Незрідка трапляється: рідні брати, а такі різні, ніби чужі: й зовні, і вдачею, і характерами, і поведінкою… Всім. Такі Мар’ян і Андрій Бобрики.

“А-ГА-ГА-ГА!”

Незрідка трапляється: рідні брати, а такі різні, ніби чужі: й зовні, і вдачею, і характерами, і поведінкою… Всім.

Такі Мар’ян і Андрій Бобрики.

Мар’ян – високий крем’ях, з тугими вилицями і майже ква­дратними щелепами, зухвалими, на викаті очима.

Андрій – хирлявий, коротконогий, хворобливий, з виморщеним дерешкуватим лицем, впалими очима і заклебученим носом.

Наскільки одному вділила доля сили і вроди, настільки в ін­шого відняла.

Мар’ян напористий, вимисливий, задирливий і упевнений у собі, Андрій – полохливий, юлавий, легкодухий і ніби затюканий.

Мар’ян працює в місті на консервному заводі (в нього се­редня спеціальна освіта), ходить у дрібних начальниках, і це накладає на його поведінку і мову відчутний відбиток: у будь-якій компанії він поводиться гордовито і незалежно, говорить владно і наказово.

Андрій тримається села, бо ні на що інше, як тільки «брати більше і кидати дальше, не здатний.

Мар’янові за тридцять, Андрієві – під тридцять.

Обидва парубкують.

Щосуботи Мар’ян приїжджає в село, і недільний день брати проводять разом. Зранку ідуть з мамою (батько помер) до церк­ви, а в довге пообіддя – до клубу забивати доміно.

За ними цікаво спостерігати, настільки колоритну пару вони створюють. У Мар’яна голос бундючний, дрантливий, він ніби в бочку дуднить, в Андрія – тонкий, писклявий.

Мар’ян намагається говорити по-міському культурно, вжи­ваючи такі незвичні для сільського вуха слова і словосполу­чення, як «оце», «ні-ні», «панове», а також «тряпка», «за- будецця», «потєряний», «безнадьожна жизнь», «тушуєшся» тощо. Він силкується видаватися мудрішим, ніж є насправді, любить, коли його слухають, та й уміє привернути до себе увагу, переупевнений у своїй правоті. Андрій у розмові нія­ковіє і, коли до нього доскіпуються, одповідає мляво і уни­кливо, найбільш вживане слівце в нього – якийсь словесний покруч «тивово», який він вимовляє так, ніби перед тим по­жмакав його в роті.

–   Це не твоя часом робота? – запитує його, приміром, хтось із начальства, вказуючи пальцем на якесь неподобство.

–   Та де?! – вошколупиться він. – Чо’ би я тивово?

Або:

–   Ти чого це вчора до Теклі Приймакової забігав? За само­гоном чи мо’ чимось кращим?

–   А тобі, тивово, не однаково? – осушкувато огризається він.

Коли говорить Мар’ян, Андрій не зводить з нього зачарованого погляду – старший брат для нього ідеал і авторитет. З найменшого дотепу чи просто іронічної інтонації Андрій вибухає реготом:

–   А-га-га-га-га-га!!!

Той регіт народжується десь глибоко в Андрієвих грудях і назовні виривається миттєво, легко і природно. При цьому він закидає голову так далеко назад, що видно язик з білим нальо­том, ясна і зуби, пожовклі від курива і почорнілі од карієсу, а також рожевий язичок, що як дзвоник калатає в горлі.

Мар’ян любить розповідати старі бородаті, часто бридкі й грубі анекдоти, і Андрій постійно регоче, хоча чув їх незліченну кількість разів. Коли хтось інший пробує розповідати, Мар’ян наскікливо і грубо перебиває його гострою, як ніж, фразою:

–   Та це повний хренобель!

І тут же луною котиться Андрієве «а-га-га-га!!!»

Коли хто вставляє слово – Мар’ян одразу ж спопеляє його важким некліпним поглядом.

-Ти шо, потєраний? Оце пердиляснув!

-А-га-га-га!!! – миттєво реагує молодший брат.

Без цього «а-га-га-га!!!» вже неможливо уявити собі ні бра­тів Бобриків, ні недільний день у селі біля клубу.

Павло НЕТЕЧ