Задивився на дівчину із глибокими терновими очима, і вона увійшла в мене легко й невимушено, наче ковток повітря. Коли я бачив цю душу? Чому вона мене схвилювала, видалась рідною? Чи не зустрічались ми в минулому житті?
Те, що сотворене, – ніколи не стане мертвим. Мертвим стає те, що народжується. Але й воно має продовження. Продовження чи нормальної перспективи не мають спотворення творящості, «повторення» неповторного.
Яка то сердечна і чутлива українська душа, що навіть топоніми-гідроніми ушляхетнює-облагороджує під час своєї гостини на берегах маленької Тайни чи великого Бога, в своєму земному раю, що його треба оберігати, тому не так вже й далеко від селища Рай… еге ж, – Бережани. Воістину, береженого й Бог береже! Однак, життя людини внутрішньої мінливе: черствіє душа – черствіє й слово…
Отож, беремо перше-ліпше (перше завжди ліпше! ) народне слівце, скажімо „райдати”. Що воно означало – Бог святий знає… Але тепер це – „розмовляти”, „балакати”, а в наш час уже й геть занижене „виплітати”, „як небіжка ногами”…
Аж гульк, у ньому знайомі корінчики. Колись я етимологізував дієслово „радіти” як „рай діяти” – от вам і справжній сотворений р а й. На словах – це пуста балачка, „рай-дання”, бо в раю не треба робити, а на землі ніхто вам його на тарілочці не піднесе!..
Хіба не найбільша радість, не душевне радіння – спілкуватись словами, жити в Слові, „рай дати” ближньому, рай діяти в душі, на землі, у цьому нашому дарованому часі і просторі?! Ось так рай-дання і рай-діяння задивились одне на одного, а я – на них. І що б там не райкали воріженьки, а с в і т я т ь нам до смерті словотвірні відбитки душ. Чомусь уважається, що історію пише кабінетний спец, а мені здається, що своїм життям і пережиттям її творить народ – треба тільки прислухатися до його живої мови, до його думки про своє походження і призначення.
Скажімо, дуліби і бужани – прямі нащадки оріїв-хліборобів, які споконвіків жили в басейнах Бога і Дністра, на знаменитій Подільській височині, яка ще не розкрила всіх своїх таємниць. Тут збереглось синонімічне до полянсько-трипільського „їй-богу” присягання „далібоg”… Можливо, це присягання душами предків-дулібів. Що ж тоді означає сам етнонім? Далі від нас – тільки Бог?. . «Побачити Бога» – вмерти? Беремо ще одне наче б і не дуже симпатичне «посилання»: „Та пішов ти подалі…” По долю? До Бога? Аякже! Дуліби-предки вже давненько у Бога дулі з маком їдять! А на землі – «крутять» Що ж це за Бог долі, який від нас усе далі й далі? Чи не пан-біг коловороту, природного оновлення, неминучих змін: одне народжується, інше вмирає (прихід – відхід). Хочете пізнати тайну? А дулі з маком не хочете?.. „І не дознавшись, помираєм”, бо „І дурень, і мудрий нічого не знає.”
Де ж вони – прямі джерельні витоки бужан і дулібів, теперішніх подолян?… Тільки душа хлібороба, яка бгає хліб і набугає (бо набігають) божистими (бо чистими!) бажаннями, могла назвати Ріку Богом! Коли ж до неї припасували означення Південний, „о” змінилось на „у”… Це щойно частинка станового хребта України: Хмельницько-Вінницька, привсебожа. Однак наше неподільне Поділля має ширшу географію та давнішу історію. Починалась вона на Тернопіллі, а сягнула полянського Трипілля, плавно перейшовши на Придніпровську височину.
Дністер, за уявленнями наших далеких предків, тече бистро із дна Землі-Терри (звідси й Тірас-Тарас, а також Тур – синонім Дністра), із підземного дна вод („стр” позначає і землю, і воду: земля ж у воді, а вода у землі!). Дністер впадає у Дністровський лиман, який давніше називали Видове або ж Відійське озеро. Поета Овідія заслали за прямою адресою, до його, так би мовити, початків. Щоправда, Дністер тут закінчується, а не починається. Але ж недаремно кажуть “починаймо з кінця”! Народна етимологія великої ріки акцентує найголовніше: тисячоліттями боролись і вживались у круті береги покоління за поколіннями, але невмолима ріка часу непереможна – все минає, стирається із пам’яті народної, Дністер…”дні стер”, а з ними й події днів минулих. Дністер тече бистро із дна Землі-Терри Тірасом-Тарасом, Тар-Туром в’ється – із підземного дна вод, впадаючи у Дністровський лиман, Видове озеро, Відійське море. На вододілі між Дністром і Богомом ліпила українську душу („вийми душу – всади пиріг”, „ріж мою душу вареником до подушки”) ТА найдавніша РАСА, представники якої називали себе расенами – синами сонця РА і які свого часу творили Єгипет, Рим, хоча ті й спотворили замисел та деградували від світла до темряви. А тепер вже й ми вимираємо, хоча й співаємо «Ще не вмерла…» Вимирання ж починається із самозабуття, втрати життєвої мотивації та історичної пам’яті. Он яка фантастична історія вив’язалась! Їй-богу, ПРАВДА! Можливо, ми закинуті на Землю із різних галактик та з різними програмами: одні відчувають себе гостями, плекають расу, стають господарями у новій Батьківщині, дбають про сонячну кулю душі і закорінюються в землю, розкронюють свою дюбов до небес; інші поводяться, як туристи, наїзники, грабіжники та завойовники, а тепер уже й заробітчани (свят-свят!), і перекотиполем віються довкруг земної осі. Який тут вибір?!
В І Д Г О Л О С. У світовій пам’яті зберігся вислів «А МАТИ РАСИ» – позначає він „богиню сонця”, символ осонцення усього живого… Це своєрідна берегиня славного шляху благородних оріїв, Праматір Божої Раси….