Богдан Завідняк. Про роман Наталії Гурницької «Мелодія кави у тональності кардамону»

Авторка хоче бути чесною перед читачем. Вона свідома свого письменницького покликання і це відчувається у тональності її пера, зворушливому вболіванні за долю героїв, яку змушена влаштовувати якимось чином відсторонено від своїх особистих уподобань, зводити її інколи до «примхи долі», узалежнювати від заведених умовностей тощо.

ПРО РОМАН НАТАЛІЇ ГУРНИЦЬКОЇ «МЕЛОДІЯ КАВИ У ТОНАЛЬНОСТІ КАРДАМОНУ» 

Гурницька Н., Мелодія кави у тональності кардамону. Роман. Львів; 2012. – 400 с.

Прозовий твір, який з’явився у 2012 році у Львові, належить до жанру жіночої прози. Він написаний з довірою до внутрішнього та зовнішнього світу жінки, її потреби кохати і відгукуватися на зустрічне кохання, викликати його. Звідси й ситуативність, небезпека потрапити в полон, стати замкненою у пастці «золотої клітки», шукати виходи, потрапляти у все нові сільці обману або ілюзивного порятунку.
Чи завдає таке кохання шкоди внутрішньому світу жінки, чи поширює воно свій чаклуюче-магнетичний вплив на чоловічу сферу? Чи в цьому й полягає феномен кохання, його життєва необхідність у світі соціальних негараздів та конфліктів? Чи все ж кохання є доленосним, дарованим, як порятунок долі, що демонструє вищий, метафізичний зміст спасіння окремої душі від окреслених життєвих пасток? Стрілки часу відміряють свій вирішальний хід, збігають, як сухий пісок крізь пальці, витираючи з пам’яті історичні події, не залишаючи після них навіть ностальгії.
Отож «Він» і «вона» – Ганна і Адам – на тлі патріархальних устоїв ХІХ ст., які обертаються довкола умовностями, дають про себе знати тим чи іншим чином, натякають на результат змовин між коханими, на посягання та втручання у їхнє особисте життя. Сон, калейдоскоп мрій, бесіди за ароматом духмяної кави створюють привід помислити, відтягнути пошук відповіді на гострі питання, які вирують в голові героїв, дають можливість створити і пережити у мріях своє життя разом з персонажами роману.
Платівка епохи обертається довкола героїв, які здійнялися над обставинами, мовляв, – нехай все тане як сніг, валиться як старі стіни, пропадає безслідно, але не зникне їхня чарівна і надійна любов. Адже вона продовжить себе в дітях, які будуть кращими від них, можливо, – шляхетнішими і щасливішими, і в них все відбуватиметься по-іншому.
Невже героям випала доля завжди ховатися у найдальших закутках соціуму, уникати салонних зустрічей, жити за законами конспірації, ховати від людського ока свої почуття? Невже отак можна віднайти свій затишок, опору, надійність? Невже таким може бути чоловік усього життя для героїні?
Так, ми проживаємо разом з героями у світі мрій і великої ілюзії, що все це дійсне кохання минеться, переживеться, розправиться, розсіється, стане кращим, а можливо, й забудеться, стане непотребом, вадою у хвацькому практичному світі нової людини. Що цікаво, ілюзивний, вимріяний світ дає привід сформувати думку про доцільність кохання загалом, якусь шопенгаурівську модель звільнення від страждання, вирішення проблеми статі і, водночас, навіюють ностальгію за проминулою епохою зі своїми цінностями, акцентами, етикетом, тональністю, мелодикою стосунків, ставленням одне до одного. Позірно мудрішими виглядають у романі тітки, які, мовляв, знають, як краще влаштувати скривджене Адамом життя героїні, щоб пом’якшити життєві страждання. Та чи так вже й знають? Адже героїні рекомендують повести себе так, щоб не порушити прийняті правила гри. Гра без правил чи за ними – це таки гра. У ній має бути переможець і переможений, той, хто її програв.
Згідно з задумом авторки, водночас скривдженими і ощасливленими залишаються обоє – Ганна та Адам. Кохання має свої закони, які слід враховувати і їх дотримуватись, щоб його не знівелювати, а могти продовжити аромат неповторності, запропонувати пережити свою мить кохання в душі читача. Для цього також слід подбати про умови, які б сприяли цьому. А це вже закони жанру, де авторське Я змушене підкоритися суспільно-історичній та літературознавчій думці. І з цим усе гаразд у авторському варіанті твору.
Плин мелодії у романі, зустрічних інтриг, ностальгій і чекання, млосні вечори у хвилини щастя напливають ніжним сувоєм уяви, зроджують ефект естетичного зачарування, вишуканого смаку, підняття настрою, або зрештою, відпочинку наодинці і за яким сучасник справді відновлює свої життєві сили, стає кращим. Героїня Ганна перебуває у суголоссі з природою, опис якої гармонійно поєднується з грою її почуттів. А в цьому й полягає сила мистецтва, і воно є тоді, коли цей ефект працює, коли людина облагороджується, починає самобутньо мислити, отримує благородну здатність піднятись на подвиг, простягнути руку ближньому, переоцінити своє життя. В цьому й полягає лікувальний ефект високого мистецтва, а саме – твір Наталії Гурницької має всі підстави належати до таких мистецьких явищ нашого часу, появу яких можна тільки вітати.
А тепер торкнемося безпосередньо самого твору.
Композиція розділів передбачає гру почуттів в унісон музичній тональності, якій відповідають почергово сім частин роману: Увертюра, Апасіонато, Інтерлюдія, Фортіссімо, Адажіо, Кульмінація, Каденція. Ілюстративним матеріалом до твору послужили роботи мистців ХІХ ст. сера Френсіса Бернарда Діксі «Зізнання» (1896 р.), Кароля Ауера та інших, літографії яких зі смаком підібрані авторкою. За таких умов є можливість відчути як спалахи почуттів, так і зануритись у тривалі роздуми, помріяти, знайти вихід для себе з ситуації, переоцінити своє життя і ставлення до нього. Однак ця гра передбачає й ефект «забавковості», де комусь судилося стати лялькою, нехай і порцеляновою, чи тією, якою вже вибавилося чиєсь покоління. Гра з передачею в руки, доторкання до неї перетворює і героїню в забавку у руках долі та соціуму. І тут очевидним є вплив на письмо подібного роду твору російського драматурга Ніколая Островського «Бесприданница», – перехід від пошанування особи до ототожнення її з прагматичною річчю: «Я – річ?».
Світ Ганни, сирітки з родини греко-католицького священника, ближчий авторці, яка все ж таки сама здіймається над світом умовностей і зводить родинне коло шляхтича з українським оточенням героїні. Знати це середовище сьогодні вкрай важливо з огляду на незначну популяризацію інформації про родові коліна галицької інтелігенції. Особливо йдеться про інтелектуальний прошарок тогочасного галицького суспільства, який часто творили вихідці з сільської місцевості, але здобували освіту в культурних центрах тогочасної Європи, ставали професорами Львівської Богословської академії, впливали своїм авторитетом на формування духовної аури галицького суспільства. Чого варте хіба ім’я графа Станіслава Скарбека (1780-1848 рр., – фундатора нинішнього Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької у 1832-1842 рр.) і його заручини з бабцею митр. Андрея Шептицького – Софією (дівоче прізвище – Яблоновська), на якій через деякий час одружився тоді ще військовий офіцер, а згодом майбутній відомий польський драматург граф Александр Фредро (1793-1876). Зрештою цей та подібні епізоди реального кохання і його перипетії надихнули авторку на написання свого першого роману. А читач отримує змогу ближче познайомитися з давнім Львовом, його непідкупним шармом, історією, вчиться вболівати за долю його архітектурно-мистецьких пам’яток.
Сплетіння людських доль, кинутих у вир ХІХ ст., завжди і дарунок, і пригода, і кохання і ненависть, і добродушність і погана репутація, щастя і його втрата. Хто дає нове життя, чому так стається? На ці та інші питання напрошується і теодицейна відповідь, право «посмакувати» якою авторка теж люб’язно залишає на розсуд читачеві.
Патріархільні устої начебто й мають перевагу у дотриманні порядку в суспільстві, однак платиться за нього завжди дорогою ціною, інколи й покраяною кимось долею через розрахунок, хвацький ґешефт, як у випадку з влаштуванням долі Ганни її вуйком. Все ж духовний струмінь перемагає, допомагає залагоджувати конфлікти, дозволяє вийти на рівень примирення і продовження цієї історії, яку розкриває усім своїм письменницьким талантом Гурницька. Її харизма і провідна зоря осяюють хист і приносять цілющі плоди.
Авторка хоче бути чесною перед читачем. Вона свідома свого письменницького покликання і це відчувається у тональності її пера, зворушливому вболіванні за долю героїв, яку змушена влаштовувати якимось чином відсторонено від своїх особистих уподобань, зводити її інколи до «примхи долі», узалежнювати від заведених умовностей тощо. Їй не байдужа реакція читача на роман. Мабуть, – тому й успіх, висока оцінка, заслужена увага.
Та чи все так бездоганно написано письменницею Гурницькою?
Хтось бажає порівнювати її роман зі здобутками класичної жіночої прози, як от із творами Шарлоти Бронте «Джен Ейр», Джейн Остен «Гордість і упередження», Колін Маккалоу «Співаючі у тернах», Ірини Вільде «Сестри Річинські» тощо. Все таки, це роман про кохання, ще й заборонене. І тут класика запропонувала великий спектр змальованих мізансцен, сюжетних ліній, композиційних рішень. Хтось може зауважити хитросплетіння стосунків і прорахувати несумісність дії з психологічним станом того чи іншого героя, хтось дорікне за надто поблажливе і жалісливе ставлення до головної героїні з боку оточуючих, які хутко і безцеремонно поставили б юначку «на своє місце». Навіть коли і зустрічаються сцени емоційного збудження, насильства, то вони незугарні і неодмінно закінчуються примиренням, ввічливими перепрошеннями і, врешті-решт, взаємними пестощами. Реалістично описана сцена народження дитини нагадує фрагмент твору Маргарет Мітчелл «Звіяні вітром», екранізованого ще в 1939 р.
Якийсь безпорадний вихід з пікантного становища знаходить авторка у виборі «забідканого» та узалежненого незнайомця, що погоджується на шлюб з Ганною, щоб вберегти її репутацію, а тоді безслідно зникає з її очей та очей сусідів у придбаному Адамом новому помешканні. Якась несправжня «заміжність», але точно не вона. Та й цей фіктивний чоловік Ганни помирає від невиліковної хвороби, забираючи з собою всю вину забороненого кохання в могилу. І тут провина знову дає про себе знати. Сплановане Адамом заміжжя знову дало летальний результат, змушує ще і його спокутувати. Що ж, у реальному житті важать саме такі нереальні збіги обставин. Це, мабуть, данина літературному прийому епохи романтизму.
Так, у романі немає глибокого аналізу проблеми забороненого кохання, не розкривається сублімативна проблематика психологізму героїв, як змогла це розкрити німецька письменниця ХІХ ст. Аннета Дросте-Гюльсгоф (1797-1848) у творі «Ледвіна», будучи однією з ініціаторок переходу німецького романтизму на реалізм, і яка творила саме в цей час, коли розгортаються драматичні події у романі Гурницької. Все це так. Однак окреслене жанровими контурами життя не має готових рецептів і приймати рішення, брати ініціативу у свої руки таки самій людині. І в цьому очевидний плюс авторського генія. Як читач, я не зустрів усіх цих недоліків у підкресленій тональності. Сам феномен забороненого кохання, еротичні сцени описано пристойно та вишуканою мовою, добірними словами творять чарівне враження шляхетного і ліричного пера, де осердям і метою виступає міткість і опір, піддатливість і недомовленість, мовляв, – мужчині не слід цілковито розкривати свою душу, а слід зберегти відчуття таємничості та жадання. А це те, що сьогодні у вирі моди і популярности культу надмірної демонстрації тілесних принад, винесене за межі прийнятої ще у ХІХ ст. пристойності, нерідко приводить до сексуального насильства, де його жертвами стають саме за недотримання таких очевидних норм захисту своєї гідности. Зрештою, одяг відіграє у романі окрему роль: капелюшки, корсети, сукні, подоли, біжутерія, коштовності та прикраси тілесної вроди, аксесуари жіночих хитростей панянок ХІХ ст. оживають під майстерним пером авторки. О, інколи вона тонко і детально описує жіночий ритуал зовнішнього зодягання, але й не тільки.
Це саме той випадок, коли про фізіологічні процеси в організмі жінки може природньо писати хіба жінка-автор, що пережила на собі радість материнства і всього того, що йому передує, а сприймає зміни в організмі з неспокоєм, адже невідомо, як на них реагуватиме чоловік.
Тут і без психологізму не обійтись, адже процеси вагітности супроводжуються острахом за долю дитини і майбутніх пологів, бо часто вони не залежать від рішення людини та її очікувань (перша дружина Адама померла саме від фатальних пологів).
Роман можна розділити на дві частини: відносини між героями до народження першої дитини, дівчинки Елі, та стосунки опісля пологів. Перша частина сприймається значно захоплююче, аніж друга. Реалізм описаних стосунків в умовній другій частині розвією шарм романтики, приводить до потреби завершити описану історію смертю Анелі, другої дружини Адама, і його самого. Що ж, такий розв’язок цієї драматичної історії. Ганна залишається єдиною матір’ю дітям Адама, приймає на себе ношу відповідальності за них.
І наостанок.
Роман носить виразно виховний характер, піднімає соціальну проблематику родинних стосунків, християнського ставлення до них.
Розгляньмося довкола: чи не зауважиться нами інколи злиденність родинних стосунків, чи не закриваємось і ми у «равликову хатку» на обочині своєї долі, не спалахуємо відданим коханням, а натомість насильно тягнемо ношу супружих обов’язків не усвідомлюючи, що таким своїм ставленням торуємо близьким і оточуючим шлях у безпросвітність, нидіння, сліпого розрахунку та нігілізму, недораховуючись чогось головного, того, з чого складається радісне явище щастя.
Роман Наталії Гурницької можна віднести до кращих зразків неокласичної літератури, що написані рідною мовою. Пластика авторського пера створює доволі рельєфні описи картин, окремих предметів, дає привід впевнитися, що перед нами обдарована письменниця.

20 травня 2014 р.Б.