Закурилася доріженька, шлях битий курився — важкий, тернистий, від чортківської тюрми до глибокої, холодної чорної ями, що на Уманьщині. Жарке літо 1941-го. Немилосердно пекло розжарене сонце, на небі ні хмаринки, десь у гаях заховався вітерець. Лише курява гарячого пилу знялася над колоною невільників, що з двох боків охоронялася сталінськими недолюдками.
Гнали їх ще недомучених, недобитих, зморених голодом, муками, неймовірними тортурами. Їх пекли розжареним залізом, зв’язували колючим дротом. Їм відрізали носи, вуха, жінкам нівечили тіла. Невільники кров’ю розписувались на тюремних стінах. День і ніч катували невинних людей у чортківській тюрмі. Цілодобово гули мотори, щоб заглушити крики і зойки катованих. Цілий день рили ями у дворі тюрми, а вночі заповнювали їх трупами і закопували.
Цих ще не закатували. Їх вивели, щоб востаннє пройшлися по своїй святій, политій кров’ю землі, востаннє побачити українське сонце, білі хатини, гаї, пахучі ниви. Довгий шлях з Чорткова до Умані. Одні йшли пішки, інших везли на возах. Останні не були вже схожі на себе. То були не люди, а самі скелети. Страшні, почорнілі, із зарослими обличчями, вони сиділи мовчки з опущеними головами.
Колона наближалася до Лосяча, що в Борщівському районі. Сюди зійшлись селяни Великих Чорнокінців та Кривенького, щоб востаннє хоча б поглядом, зустрітись зі своїми батьками, синами, братами, чоловіками. Разом з мешканцями Лосяча вони перегородили дорогу — наносили усяких бочок, плугів, колісниць, каміння, дров, хмизу, аби спинити колону поневолених і розгледіти в ній своїх близьких, рідних.
— Ведуть, ведуть! — крикнула Юлія Пожернюк з Великих Чорнокінців. Вона прийшла зустріти тут свого чоловіка, порадитись, що їй робити, як далі жити, вигодувати двох маленьких діточок, яких він так любить. — «Лацьку, — вирвалось з її грудей. — Тебе чекають твої діточки. Вони від ранку ще нічого не їли, чуєш, вони голодні».
Але скрип незмащених возів, тупіт кінських копит, безперервний гавкіт вівчарок заглушили голос нещасної молодої жінки. Згодом вона за чоловіка і братів також попала на муки і знущання енкаведистів, а відтак на 25 років у сталінські табори.
Трохи далі, спершись на ясен біля фоси, стоїть старенька мати двадцятиоднолітнього Богдана Шмати з Кривенького, щоби хоч ще раз побачити сина, якого у тяжкі роки ростила, голубила і для нього готова була півнеба прихилити. А зараз бачить його у кайданах. Закуте тіло, душа, воля. Він йшов гордо. На його змарнілому обличчі від зустрічі з матір’ю заграла усмішка. Син готовий був підбігти до неї, розцілувати згорілі материнські губи, спрацьовані руки, висушити сльози, що так рясно котилися по її жовтому, як віск, зморщеному обличчі. Та не міг, кати не пустили.
Тут же стояла сімнадцятирічна Лідія Остапчук, згодом теж закатована енкаведистами. Вона прийшла, щоби побачити свого батька, а одночасно й Богдана. Дівчина кохала його, І не лише за те, що він відповідав їй взаємністю, а може більше тому, що хлопець любив свій народ, Україну, бажав їй щастя, кращої долі, хотів бачити її вільною, багатою. І за це він віддає себе.
Зусилля зупинити колону, невільників та визволити їх, були марними. Сталінські сатрапи відкрили стрілянину. А Івана» Галущака та Івана Кулика, жителів Великих Чорнокінців, які сиділи в житі біля дороги, прилучили до колони і за Скалою Подільською розстріляли та кинули в Збруч. Та чи мало той Збруч заховав у своїх водах нашого українського брата як з одного, так з другого боку. І цих невинних забрав під свої холодні хвилі і прибив їх десь під берег, прикривши чорним намулом. А інших жителів Великих Чорнокінців — Романа Собківа, Дмитра Пазюка, Степана Янішевського, Петра Міщія, Володимира Пожернюка, Володимира Клопотюка, Михайла Клопотюка, Андрія Процентного, Петра Колоса, Івана Бишка, Андрія Решетила погнали далі.
Чимало навічно залишилось у чортківській тюрмі. Серед них жителі Великих Чорнокінців Михайло Шмиголь та Микола Божок. Коли запитали Шмиголя, що він просить в останні хвилини свого життя, почули: «Робіть зі мною, що хочете. Даруйте лише життя, лишились дрібненькі діточки, пропадуть без мене. Божок відповів так, як відповідають герої: «Я не прошу нічого, я плюю на вас…»
Були серед ув’язнених жителі Кривенького Богдан Шмата, Іван Третяк, Омелян Бережанський, Зіновій Федьків, Богдан Шкляр, Онуфрій Остапчук, Роман Мотика. Це і люди похилого віку, і, в основному, молоденькі хлопчики. Та на уманьській землі застиг по них слід. І сталось, як у тій пісні:
А був то хлопець молодий.
Пора йому кохати.
Розвіялись мрії кохання.
Хоч, може, хоч, може, не всі.
А пам’ятаєш слова ці останні:
«Життя, Україно, тобі».
Хрест батька кохана заступить.
За матір береза буде.
А темна сирая могила.
Заступить, миленький, тебе.
А ти залишайся з друзями
На сторожі рідних гробів,
І духом витатиме воля,
Що прийде на вістрях ножів.
Та, слава Богу, обійшлось без ножів, без пострілів і крові. Прийде час, і змахне Україна крилами та скаже: «Я назавжди вільна», А поки що заживають в людській пам’яті рани, завдані Україні сталінським диктатом у страшні воєнні і повоєнні роки. Тож, дорогі друзі, не допустімо спалаху ненависті і ворожнечі на нашій багатостраждальній українській землі. Повернімося до Бога; до Матері Божої і вони навчать нас жити в мирі та злагоді, в любові до ближнього, до всіх народів. Хай наш миролюбний, працьовитий, дбайливий, гостинний і добрий народ своєю працею возвеличить націю і Україна, нарешті, стане вільною, культурною, вчсокорозвиненою державою, могутньою серед європейських країн.
Зіновий Мамчур