“Бричку до села Улас Самчук не зміг би дістати, якби не приязна поміч голови міської управи Крем’янця Сергія Уляновича Міляшкевича. Його він знав ще відтоді, коли вчився в українській гімназії, якою той завідував. Коли минули Чугалі, з туманцю виринули стріхи хат Тилявки, зупинив свій транспорт і сказав, що далі піде. Після того, як візник повернув коней, полегшено зітхнув і, вдихнувши на повні груди свіжого літнього повітря, рушив вулицею. Йдучи, чемно вітавсь із стрічними, а з деким навіть заводив розмови.”
ОСТАННЯ РОЗМОВА
Радіоп’єса
Дійові особи:
Автор
Улас Самчук
Федот, його брат
Сусід Федота
Дія відбувається влітку 1943 року
Автор. Бричку до села Улас Самчук не зміг би дістати, якби не приязна поміч голови міської управи Крем’янця Сергія Уляновича Міляшкевича. Його він знав ще відтоді, коли вчився в українській гімназії, якою той завідував. Коли минули Чугалі, з туманцю виринули стріхи хат Тилявки, зупинив свій транспорт і сказав, що далі піде. Після того, як візник повернув коней, полегшено зітхнув і, вдихнувши на повні груди свіжого літнього повітря, рушив вулицею. Йдучи, чемно вітавсь із стрічними, а з деким навіть заводив розмови. Тому до хати брата Федота прийшов не скоро. Той стояв перед входом у ґанок.
Звуки сільського подвір’я.
Улас. Добридень, Федоте!
Федот. Улас?! Здоров, брате! Аж ніяк не думав, що ти нині з’явишся…
Улас. Та приїжджав на хрестини до приятеля у Крем’янці й надумав заглянути до Тилявки… Чи не радий гостеві?
Федот. Таке скажеш! Ти ж знаєш, що гостям я завжди радий. Тим більше – тобі.
Улас. От і добре.
Автор. Федот підійшов до брата, обняв його.
Федот. Але чого ми стоїмо на подвір’ї? Ти ж з дороги… Пішли в хату!
Улас. Ходімо, ходімо…
Відповідні звуки. Музична відбивка.
Автор. Вони повернулися нескоро. Може, і не виходили б на подвір’я, якби не почули за стіною людський гул, який наростав. У хаті вони його почули і перезирнулися здивовано. Потім Улас Олексійович відсунув фіранку і побачив, що на подвір’ї зібралися люди. Після цього рвучко підвівся з-за столу і швидкими кроками пішов до дверей. З ґанку подивився на натовп. Там було багато з тих, хто тепло вітав його влітку 1941-го, коли вперше приїхав у село після еміґрації. Та декого не угледів…
Людський гомін.
Улас. А де Роман Лех?
Федот. Не встиг тобі сказати, що його вже нема. Пішов у партизани і там склав голову…
Улас. Не можу повірити…
Федот. Не знаємо, хто його вбив. Тяжкі часи настали, дуже тяжкі…
Улас. Не заперечую. Та хіба можемо вдіяти щось супроти. Мусимо жити, мусимо…
Автор. Розмова з людьми затягнулася до пізнього вечора, як і колись. Та Улас Самчук чуттям вловив, що щось дуже змінилося. Невдовзі відчув, що його розповіді про чужі світи селян менше цікавлять, і вони з острахом дивляться на схід. Нарешті кряжистий літній сусід брата вийшов з натовпу і прямо запитав.
Сусід Федота. Пане Уласе, скажіть, будь ласка, що ви робитиме далі? Але чесно. І щось порадьте громаді…
Улас. Що робитиму я? Ще й сам не знаю того. Але тут точно не залишуся… А що ви маєте чинити? Може, буде правильно, що кожен сам рішатиме…
Федот. Не можу збагнути тебе, брате… Вперше виджу таким…
Улас. А я сам себе не збагну. Нинішній мій настрій чомусь подібний до того, що був, коли мене забирали до війська…
Автор. Вони попрощалися з людьми, і ті почали розходитися. (Відповідні звуки.) Коли подвір’я спорожніло, обоє ще залишалися на ґанку і прислухалися до того, що діялося за селом у напрямку Жолобок. Там, на сході, гримотіло і гримотіло.
Федот. То дощ починається, Уласе! Ходімо до хати!
Автор. Підійшовши до брата, Федот знову обняв його, й вони пішли до хати.
Відповідні звуки. Лунає сумна мелодія, в якій вчувається гуркіт громовиць.
Автор. Розмову продовжили в хаті, сидячи за столом. Першим обізвався Улас.
Улас. Дощ дощем… Та про нього я думаю найменше…
Федот. Я це помітив… А про що ти думаєш, Уласе?
Улас. А хіба в тебе щось інакше на думці? Ти ж добре знаєш!
Федот. Здогадуюся…
Улас. Добре! Скажу чесно! Я не збираюся залишатися тут і незабаром з Танею подамся на Захід. Тилявки вже не побачу. Так сумно від цього… Чуєш, невимовно сумно!
Автор. Улас рвучко звівся на ноги і заходив по хаті.
Федот. І що далі?
Улас. Ти збиткуєшся?
Федот. Чому накидаєшся на мене? Нічого ж поганого не думаю. Просто хочу знати: про що ти ще думаєш нині?
Улас. А я таємниць не маю і хочу тебе запитати: чи поїдеш з нами?
Федот. Що я там робитиму?
Улас. А тут?
Федот. Ти знаєш, що я працюю коло землі. Подобається це мені.
Улас. І там знайдемо для тебе землицю, брате… Неодмінно знайдемо!
Федот. Не треба!
Улас. Чому?
Федот. Не може бути нічого ліпшого за рідну? Та й хіба ти не знаєш цього? Ні, Уласе, нікуди я не поїду! І не вмовляй!
Улас. Хочеш залишитися під совітами? Залишайся! Тільки знай, що добра не буде! Та що я тобі про це кажу, коли ти сам у цьому вже переконався.
Федот. А пригадується, що ти до них лояльнішим…
Улас. Бо дурний був! Тепер так не зробив би.
Автор. То сталося в далекому 1924-му… Тоді у липні Микола Щедрин, Лонгин Данилевич і Улас Самчук спробували перетнути кордон. Та біля Ланівців вони втрапили до рук польських прикордонників. Ті привели в свою стражницю, а потім спровадили до тюрми у Крем’янці, де хлопці просиділи по півроку…(Музична відбивка.) Коли Федот нагадав про це, Улас Олексійович думкою помандрував у минуле і криво всміхнувся. Наче зненацька заболів зуб, й ніхто не міг порятувати.
Улас. Не треба, брате! Не воруши спогадів!
Федот. Чого ти налякавсь, Уласе? Не зроблю тобі нічого злого!..
Улас. Та воно так! Але я про інше подумав…
Федот. І про що ж?
Улас. А пам’ятаєш, як малими ми блукали берегами ріки і хотіли дійти аж до моря…
Федот. Коли то було? Та й навіщо зараз про це говорити. Хоч, може, ти і маєш слушність, згадуючи про нашу Дермань. Знаєш, вона ще більше прив’язує мене до цієї землі…
Улас. Не розумію, чого ти так вперся? Та не буде тобі тут спокою. Хіба не розумієш?
Федот. Знову повертаємося до того, з чого починали? Навіщо?..
Музична відбивка.
Автор. Вони ще довго бесідували. Але до чогось спільного так і не дійшли… А вранці брати підводою рушили до Крем’янця, де біля Миколаївського собору розлучилися, міцно обійнявши один одного. Вони й не підозрювали, що то була їхня остання зустріч. Восени наступного року Федот загине на фронті, куди його мобілізували “червоні визволителі”. А брат Улас переживе його на 43 роки. Поселившись у канадському місті Торонто, стане широко відомим у діаспорі письменником, публіцистом, редактором, громадсько-політичним діячем. Помре 9 липня 1987-го. А через чотири роки, після проголошення Незалежності України, його добре ім’я і твори, зокрема трилогія “Волинь”, що була висунута на здобуття Нобелівської премії, почнуть повертатися на рідну землю. Можливо, там, за океаном, він не раз згадував про останню розмову з братом. Чи, може, отой діалог не давав спокою і Федотові перед тим, як зустріла ворожа куля?
Богдан Мельничук,
Ігор Фарина.
18 вересня 2014 року–
12 січня 2015 року.