорядкуванні Полівецької. Однак втрапити до Травнів можна, звернувши вліво з тієї ж Білобожниці. І відтак – полями, полями…
Наша редакційна легківка петляла полівкою то туди, то сюди. Раз у раз, скільки сягає око, половіли жита. Хоча… Мабуть, термін цей більш літературний, бо жита на наших теренах або цілковито не вирощують, або вирощують у дуже обмеженій кількості. Густою, щільною стіною висотою до метра, а то й вище, обабіч стояли пшениці. Вже золотаві, майже-майже в очікуванні жнив. І на обрії зливалося золоте колосся із сонцесяйною блакиттю неба. Ну точнісінько тобі, як на нашому державному знамені. Коливався в унісон легесеньким подувам вітру вусатий ячмінь, біло-біло манила в розкішну далечінь, доки й сягає око, гречка. А там – буйнолисті цукрові, кормові буряки: з усього видно – види на врожай хороші. І кукурудза, і горох…
Звідсіля, з польової дороги, кілька хат, котрі згодом і видались Травнами, мов та fata-morgana – то наближалися, то віддалялись. Доволі попетлявши між кольорами Вітчизни, ми врешті-решт втрапили на хутір. Господиня крайнього
обійстя поралася біля криниці та ночв. Познайомились: їй 72 роки, десь так половину з прожитих літ протрудилася то на буряках, то на фермі. Два роки тому бабця Ярослава поховала чоловіка. Проте не самотня – у Білобожниці живуть двоє синів та донька. Та й вона сама взимку там, а ось влітку тут, немов на дачі. Хоча дачними ці умови не назвеш – світла не було й немає.
– У 1952 році прийшла сюди за невістку, до цієї хати, – пливе рікою спогадів наша співрозмовниця. – І було тут тоді 40 обійсть. І мої, тобто чоловікові, батьки, а відтак вже ми, молоді, газдували: дві пари коней було. А нині що?
Майже над криницею розгорнула гілля розлога яблуня. З усього видно, стара, стовбур міцний, а крона вже підсихає місцями. Господиня щиро ділиться, що та яблуня – ровесниця її заміжжя, родом ще з 1952-го. А мо’, й старша, хтозна…
У Травнах нам розтлумачили, як добратися до Ставків. Однак ми ще довго й терпляче петляли під гарячим післяполудневим сонцем розкішними полями, аж поки не втрапили під буйнокронну прохолоду старезних ясенів.
На подвір’ї 85-літньої бабці Марії нам випало побувати мало що не в ролі Матері Терези. Ще в попередній господі нас попередили, що бабуся абсолютно незряча. Та ще й, з огляду на її вік і пережите, погано чує. На подвір`ї, густо зарослому споришами, ледве докричалися до старенької «Слава Богу!». Відтак довго пояснювали, хто ми, звідкіля і чому приїхали. Вона зрозуміла, почула, хоча й не побачила. І – розплакалась. Розчулено розповідала, що якраз тієї ночі наснилися їй чоловік і жінка, які чомусь прибилися до її домівки і прагнули допомогти. Навіть, мовляв, подали руку й перевели її через потічок чистої води. В очікуванні добрих перемін вдягла чисту білу хустину. «Це на добро», – переконувала нас, хоча ми й не вдавалися до заперечень. І не переставала стверджувати, що все-таки бувають, мовляв, віщі сни…
Бабця Марія десять літ проробила в колгоспі. Давно. Потому якось рихтували кормокухню. Вона, ще швидка й прудка, вилізла на риштування і на неї вилилося три путні з вапняним розчином. Точніше, на обличчя, а ще точніше – на очі. Не допомогла жодна операція. Відтоді бабця Марія – інвалід І групи. І – самотня, як палець. Чоловік загинув на війні в 1941-му. Зостався син, жив далеко – аж у Білорусії, однак помер. Має бабуся онука, проте, як стверджує, йому вона абсолютно не потрібна.
Ось так і мучиться на хуторі – хтось дров наколе, хтось хліба купить, бо самій спекти не під силу. «А скільки пенсії одержуєте?» – запитуємо. «А хіба я знаю, хіба бачу?» – запитанням на запитання відповідає старенька. І провадить далі, що вся надія – на порядність тих, хто дає їй гроші, хто бере як плату за те, аби якось підсобити.
Ми поцікавились, чому ж бабуся не йде до геріатричного центру чи в «Карітас» – адже поміж людей все-таки, та й нагляд медиків постійний. А у неї, скаржиться, і серце болить, і на ноги нездужає, і тиск «скаче». Та й у гурті між таких же, обділених долею бабусь і дідусів, дивись, було б легше…
– Не можу, – відповідає старенька. – Рідна хата мене тут тримає. Тут батьків, братів поховала, тут і сама помру…
А хаті тій, поміж всім, вже 80 літ. І довкола дірявих глиняних стін – загата з кукурудзянки. Ще від зими. Живе бабуся при свічці, бо немає світла у її хатині. Та й чи потрібно воно їй, незрячій?
А за хатиною громадиться старезний ясен. І, попри всі біди, Бог тримає бабусю на світі. Може, через те, що має вона добру покровительку – Богородицю. Адже роджена на Другої Пречистої – 21 вересня…
Ще одне обійстя на Ставках – 86-річного дідуся Михайла та 78-літньої бабці Василини. Хата у них теж валиться і світла немає. Родом старенькі з Буковини, а тут вже понад три десятиліття. Син їх загинув, а донька живе у ближньому селі. Та їй, кажуть, самій до себе, своя родина.
Бабця Василина зазначає, що там, «на гуцулах», вівці пасла, а тут – корови доїла. Скільки ночами – досвітками й сутінками – находилася, а так нічого путнього й не доробилася. Між тим, до Старої Ягільниці від Ставків щонайменше дві години ходу. «Не раз, бувало, гримає, блискає, злива, а я іду, – мовить, поринувши у спогади. – Або ж снігами бухаю – такими, що й ніг не витягти. Вліті, як темно, папірцями з дитячих зошитів стежку собі викладала, аби не зблудити…».
Побіля хати – город. Та старенькі вже нездужають, аби його обробити. Добре, що корову ще тримають: молоко дають людям для поросят, хто вигодовує, гроші – часом останню копійку, аби город впорати допомогли.
Бабця Василина ховається в тінь, під повітку. Там сохнуть дрова на зиму. І багато-багато хмизу. Та всім тим таку хату, як у них, навряд чи нагрієш взимку. Вони й не приховують: часом вода замерзає…
Після побаченого й почутого ми поверталися додому з невеселим серцем. На хуторах – жодної квітки, а в Старій Ягільниці тягнуться вздовж огорож до сонця, що вже котиться до обрію, рожеві, червоні мальви. Уже цвітуть. Звісно, липень – маківочка літа.
Ось і Золотарка – по суті, міський мікрорайон. Розкішні дво-, триповерхові котеджі. Нам чомусь здалося, що потрапили в іншу державу – багату, самодостатню. Одне слово, таку, про яку мріємо. І нас мимоволі мучило риторичне запитання: а хіба хуторяни, з котрими випало познайомитись, трудились менше, менше мріяли про достаток?
Полум’яніють мальви, тягнуться аж до стріх…