«Я єсмь…» – натхненна розповідь про людину, творчість якої залишила неперебутній слід у серцях людей. Для нас, мешканців Тернопільщини, це видання цікаве ще й тим, що воно розповідає про народження села Москалівка на Лановеччині, народного художника України, лауреата Національної премії імені Т. Г. Шевченка Івана Марчука, який став членом «золотої гільдії» Міжнародної академії сучасного мистецтва у Римі, посівши 72-е місце серед 100 геніїв малярства
Безмежність і нескінченність Івана Марчука
Климчук Олександр. «Я єсмь…» / Іван Марчук: Есей- біографія. – К.: Укр. Письменник. 2013. – 584 с.
Недавно гортав старі номери «Літературної України». І в одному з чисел газети натрапив на статтю знаного письменника Сергія Грабаря із згадкою про роман-есе Олександра Климчука про Івана Марчука. Він щиро захоплювався цим твором і висловлював думку про не пересічність писання та його позитивний вплив на свідомість читачів. І тут він має рацію. «Я єсмь…» – натхненна розповідь про людину, творчість якої залишила неперебутній слід у серцях людей. Для нас, мешканців Тернопільщини, це видання цікаве ще й тим, що воно розповідає про народження села Москалівка на Лановеччині, народного художника України, лауреата Національної премії імені Т. Г. Шевченка Івана Марчука, який став членом «золотої гільдії» Міжнародної академії сучасного мистецтва у Римі, посівши 72-е місце серед 100 геніїв малярства! Що ж маємо у книзі про краянина? Якщо коротко, то вона – відверта оповідь про порухи художницької душі на різних етапах непростого буття. Це, зокрема, засвідчує і оригінальна побудова видання, яка так цікаво розтлумачує кожному те, що не дає спокою упродовж усього життя. Привертає увагу і та обставина, що кожен розділ починають цитати з віршів відомих українських поетів. Цікаво, що фрагменти з творів по-своєму розповідають про душевні переживання людини у різні часи. Про це напружено думаєш, коли перечитуєш Ігоря Калинця, Василя Стуса, Ліни Костенко, Леоніда Талая, Валерія Ілаі, Миколи Холодного… є щось символічне і в тому, що окремі рядки з творів поетів стали назвами розділів. Тут знову – розмаїття імен: Євген Маланюк, Павло Гірник, Іван Андрусяк. Вважаю такий підхід дуже вдалим, бо він дає авторові змогу загострити увагу на найістотніших моментах. Візьмемо для прикладу розділ «Фарби: від ПВА до акрилу!?» На перший погляд тут немає посилань на конкретний відрізок життя людини, але інтерв’ю у майстерні мистця так багато розповідає про нього. Мене, приміром, давно цікавило питання про те, як художник сам ставиться до власних снів та фантазій. І був втішений, коли прочитав: «Щось із побаченого, можливо, озвучиться на полотні». Тут, як мені здається, усе є справедливим, бо триває «постійний процес споглядання і думання». По-своєму неповторною є заувага про зелену барву. Іван Степанович відверто зізнається: «Зелений колір проситься до пейзажу, а в моїх пейзажах домінуть жовті й червоні фарби. Як поселю між них зелену, уб’ється сюжетна канва». І апофеозом розмислів про зеленавість, як мені здається, є слова: «… я спробував завести зелений колір до своїх абстракцій». Як бачимо, художник попри опір матеріалу намагається поєднати реальне та ірреальне. Мабуть, так і має бути. Багато повчального можна віднайти також у розділах «Перша квартирна. 1978», «Московський прорив», «Звізда-полин», «Крізь око свободи», «Таїті, де ще не був Марчук». Не буду спинятися на окремих деталях, бо розумію, кожен вибиратиме те, що найбільше запало в душу. Чомусь упевнений, що по-своєму впливають на свідомість і розділи про ювілейні дати Маестро пензля. Є щось спільне між ними, але є і те, що різнить. Й у цьому немає ніякої дивини. Авторові вдалося тонко підмітити почування свого ліричного героя і передати їх мереживом слів. Коли перечитував твір, то думалося про «пльонтанізм» Івана Марчука, який вирізняє його з-поміж художників. І відрадно, що це не залишилося поза увагою прозаїка. Маю на увазі об’ємні і короткі розповіді про цикли творів художника у розділі «Не десять заповідей». Мені, скажімо, найбільше сподобалися «Цвітіння», «Кольорові прелюдії», «Виходять мрії з берегів». А завершує книгу розділ, у якому зібрані вірші, які з’явилися під впливом полотен Івана Марчука. Це – лише дещиця з поетичних присвят. Як не згадати, що тут маємо і справжні творчі несподіванки. Наприклад, поет Олег Гонтаренко з Мелітополя Запорізької області навіть створив книгу, навіяну картинами художника. Один з віршів з неї бачимо тут. А ще зачудовуватимуся поезіями Ігоря Калинця, Дмитра Павлика, Юрка Гудзя, Миколи Мірошниченка, Тараса Унгуряна… Наведу лишень кілька рядків Анатолія Мойсієнка: «Красу експресій і красу експресій в уяві – спогаді ще й досі бережуть і трави в журавлинім піднебессі, і літо, що ступило за межу». Та не тільки це привертає увагу до книги. Адже поряд з вищезгаданим існують моменти, які не можуть сприйматися однозначно. Скажімо, відомо, що твір Олександра Климчука визнано серед кращих у книжковому рейтинзі, організованому Національною спілкою письменників України. Не заперечую, що відзнака є заслуженою. Але водночас чомусь дуже хочеться більшої художності взамін журналізму. Тут думається про твори Володимира Яворівського, Степана Процюка, Михайла Слабошпицького. Про митців Катерину Білокур, Василя Стефаника, Володимира Винниченка, Михайла Коцюбинського. Занурення у психологізм і якась відстороненість (уявна і творча) приваблюють? Чи що? Відкриття? Та ні! І в доробкові Олександра Климчука є твори, написані у такому ключі. Маю на увазі його книгу прози «Прощання слов’янки». Це – з однієї сторони. А з іншої? І нині у романі-есе маємо сторінки, де автор сам робить кроки до такого методу, й передусім думається про розділи «Без Івана» на початку і в кінці книги. Чому б не міг стати відправною точкою епізод, коли директор школи Юрій Поплавський – повідомляє Івана Степановича про відновлення старої криниці у Москалівці? Зрештою, це – лишень моє побажання. Бо такі вдатні «куски» (якщо можна висловитися подібним чином) є й на деяких інших сторінках книги. Але маємо те, що маємо. І не будемо сумувати. Навіть при умові існування зауваги. Тим паче, що вона є такою особистісною і, на мій погляд, не може негативно впливати на силу звучання твору. Можливо, саме до такої думки підштовхує видання про безмежжя і нескінченність художника Івана Марчука? Та й не покидають душу настійливі розмисли про майбутні книги про неповторного маляра. Принаймні, автор цих рядків сподівається, що так воно і буде!
Ігор Фарина
