Не часто я повертаюся у свої дитячі роки, адже для всіх народжених після війни були вони важкими, холодними і голодними. Цьогорічна зима відчинила мені двері у дитинство, але тільки від болючого усвідомлення разючого контрасту між нами, дітьми 50-х років і сьогоднішніми.
Пригадую, як після уроків ми, підлітки, незчисленною юрмою, із довколишніх вулиць – хто із санчатами, хто з десь віднайденими ковзанами, прив’язаними до ніг шнурками, а найбідніші – й без цієї “розкоші” збігалися на вулицю Зелену, яка у ті роки не знала, що це таке – автомобілі і до пізнього вечора насолоджувалися зимою: хто на санчатах, а хто просто на сідницях чи стоячи – з гори, знову – на гору, а довкола – мереживо радості, сміх, пухкі сніжини, переверти у кучугурах. А потім із приємною від радості втомою, заряджені позитивною енергією, розбігалися всі по домівках; “діставали втиків” від мами за мокрі штани і пальтечка, та випивши гарячого молока, поринали у сни. А в теперішні часи? Зима (правда, цьогоріч ще не було снігу), а де ж діти? Вони сьогодні мають інші забавки. З садочку – додому і за телевізор, пальчик – на кнопку – і на екрані з’являються казки з дисків, куплених мамою, але про що? Про людину-павука і решту гадів, яких не існує на жодній планеті. Зі школи – додому і… до глибокої ночі за комп’ютер – в Інтернетівське павутиння, вишукувати інформацію, що забирає здоров’я, а ще може поставити на облік у дитячу кімнату міліції за втілення в життя “павутинячої науки”. Бо більшість інформації із всесвітньої мережі рясніє негативом. Тому й маємо результат: агресивна поведінка дітей значно помолодшала, кількість злодіянь неповнолітніми збільшився у рази порівняно із попередніми роками.
Держава “відхрестилась” від проблем наших дітей і батьки не приділяють їм належної уваги й опіки. Дивишся на це все і сумно стає на серці, сумно аж через край.
Іван Васильчук