“Роса Божого Слова цілує мене в уста. Росту від початків творення, від перших чи й енних днів мого земного буття, гостро відчуваючи святу розділеність світла і темряви в їх сенсово-символічному значенні. Розуміння Правди – цілісне і всеосяжне. Духовна практика відкрила струнку градацію та ієрархію Божого замислу і людських обрядодій…”
ЛЮБОВ АБО ВЕЛИКЕ НІЩО
Чорна діра жіночості умертвляє, заковтує, засмоктує зародки творящості. Однак чоловіча стать і життєтворча воля знову і знову засипають ці прірви-безодні своєю енергією, затуляють собою, своєю живою любов’ю і сутнісною присутністю цю невситну ерозію, відсутність, недостатність; запліднюють цю еволюційну лежачість-ледачість саморухом стояння (стій швидко!) – і смерть знову і знову вивергає, відчужує у часопростір все нові й неповторні життя в ритуалі безконечних народжень. І нема в жінці духовності поза чоловіком, бо й мати – суцільна матерія… з праху і плоті.
…Перед його очима простяглися-перебігали вражаючі варіанти-експерименти ймовірно-неймовірного. Чув себе інопланетянином і запитував Бога: «Чи хтось любить Україну, як я?» Господи! Це ж мало статись і вже відбулось, якщо уявилось-подумалось, і ти збувсь апологетом-свідком, часткою-учасником безмежно-необмеженого саморуху живого і мертвого, коли не вперше-востаннє приходять-відходять усі слова, стани, процеси – парно подвоєні, роздвоєні, з початком-безначальністю і кінцем-безкінечністю, з тамтою темною і з цією світлою – у Всевидящому Оці, на троні вічності. І та Тамта, і ця Світла живуть собі разом-окремо, гримлять кайданами-ланцюгами на цілий Всесвіт… А зірка Тиха мовчить собі (бути не бути, бити не бити) та урочо карає-винагороджує (усе подумки!) т е, що було від початку. А від початку не було нічого.
І знову я обезжирений і не зажурений, тихий і погідний. Розсердженість направду роззосереджує… Навіщо мені бути розсердженим? Я ж бо знаю, що спершу було Слово – мовчазне, як Ніщо.
Роса Божого Слова цілує мене в уста. Росту від початків творення, від перших чи й енних днів мого земного буття, гостро відчуваючи святу розділеність світла і темряви в їх сенсово-символічному значенні. Розуміння Правди – цілісне і всеосяжне. Духовна практика відкрила струнку градацію та ієрархію Божого замислу і людських обрядодій. Всі мають п р а в д у (раціо? рацію?), але не всі живуть ПРАВДОЮ. Правіда, празнання, первознання – це, звичайно, найвищий ступінь свободи, абсолютно безвічна істина, яка є Життям, Любов’ю, Словом. Вона поза просторово-часовими регламентаціями та обмеженнями і водночас пронизує все суще, всі часопростори, бо є суттю живої любові в ядрі СЛОВОБОГА. Знаю, що ці невичерпні знання треба черпати душею і вділяти кожному росточку, кожній рослинці, всім расенам та БОГОНАДХНЕННІЙ РАСІ – їх справедливу дольку. Риса за рисою Божі ризи ростили українську людину. Я прийшов про це сказати у весь Голос в кінці часів і на початку нових. Упорядкування земного часопростору – свята і буденна справа. Вдихнути Святого Духа, вмитись чистими водами первознань, навести лад і справедливість, творити рай у душі людини і народу, вести багатоголосу всесвітню мелодію до верховин щастя і гармонії.
Знаю, що включений у боротьбу Світла із темрявою тьми і тьми, затьмарень і марень. Я все життя шукав та плекав Слово – ось цю віртуально-ірреальну зброю не для нищення і знищіння, а задля Духотворення та одухотворення. Втілення і перевтілення – не самоціль: всі мають значення і призначення в обрядодіях реалізацій. Як це погодити і довести до рівня співтворчості, взаємності, взаємодії – задля світлого творення Особи Народу перед лицем Бога?
Ніхто й ніщо не зіб’ють мене з пантелику – я взявся за безнастанні тлумачення душі в тілі як першопричину чину. Я знаю, що моя присутність у цьому вимірі в парі із віковічно-безвічною сутністю, яка пронизує безмірне, можуть пересувати гори і горе, реалізуючи вищу і тоншу реальність ірреального на цій святій землі.
Я вмився росою Божого Слова: чистою сльозою Сотворителя. Отож бо! Справжні вартості не є старі-нові – справжні вартості вічні й безвічні.
Служба кармічного порятунку стурбована поголовним занепадом життєвої сили.
Маю перти плуга і стерню тягнути, здирати живцем, накривати нею пополотніле небо. Маю писати так, аби прийшло до мене рідне слово і ноги вмило. Аби розгорнути крислату крону дерева життя і душею пірнути у мед і цвіт, і в неземні пахощі шлюбних мелодій. Аби моє духовне око влило світла у Всевидяще, наповнило Великдень і північну Зорю. Аби в загуслій тиші проростали – дитячий голос, дзвінок янгола, повнота щастя, вечірня молитва. Аби засвітити кожну погаслу с в і ч к у і надихнути к в і т и. Аби розтулити долоньки запахів, у які Бог загорнув п і с н ю жайворонка.