У Житомирі відбулася презентація двомовного українсько-польського видання «Барикади на Хресті» письменника-земляка Юрія Гудзя. Про вихід поеми наш часопис вже писав. А її офіційне оприлюднення ув обласній науковій бібліотеці ім. Олега Ольжича стало своєрідним завершенням циклу створення цієї книги, котрий тривав понад три з половиною роки.
Фактично ідея створення на основі поеми власне книжки належала А. Шевчуку, а переклад було здійснено англійською. Про саму політику перекладу, віршознавці аспекти та внутрішнє наповнення книги говорив упорядник видання Андрій Савенець – він же переклав текст польською і написав післямову до книги.
– Я кілька разів змінював концепцію оформлення, – ділився враженнями художник-графік Микола Соболівський, котрий ілюстрував книгу. – Це був страшений – аж до фізично відчутого – опір матеріалу. Я їздив на столичний Майдан, щоб зібрати ілюстрований матеріал, робив знімки – але жодного (!) не збереглося…
Говорили й про долю видання книги в Україні: з трьох видавців, до яких зверталися, жоден так і не взявся за «Барикади…» Тоді відшукали можливості аж у польському Любліні – тож, звісно, книга вийшла хоч і, як заплановано, двомовна, але вже з перекладом не англійським, а польським.
Щось містичне відбувалося і з тими, хто увібрав у своє життя Юрка Гудзя як частину себе: Поспішили услід за Гудзем же поет Ярослав Гончар, новеліст Євген Концевич, літературознавець Анатолій Шевчук, радіожурналіст Сергій Черевко, перший біограф письменника Ольга (?) , найближчий друг Юрія – Олег (?). Тож цю книгу цілком справедливо сприймають у літературно-мистецьких колах як своєрідну спробу повернути борг пам’яті цим людям.
Вирізняючою особливістю поеми «Барикади на Хресті» є її різноплановість оприлюднення, що так невластиво сучасним творам, переважну більшість яких забувають уже після першого прочитання. Гудзевій же поемі судилося бачити світ у вигляді газетних публікацій, книги, постановок студентів Житомирського та Рівненського педвузів і навіть – моновиставою, котру ось уже 10 років ефектно представляє житомирянин Олег Левченко (він же – автор активно діючого блогу Ю. Гудзя). Тож і на вечорі–презентації знову звчало зі сцени Гудзеве:
– Мене цей світ
ніколи не любив.
Та моя доля завше
була гнана –
й не між повій!
До речі, стосовно змісту і такої «пікової популярності поеми: саме її вважають найбільш співзвучною подіям, котрі наповнюють сьогодення і котрі цьому передували. Хоча, як не дивно, написано поему ще у передчутті Помаранчевої революції. На жаль, пророчими виявилися слова глибокого історичного аналізу Гудзя–історика і сьогодні холодним жахом справдженого передбачення звучать з десятирічної давності картини Майдану Гідності:
…вожді, засліплені міражами влади, влада, засліплена міражами держави, держава, засліплена міражами вождів…
***
Бо ж на Хресті триває
всенародне свято:
Там шанувальники «ВВ»
і старшокурсники
місцевої Сорбони
вже встигли розтрощити
кілька «мерсів»…
А ще з кількох
фургонів міліцейських
розкішну спорудили
барикаду!
Яка весна! «Збулися мрії ідіотів!»
– це радники шиплять
із урядових дзотів, –
«У нас ще вистачить
державних ешафотів», –
та хай шиплять,
це лиш заспів…
Пора, пора…
Вже в наступ йдуть
Злютовані, стрункі ряди,
Держптахофабрики колони –
всілякі «беркути», «омони»,
із Павлівки, на вихідні
на волю спущені
«грифони» у сірих шоломах…
Похмуро сунуть, дручками
луплять у щити, мовляв, іду на ви,
іду на «ти»…
Все ближче, ближче…
з пацанським матом,
криками «банзай»…
Ну, що ж… Давай, давай, давай…
Не бійтесь! Зброї в нас нема…
Ото ж, почнемо дійство…
Як велить статут
повстанського внутрішнього війська…
На мить завмирають істоти
з перекошеними від люті лицями,
з піднятими киями
(аякже, місто ж Кия!),
завмирають на барикадах діти
з піднятими до неба
кулаками…
Які небеса цього літа:
горіли, летіли,
палали, згасали,
диміли…
Багато цитат з з поеми час від часу після її прочитання спадають на думку своєрідним гаслом певної події або дня. Сьогодні наше життя доцільніше, на мою думку, назвати суцільним стресом із нечастими проблисками спокою – причому цю невеселу аксіому підтвердить хто-завгодно із співвітчизників. І саме у такі моменти у свідомості з’являються рядки з поеми: «Не бійтеся загинуть молодими! Страшніше – прижиттєво вмерти…» Як же гірко, що від прижиттєвої (ще кілька років тому) моральної смерті «вищих світу цього», гинуть конкретні молоді люди сьогодні, а художня поема десятирічної давності втілилася так жорстоко-реально у дійсність! Можливо варто було прочитати її уважніше ще при перших появах на світ? І не так нам – «низам», до можливості втоптаним у біди сьогодення як владним «верхам», від котрих завжди так сильно залежало найголовніше – людське життя…
Леся ГУДЗЬ.