“Майже ніхто не вірив у близьку незалежність України, конфедерація була стелею мрій багатьох наче б “державників”… А все ж, працювати разом із Юрком Ковалем, Романом Дідулою, Миколою Ільницьким, Романами Іваничуком та Кудликом, молодшими Володимиром Олейком й Вікторією Садовою, не кажучи вже про пань Марію та Ванду, було цікаво, бо Федорів умів “запрягти” до праці дуже різних людей, не мав дурної заздрості, міг порадіти успіхам ближнього, заохотити до паралельних зацікавлень, негайно друкував мої розшифрування символіки та гостру полеміку із вчорашніми…”
РУДИЙ ОПРИШОК
Друга половина 1980-х була дуже тяжкою для мене: Напередодні двічі скорочували мої посади: в музеї народної архітектури і побуту та Львівській філармонії, аби тільки позбавити зарібку неугодного. Перебивався підробітками на станції юних туристів. Аж ось 21 березня 1989 р. дзвонить мені Федорів і питає: “Я чув, що ви хочете до нас на роботу. Приходьте завтра!” …Тиждень перед тим я почав 40-денне сухе голодування (окрема історія!)… “Свята правда, але дайте мені пару днів, щоб вийти з голодування.” “То ви хворі? Нам хворі не потрібні..” “Та ні, профілактика…” “Ну, то приходьте! – примирливим баритончиком оптимізує ситуацію „Рудий опришок.”
З другого дня на ходу чи й на льоту я розпочав нову сторінку своєї біографії, заодно виводячи себе з пустелі радикального посту. То були часи неминучих змін, але мої старші колеги ще побоювались і, бувало, притримували актуальні матеріали, спізнюючись за подіями на півроку. Майже ніхто не вірив у близьку незалежність України, конфедерація була стелею мрій багатьох наче б “державників”… А все ж, працювати разом із Юрком Ковалем, Романом Дідулою, Миколою Ільницьким, Романами Іваничуком та Кудликом, молодшими Володимиром Олейком й Вікторією Садовою, не кажучи вже про пань Марію та Ванду, було цікаво, бо Федорів умів “запрягти” до праці дуже різних людей, не мав дурної заздрості, міг порадіти успіхам ближнього, заохотити до паралельних зацікавлень, негайно друкував мої розшифрування символіки та гостру полеміку із вчорашніми. Мої “Українці” він прочитав ще в машинописі одним із найперших і, звісно ж, схвалив.. Тепер, коли я оприлюднив чимало рецензій на книжки своїх колег, але про мене щось не дуже спішать писати, ця його риса виглядає дуже симпатичною.
Ще не знаючи його ближче, тоді ще тридцятилітній музейний працівник, із купою знайомств по обидва боки Карпат, купив за 50 карбованців трембіту до його 50-річчя та передав спілці, а вже Лубківський яко голова “подарував” її ювіляру за мій кошт. У газетній інформації до 70-ї річниці, щось відчуваючи, хоча Федорів і сміявся завжди по-американськи “від вуха до вуха”, я попросив львів’ян читати пана Романа, поки він живий – ці рядки редакція викинула… Не знаю, чи збереглась у Федорівих бойківська трембіта, але з нею в мене були неабиякі пригоди.
Ми з дружиною спеціально вирвалися на суботу-неділю в гірське село Тернавку до місцевого майстра музичних інструментів. Моя дослідницька допитливість і жага мандрів не визнавали поміркованого “ні риба, ні м’ясо” Після короткої гостини вирішую йти через Тростян на хутори по той бік гори. Господар провів нас вгору не вище третини від її висоти і, показавши навмань дорогу, завернув додому. Стежка ставала все крутішою, аж раптом небо заволокла безпросвітна темрява, в одну мить хмари сіли на плечі, і тишу розколов страшенний громовий розряд. Не було видно, куди йти, але й повертатися годі. За хвилю-другу ми змокли не до останньої нитки, а до кісток. Дружина сіла на пеньок, обхопила голову руками й відмовилася йти далі. Напевно, в неї упав тиск, але зволікати не можна було ні секунди – я схопив її ледь не за коси і поволік за собою в гущавину під густу крону карпатських пралісів. Пізніше пісміювався зі своєї придибенції, порівнюючи її з фільмом “Мільйон років до нашої ери”. Під рокіт бурі й спалахи блискавиць блукали ми бічним схилом гори: то вниз до бліденької стрічки якогось потоку, то знову до верховин. Жінка трохи заспокоїлась і покірно йшла вслід за мною. Я провалювався в ями, викопані на звіра, підносив трембіту догори і видирався наверх: Бог нас беріг – ні трембіта, ні мої ноги не поламалися.
Далеко за північ вийшли на потойбічну полонину. Пастухи пригостили бринзою з чаєм, і вже збираються у найближче село. По дорозі залишили нас у присілку передрімати у якійсь бідненькій халупці – багатші, як то вже звикле, були на замку. Повикручували і підсущили одяг. Як воду – проковтнули по добрій чарці горілки, і я попросив показати дальшу дорогу. Починало світати. Ми йшли понад річкою ще десять кілометрів, поки добралися до рекомендованого мені завклубу. Поснідали і залишили жінку, яка за весь час не промовила й слова, додивлятись явне та уявне в снах, а самі рушили на закупи експонатів для музею.На другий день приніс трембіту у Спілку письменників, що на вулиці Соломії Крушельницької. Згадую цю історію, а в серце закрадається сумнів: може, то був інший випадок – із середини 1980-х, а ту, Федорівську, я купив у Брустурах в гуцулів? Друзі мої, не так ця подробиця важна, як символічність подарунку!
В кінці 1980-х ще на всі боки могутній, хоча він і мав проблеми з жиляками, головний редактор переймався справами колег, був неабияким психологом. Якось ми легонько причащались на затишній кухоньці редакції “Дзвону”… Тоді я знову хворів. Пам’ятаю, як Володимир Лучук затягнув “доходягу” до знайомого фотографа і зазнимкувався зі мною “на пам’ять”, бо я таки виглядав зле. Тої світлини я так і не бачив…. Й ось Федорів, хитро примружившись, каже: “Гадаю, що Чепурко довго не протягне…” Цей “тост” чи “тест” я зреалізував від протилежного – він мене підстьобнув узяти себе в руки і всупереч усьому жити… Пригадую, як були ми на Полтавщині, у Комишні Миргородського району, все мені боліло, і душа наче б стомилась, настрій “вирію” заслав очі, подивився я мовчки на стежку в саду – так, ніби то була моя стежка на той світ, до Бога – а мій менший п’ятирічний Тарас гукнув: “Тату, не йди!” І я залишився у цьому прекрасному білому світі.
Якось стою біля пам’ятника Тарасові Шевченку у Львові… Аж хтось обнімає мене за плечі: “Вітаю, вітаю…” Повертаюсь – Федорів… “Тільки що підписав ваші вірші до друку – ростете…” “Романе, та ми з вами такі люди, що до смерті ростем…” Що таке “до смерті рости”, а що таке “рости до смерті” я став розрізняти щойно після прощання із
Галиною Гордасевич та Романом Федорівим у 2001 році. Роман Миколайович лежав у труні із міцно затиснутими вустами: видно було сліди боротьби – не хотів ще покидати цей світ великий життєлюб.
Федорів мав натуру дипломата і був наскрізь демократичний, водночас якось ладнав із режимом. Про те, як „витягували” кожне число „Жовтня”, а згодом вже й „Дзвону”, могли б детальніше розповісти теперішній редактор або відповідальний секретар. РоманФедорів любив людей, довіряв, а, може й перевіряв на чесність. Можу признатись, що мені теж довіряв дещицю справ: опріч технічного редагування журналу – доручив підключитись до ведення т.зв. „дзвінків до редакції”. Я фантазував до знемоги – перелопачував численні листи, видумував неіснуючих персонажів, актуалізував матеріал, писав під різними псевдами та криптонімом „Б.Ч.” Якось на „літучці” п. Роман глянув у стелю і поважно промовив: „Хто це такий – Б.Ч.? Справжній бич „Дзвону”
Ще до Незалежності актуалізувалась проблема легалізації греко-католицької Церкви – Федорів доручив мені бути посередником у цій справі: пам’ятаю зустрічі в районі Привокзальньої із паном Валерієм Калинюком та підпільним єпископом. Йшлося про голодування у Москві й залучення преси та письменників до інформаційної підтримки, редагування розмаїтих звернень і заяв… Дотепер шкодую, що не зміг поїхати у Франківськ – щось написати про Панаса Заливаху. Так само не зважився на довшу зустріч із Євгеном Іваничуком: сором’язливість, а, може, й відповідальність, нездужання та посилена робота над „Українцями”, а ще догляд за хворою мамою – причин завжди достатньо!
Федоріва призначали на редактора, звісно ж, „згори”, але я ще студентом бачив боротьбу за підтримку „знизу”. В гуртожитках були переповнені вестибюлі та їдальні, коли наїжджала нова команда часопису…
Під час путчу я (на Тернопільщині) авторитетно заспокоював людей, мовляв, більше тижня не протримаються. Так воно й сталось. Принагідно завважу, що по суті одноосібно редагував ще газету Союзу Українок „Українка” й телефоном натиснув на офіційного редактора, щоб негайно публікували відповідне звернення та інші матеріали, які я тут же підготував. Все це була школа нашої напівпідпільної „парафії” (окрема тема!),але й без перебільшення – певний вплив дзвонарської „школи”.
Наприкінці листопада 1991 року, напередодні Референдуму пишу заяву: „Прошу надати мені незалежність від „Дзвону”. Роман Миколайович посміявся і поставив розмашисту резолюцію – він знав, що ми з дружиною засновуємо авторську школу.
Писати можна довго й не занудно – тільки щось вигулькне з пам’яті, як за якусь хвилю забудеться. Може, варто було б відкласти, щоб згодом домалювати, але життя неспинне, і я завершую цей поминальний світлоспалах.
Не знаю, чи лишати назву спомину… Був Роман Миколайович не рудим, а з каштановим волоссям: я заходив до нього на квартиру з каштанами плодами до його жиляків – він закидав на потилицю буйну чуприну і мружив свої волоокі очі.. Нема й нема рудого опришка – відійшов за небесні креси.